Становища і утисків православних після Берестейської унії

ЗМІСТ

ВСТУП…………………………………………………………………………..3

РОЗДІЛ 1. БОРОТЬБА ЗА ПРАВА ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ…….....6 1.1. Боротьба православних на сеймах і сеймиках і її здобутки…………………………………………………………………………7 1.2. Акт конфедерації православних і протестантів 1599 р………..13 1.3. Становище православних після унії……………………………..15 1.4. Православні братства в боротьбі з унією, окатоличення й спольщення православної української шляхти……………………………..18 1.5. Літературна полеміка проти церковної унії……………………...22

РОЗДІЛ 2. ВІДНОВЛЕННЯ ПРАВОСЛАВНОЇ ІЄРАРХІЇ.………………..39 2.1. Українське козацтво в обороні Православної Церкви……….39 2.2. Приїзд патріарха Феофана, відносини з ним козацтва і організаційні заходи до відновлення православної ієрархії…………………………………………………………………………44 2.3. Висвячення  українських  православних  єпископів…………….49

РОЗДІЛ 3. БОРОТЬБА ЗА ЛЕГАЛІЗАЦІЮ ПРАВОСЛАВНОЇ ІЄРАРХІЇ У РЕЧІ ПОСПОЛИТІЙ…...……………………………………………………..52 3.1. Справа Православної Церкви  на сеймі 1620 року…………52 3.2. Засоби уніатів в боротьбі проти новопосталої православної ієрархії…………………………………………………………………………55 3.3. Боротьба за узаконення православного єпископату на сеймі 1623 року…………………………………………………………………………….583.4. Вірність короля Сигізмунда III унії до кінця…………………………...62

ВИСНОВКИ…………………………………………………………………...65

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ…………………67

ВСТУП

Актуальність теми. Період перебування українських земель у складі атеїстичної держави Радянського Союзу позначився і на обмеженості тем для історичних досліджень. Церковна проблематика була табуйованою темою, оскільки, в цей період вивчати її не було необхідності. Після відновлення незалежності України церковні відносини стають об’єктом спеціального дослідження істориків. Через усі ці фактори вивчення стану православної церкви після Берестейської унії є актуальною темою. Суспільну актуальність зумовлюють такі процеси нашого сьогодення як поширення ідей і здійснення дій щодо створення єдиної помісної церкви в Україні.           Історія  вивчення проблеми. Історію дослідження нашої теми можна умовно поділити на два періоди. До першого –  віднесемо праці сучасників цих подій, які для нас є джерелами. До них належить твори українського письменника І.Вишенського, який був активним противником церковної унії і своєю творчістю ставав на захист православ’я. Київський митрополит Іов Борецький написав „Протестація”, яка була спрямована на захист відновленої православної ієрархії, в ній захищалося право українців жити на рідній землі, сповідувати батьківську віру. Автор підносив козацтво, за допомогою якого відбувалося становлення ієрархії. Важливими для нашої роботи є й полемічні твори Г.Смотрицького “Ключ царства небесного”, М.Смотрицького “Тренос, тобто плач”, Х.Філалета “Апокрисис”.        У роботі також використано Грамоту єрусалимського патріарха Феофана до всіх православних Речі Посполитої, 1620, Густинський літопис та Історію України в документах і матеріалах, де поміщено палку промову Л.Деревинського на Варшавському сеймі 1620 р.      До другого періоду віднесемо праці істориків, які вивчали це питання пізніше. Серед ниих варто виділити В.Антоновича, М. Довбищенко, П. Жукович, П. Сас, О. Кислашко та інші. Також питання утисків і становища православних після Берестейської унії у своїх синетичних творах розглядали І.Власовський у другому томі “Нарисі історії Української Православної Церкви”, М.Грушовський у шостому томі своєї “Історії України-Руси”, Н.Полонська-Василенко у першому томі “Історії України”.          Об’єктом дослідження є релігійне життя в Україні в польсько-литовській державі.         Предметом дослідженняє стан і утиски православної церкви в Україні після Берестейської унії.       Хронологічні межі дослідження охоплюють період з 1596 р. до 1632 р. Перша межа обґрунтовується укладенням Берестейської унії, а друга – смертю вірного захисника унії польського короля Сигізмунда ІІІ і підписанням його наступником, більш толерантним у релігійному питанні Владиславом IV “Статтей для заспокоєння русського народу”.  Мета і завдання. Метою роботи є дослідження становища і утисків православних після Берестейської унії. Досягнення поставленої мети передбачало розв’язання таких завдань:

