Релігієзнавство як наука і навчальна дисципліна

На відміну від інших розділів релігієзнавства феноменологія релігії поки ще в меншій мірі конституювала себе як відносно самостійної дисципліни; йшли і йдуть дискусії про її предмет, про взаємини феноменології з теологією, з історією і філософією релігії. Нині вважається, що головними поняттями феноменології релігії є такі, як «священне» на відміну від «профанного» («священний предмет», «священне число», «священний простір і час»), «нуминозное» та ін Можна висловити таку гіпотезу про предметному полі феноменології релігії: вона співвідносить уявлення, ідеї, цілі, мотиви практично взаємодіючих, що знаходяться в комунікації індивідів з точки зору реалізуються релігійних значень і смислів, на цій основі досягає розуміння явищ релігії, дає їх систематичний опис. Таким чином, специфіка