• описати боротьбу православних на сеймах і сеймиках і її здобутки;
• розглянути Акт конфедерації православних і протестантів 1599 р;
• проаналізувати становище православних після унії;
• з’ясувати роль православних братств в боротьбі з унією;
• охарактеризувати процес окатоличення й спольщення православної української шляхти;
• окреслити літературну полеміку проти церковної унії;
• простежити процес відновлення православної ієрархії і визначити місце козацтва в ньому;
• описати боротьбу за узаконення православної ієрархії у Речі Посполитій.

Структура роботи складається з вступу, трьох розділів – основної частини, висновків, списку використаних джерел і літератури.

РОЗДІЛ 1. БОРОТЬБА ЗА ПРАВА ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ

Православна Церкви в Польщі, після проголошення церковної унії 1596 року, стала тепер недозволеною. Ті невеликі права, якими користувалася вона в Польській державі, перейшли до Уніатської Церкви разом з церквами, маєтностями, монастирями. З усіх ієрархів залишилися вірними їй лише два єпископи: Гедеон Балабан – львівський та Михаїл Копистенський – перемишльський, яких уніатський Берестейський собор низложив, а польський уряд не визнавав за єпископів [24, 32]. Якщо король Сигізмунд III не застосовував до них репресій для припинення їхніх церковно-ієрархічних і церковно-адміністраційних чинностей, то пояснення цього історики вбачають в тому, що королі давали за звичаєм єпископам грамоти на катедри „до їх живота”, тобто до смерти; порушення цього звичаю в даному випадку було б небезпечним загостренням і без того тяжкої ситуації, яка повстала з унією 1596 р. Вибори нових православних ієрархів на місце єпископів-апостатів не могли відбутися легально, бо польський король, польська державна влада не визнавали тепер самої Православної Церкви в Польщі [46]. Так розпочалась для цієї Церкви доба переслідувань.        Українці в тій давній Польщі повинні були витримати непосильну, здавалось, боротьбу з небезпечним ворогом, який мав намір позбавити їх віри прадідів, що в ті часи була найбільшим свідоцтвом їх окремішності, ознакою їх національної приналежності. Не зважаючи на великий занепад церковного життя в XVI ст., спричинений, політикою тієї ж польської державної влади, – в Українській Православній Церкві прокинулись внутрішні сили, що вже в часі Берестейського церковного собору 1596 р. розпочали боротьбу за свою віру й народність та повели її далі, впродовж двох століть, до самого падіння Польщі, як держави.     Під натиском озброєного в усі роди тодішньої зброї ворога як писав невідомий автор тогочасного твору „Ключ царства небесного” „хитався з неотесаною навіть іноді дубиною в руках мужик”[8], маліла в числі Українська Православна Церква, але треба підкреслити, що на українських землях навіть у цей важкий час православ’я ані на мить не перервало свого історичного буття. На думку відомого українського історика В. Антоновича „Головною помилкою ініціаторів унії було те, що вони не звернули уваги на засадничу рису устрою Православної Церкви – соборність, непризнання сліпого послушенства ієрархам в справах віри, відсутність централізації в самій ієрархії...Таким чином нерозуміння чи неґація соборної засади в Церкві були найхарактернішим явищем нової спроби, що викликало безперестанні заяви протесту. Міцно стоячи на цій засаді, православні витримували двовікову тяжку боротьбу за свободу свого релігійного сумління. Починаючи від князя Константина Острозького і кінчаючи поневоленими українськими сільськими громадами,... всі стани українського народу спираються в боротьбі за віру на засаді соборного устрою Церкви і в ній знаходять головну підтримку і невичерпану силу”[11,2-3]

1.1. Боротьба православних  на сеймах і сеймиках і її  здобутки.

На Берестейському православному соборі в жовтні 1596 р. було передбачено, що король Сигізмунд III не задовольнить жодних прохань православних, а цілком підтримає уніатів, – тому було прийнято рішення добиватися прав Православної Церкви на сеймі, що мав зібратися 10 лютого 1597 р. В цей час сеймова боротьба православної української шляхти проти унії і за порушені прав Православної Церкви була найбільш характерним засобом протиунійної боротьби. Оскільки, перед сеймами питання, які мали бути предметом їх нарад і рішень, обмірковувались звичайно на повітових сеймиках, де давались інструкції послам, – то сеймики теж стали тереном боротьби православної шляхти і православних братств за порушені права православних горожан Польщі [19].   На сеймиках в грудні 1596 р. обговорювалась соборна грамота, розіслана від православного Берестейського собору, основний зміст якої зводився до того, щоб посли на майбутньому коронному сеймі у Варшаві домагались політичного засудження унії та заміни відступників митрополита і єпископів новими православними митрополитом і єпископами. З огляду на склад сеймиків, вони неоднаково віднеслися, до цієї Берестейської соборної грамоти. Були сеймики, що своїм послам дали інструкції цілком в дусі постанов Берестейського православного собору [23, 485]. Деякі, наприклад, Волковийський, Новогрудський і Вітебський, винесли постанови сприятливі унії. Найбільше на сеймиках було ухвал, аби посли домагалися встановлення на сеймі „процедури й екзекуції” Варшавської конфедерації 1573 р., якою гарантувалась релігійна свобода в Речі Посполітій; сеймові конституції в розвиток Варшавської конфедерації 1573 р. давали б права самоуправи і Православній Церкві, через що поставлені були б перепони унійним планам впровадження унії насильством.           Цього роду ухвали особливо перепроваджувала на сеймиках протестантська шляхта, на чолі з Віденським воєводою Христофором Радивилом, яка, підтримуючи православних, мала й свій інтерес щодо встановлення в Польщі толеранційних законів. На головному Литовському з’їзді в Слонимі, який звичайно збирався перед сеймом для узгодження і об’єднання постанов окремих сеймиків, справа порушення прав Православної Церкви Берестейською церковною унією була включена в загальну інструкцію, яку з’їзд дав литовським послам на сейм 1597 р.[16, 7].             Надії православних на сейм 1597 р. були одначе марні. Цей сейм тісно пов’язав себе з історією Берестейського собору, але не як захисник засад релігійної свободи і зневаженого права, а як прихильник насильства в питаннях віри, застосованого в інтересах Риму й Польщі. Князь Констянтин Острозький на сеймі 1597 р., в засіданні сенату 22 лютого, виступив з обвинуваченням короля Сигізмунда III, що він порушує закони, порушує стародавні права людей православної віри, зрадниками якої стали владики, а король їм протегує [14,6]. Православні посли кілька разів пробували поставити на обговорення сеймом питання про положення православної віри в державі, а врешті заявили, що не будуть займатися жодними справами на сеймі, доки не будуть мати православних владик з видаленням з катедр єпископів-відступників.      Король відповів, що унія переведена після згоди на неї самих же українців, а прохання про видалення єпископів, які прийняли унію, не може бути задоволене, бо тільки частина послів звернулась з цим до короля, а не ціла „ізба посольська”1. Тоді ж, 7 березня, король затребував від князя К. К. Острозького, щоб на сеймовий суд представлений був протосинкел-екзарх Никифор, який був представником на Берестейському православному соборі [34, 42]. Засудивши екзарха Никифора, сейм 1597 р., цілком став на сторону уніатів.         Погрози православних послів зірвати сейм не злякали короля, бо політичні обставини в той час були такі, що Сигізмунд III не дуже потребував сесії сейму. Вимога православних послів, щоб були легалізовані постанови Берестейського православного собору, попала врешті тільки в реєстр „приватних” просьб від воєводств до короля, які представив йому сейм. Але й там вона не була навіть розглянена, а віднесена до справ, розгляд яких король залишив до наступного сейму [44, 53].              25 березня сейм 1597 р. був закритий, а 28 березня, наказом королівського декрету, екзарх Константинопольського патріарха Никифор був ув’язнений і вивезений до Магдебурзької фортеці.    Так Сигізмунд III з латино-унійною частиною сейму, яка знаходилась під впливом католицького духовенства та красномовства єзуїта Петра Скарги, закріпили на сеймі 1597 р. права уніатської церкви в Польщі, поставивши в безправне становище Православну Церкву, хоч прямого закону про це й не було постановлено, а виникало таке становище з непризнання ні королем, ні сеймом постанов Берестейського православного собору [19].         Не зважаючи на те, що сейм 1597 р. зовсім не виправдав надій на нього православної шляхти, вона й далі продовжує вести сеймову боротьбу за свободу й відновлення старожитних прав Православної Церкви: не було жодного сейму, на якому православні посли не виступали б і не домагались „заспокоєння грецької віри”, не вносили б скарг на насильства, переслідування, безправства в судах у відношенні до православних. На тлі цієї боротьби за релігійну свободу й маєткові права Церкви на політичному терені наступило зближення поміж православною та протестантською шляхтами в Польщі.      Підсумувавши ті здобутки, здійснення яких вдалося православним на політичному ґрунті сеймової боротьби, в безправному положенні їхньої Церкви за час від 1596 до 1620 р., то можна звести їх до наступного. Сигізмунд III змушений був відібрати Київо-Печерський монастир від уніатського митрополита Іпатія Потія, якому він був наданий одночасно з поставленням Потія на київського митрополита. Правда, фактично Київо-Печерський монастир не перейшов до уніатів, бо православні не допустили до цього, боронячи навіть зі зброєю цю давню свою святиню [41, 73]. Характерно, що Сигізмунд III перед тим, як передати Печерський монастир православним, звернувся до Римського папи і просив його згоди на відібрання права на монастир з його маєтностями від митрополита Потія. Доля давньої, з XI віку, української релігійної й культурної святині, збудованої працею і коштом українського православного народу, мала б залежати, виходить, від Риму.   Грамотою від 22 лютого 1605 року король, на праві подавання, надав Київо-Печерський монастир православному архимандритові Єлисею Плетенецькому, за якого просив князь В.-К. Острозький, як вибраного на архімандрита (обирали його за давнім звичаєм ченці монастиря і місцева шляхта) [39]. Так ця святиня звільнилась від зазіхань на неї уніятського духовенства.           Сейм 1607 року прийняв конституцію відносно „грецької релігії”, згідно з якою духовне становище і церковні маєтки не мають роздаватися інакше, як в згоді з волею їх фундаторів і за давнім звичаєм попередніх королів, тобто людям з української шляхти і грецької релігії, без усяких перешкод і заборон у вільній відправі богослужінь за давніми обрядами; церковні маєтки, що були відібрані від Церкви, можна доходити на підставі відновленої конституції 1588 року; церковні братства грецької релігії залишаються при своїх правах і привілеях; припиняються судові позови та кари, які в будь-якому суді присуджені духовним особам в Короні і Великому Князівстві Литовському [26, 119].    Сеймова конституція 1607 р. була наслідком десятирічної боротьби православної шляхти і братств. Саме її прийняття свідчить, що польська влада була змушена визнати подальше існування в державі Православної Церкви і православних, тобто, змушена була зійти з позиції, занятої по Берестейському соборі 1596 р., що, ніби, нема вже православних, а тільки уніати, з’єднані з Римом, до яких перейшли і всі права, визнані колись Православній Церкві.          Правда, сеймова конституція 1607 р., як і тісно пов’язаний з нею королівський привілей 18 червня 1607 р., вживши термін „грецька релігія”, не відрізнили ясно православних від уніатів. Бо ж і уніати вважали себе сповідниками „грецької релігії”, тільки підпорядкованими Римському папі, тоді як православні „грецької релігії” визнавали себе в послушенстві у константинопольського патріарха. Уніатський митрополит Потій так і тлумачив, що конституція 1607 р. відноситься до уніатів та поспішив відкрити, на підставі її, уніатське Троїцьке батство у Вільні. Сам король так мав розуміти цю конституцію, коли під час того ж сейму віддав, 30 травня 1607 р., Луцьку єпископську катедру, що була вільною після смерти Кирила Терлецького, уніатові Малинському зі всіма маєтностями і з підпорядкуванням йому всього духовенства Луцької єпархії. Ця невиразність, явно намірена, конституції 1607 р., якої у відношенні до православних не виконувалось, викликала подальшу гостру боротьбу на сеймі 1609 р. (делегація від Віленського православного братства, інструкції послам Волинської шляхти) [22, 131].       Сеймова конституція про „грецьку релігію” 1609 р., що виникла, як говориться в ній, з огляду на вимоги людей „грецької релігії” більш основне заспокоїти цю релігію, – відрізнила вже православних від уніатів. В ній сказано, що через накопичення справ відкладається справа спорів і замирення людей грецької віри до майбутнього сейму. Але, заховуючи в цілості конституцію 1607 р., сейм постановляє, аби „духовні начальники, які прийняли унію з римським костелом, – тим, хто не бажає з’єднуватись з ними, а ці взаємно тим, що знаходяться в унії, – не робили один другому, ніяким способом і під жодним претестом, – утисків і дратування, залишаючись в спокої на владицтвах, при монастирях, церквах, в церковних маєтках як в Короні, так і в князівстві Литовськім. Хто вчинить щоcь протилежне цьому, карається штрафом в 10 тисяч злотих по суду, який відбувається в трибуналі” [26, 123]. Так в конституції 1609 р. ясно відокремлено „духовних, що в унїі з римським костелом”, від тих, що „не бажають з’єднатися з ними”, тобто православних.

1.2. Акт конфедерації  православних і протестантів 1599 р.  1599 р. у Вільні відбувся з’їзд православної і протестантської шляхти. Була думка утворити навіть релігійну унію євангелицьких віровизнань зі східнім православ’ям. Але з боку православного духовенства було заявлено, що в питаннях віри воно не може ні в чому поступитися, як і погоджуватися, без відома і благословення константинопольського патріарха. Тому справа обмежилась політичним союзом православних з протестантами. 18 травня 1599 р. цей союз скріплений був актом конфедерації [46].       В акті цієї конфедерації найперше був стверджений сумний стан утисків і насильств над іншими віровизнаннями в Польщі з боку латинського духовенства і деяких католиків-мирян. Давні права і привілеї Православної Церкви знехтувані; генеральна конфедерація 1573 р. (Варшавська) про свободу віри в державі2, хоч і стверджена вона королівською присягою, – осміяна; церкви, монастирі, збори (протестантські) відбираються, спустошуються, руйнуються з доконанням грабунків, зневаження святинь, кровопролиття і вбивств; священики й пастори переслідуються: їх ображають, виганяють, позбавляють майна, б’ють; православних священиків змушують до послушенства владикам, які відпали від східніх патріярхів; людям грецької релігії не дозволяють мати зносин з патріярхами. В містах чинять насильства над міщанами через те, що вони не католики; не допускають їх до цехів, ремесла, торгівлі; позбавляють права бути свідками в судах; утискують при вступленні до шлюбу; навіть шляхта некатолицької віри, по закону рівна з католицькою, буває гноблена, позбавляється чести й хліба в Речі Посполітій, коли її не допускають до урядових становищ в державі, а в приватних справах чинять перешкоди та різні утруднення. Католицькі духовні підбурюють людей до знищення православ’я і протестантизму в Польщі. З огляду на таке положення різновірців, – говорить далі акт конфедерації, – вони заключають між собою оборонний союз для захисту релігійної свободи, захисту своїх святинь і духовенства [16, 9].      Православні й протестанти зобов’язуються енергійно підтримувати себе взаємно, – „грек других греків і євангеликів, а євангелик других євангеликів і греків” та домагатися своїх прав і покарання винних на сеймах, сеймиках, в установах громадських, перед королем. Свободу совісті, богослужiння, церковні маєтки протестанти й православні повинні захищати без страху й не жаліючи свого труду й засобів.    Акт конфедерації закінчується постановою, щоб для взаємної підтримки евангелики обов’язково бували присутніми на православних церковних соборах, а православна шляхта на протестантських. Для зносин і спільних дій було обрано на з’їзді у Вільні в кількості 121 чоловіка генеральних провізорів чи опікунів для охорони церков і зборів; в складі опікунів з боку православних був і князь К. К. Острозький [14,4].  Спільні дії на терені сейму православних і протестантів поволі почали розхитувати тверді позиції католицької реакції, з якою пов’язувався Сигизмунд III. Незадоволення релігійною політикою короля, в зв’язку, до того ж, iз політичними ускладненнями ззовні (боротьба з Швецією, Московська смута на початку XVII в.), починає ширитись і посеред самих католиків. Православні й протестанти зривають сейми 1601 і 1603 рр., не маючи задоволення своїх постулатів в ділянці релігійного життя. Шляхта, незадоволена королем, розпочинає „рокош”3 (бунт), який проявляється в ряді з’їздів 1606-07 рр. (Стенжиця, Люблiн, Сандомир, Єнджеєв) [19]. На цих з’їздах, опозиційних королю і католицькій реакції, видне місце займали питання релігійної політики короля, релігійні переслідування католицькою партією правосланвих і дисидентів, що загрожувало внутрішньому спокою й порядку в державі.    На Люблінський з’їзд рокошан надіслав послання Перемишльський владика Михайло Копистенський. В посланні владика Михаїл писав, що досі православні терплять насильства не тільки у „вольностях і маєтностях”, але і в ісповіданні своєї віри; уніатський митрополит Потій добився привілею від короля, що хто не виявить покірності латинській церкві, не може бути владикою ні священиком; перемишльські пани силою підпорядковують священиків владі уніатського митрополита; сам Потій запечатує церкви, забороняє правити в них по давньому чину та чинить багато іншого насильства, від якого Перемишльський православний владика ніде не знаходить оборони, а тому й просить заступництва Люблінського з’їзду перед королем за пригнічених людей грецької віри. На рокошевих з’їздах приймались постанови і вироблялись проекти конституцій в справах релігійної свободи й привернення прав Православної Церкви; ці проекти мали б обговорюватись на сеймах.

1.3. Становище православних  після унії    Досягнення православних у сеймовій боротьбі проти мало допомогли людям „грецької віри” на місцях. Ревний опікун унії – король Сигізмунд III, з його єзуїтсько-католицькою політикою, змушений обставинами приймати сеймові конституції про відновлення прав Православної Церкви, не зупинявся навіть перед тим, щоб змінювати сеймові постанови на шкоду православним [61, 143]. Так була змінена редакція принятої сеймом 1609 р. конституції, згідно з якою сторони, в разі насильств і спричинення шкод, звертаються до трибуналу, в складі якого не повинно бути суддів – духовних осіб (загальний трибунал); в друкованому ж тексті конституції загальний трибунал змінено на „мішаний суд трибуналу”, в якому брали участь чотири світських і чотири духовних (римо-католицького духовенства), що явно сприяло вирішенню справ на користь уніатів [35, 67].             Через унію Православна Церква втратила деякі свої храми і володіння. Софію Київську у православних було відібрано. Папа Римський вважав, що і Києво-Печерська лавра мала перейти у володіння греко-католицького митрополита [32].        Свавілля, насильство у відношенні до православних на місцях продовжувались. Монастирі і церкви відбирались від православних і віддавались уніатам; православне духовенство переслідувалось різними судовими процесами; православна шляхта фактично обмежувалась в її правах; міщанство не допускалось до членства в магістратах, до торговельних і ремісничих цехів. Нема що казати вже про селянство, підвладне неправославному дідичеві, який був повним паном над селянином, часто змушував холопа до унії насильством і жорстокостями. Безперервно йдуть скарги православних на утиски. Це видно з інструкцій послам на сейм від цілого ряду сеймиків, від цілих воєводств, особливо від землі Волинської. Православні старші братства, як Віленське, Львівське, безпосередньо до сейму звертаються зі скаргами на релігійні переслідування, на порушення сеймових конституцій про „грецьку релігію” [16, 12].            Сейм 1618 р. пішов на зустріч домаганням православних послів і розглядав внесені скарги, але знов обмежився конституцією, щоб занятися повним „заспокоєнням грецької релігії” на найближчому сеймі, а тепер закликавав, щоб люди грецької релігії мали спокій, вільно відправляли свої богослужіння, до яких „нікого не можна силувати, чи тягнути судовими процесами”. Навіть і така конституція сейму 1618 р. була викликана зовнішніми небезпеками для Польщі, бо на півдні загрожували турки і татари, на півночі перемагали польське військо шведи, на сході польські війська були ще в Московщині, куди королевич Володислав вибрався здобувати московську корону [29, 234].       Найважче у православних на місцях було положення з єпископатом. 10 лютого 1607 р. помер єпископ Львівський Гедеон Балабан; на початку 1610 року помер єпископ Перемишльський Михаїл Копистенський. Після його смерті Українська Православна Церква в Польщі залишалась, протягом 10 років, з одним єпископом Єремією Тиссаровським, якому вдалось зайняти 1607 р. львівську кафедру тільки тому, що він таємно обіцяв королю перейти на унію. Пізніше, близько 1620 р., папський нунцій Торрес доносив Риму, що Єремія (в миру Євстафій) Тиссаровський засвідчив навіть, що „уніта єсть”, з огляду на такі свідчення Сигізмунд III і видав йому королівський привілей на львівську кафедру. Але перед висвяченням в єпископи Єремія Тиссаровський склав урочисту заяву про тверде сповідання православ’я. На Перемшльську ж кафедру король призначив уніата Афанасія Крупецького, який не знайшов ні одного уніата в цій єпархії. Перемишльській землі Крупецький був зовсім незнаний; проти нього безуспішно складала протести королю перемишльська шляхта. На прохання й домагання послів про відновлення православної ієрархії та усунення уніатських єпископів не зважали; в сеймових конституціях 1607, 1609 і 1618 рр. нема мови про вільне обрання й висвячення православних владик [19]. Тримати Православну Церкву в дезорганізованому стані було найвигідніше для польської влади.   Ця дезорганізація через відсутність церковної ієрархії найтяжче відчувалась в недостатку на місцях пастирів; не було кому висвячувати священиків. Правда, деяку допомогу в хіротоніях подавали східні ієрархи, що приїздили в Україну переважно за милостинею. Але ця поміч часто бувала сумнівною, бо ж ці мандрівні ієрархи ставили священиків без розбору і перевірки їхньої здатності й гідності моральної для пастирського служіння. Тому  в цей час з’явились навіть так звані „попи наречені”, які насмілювались відправляти літургію, не будучи ще висвяченими.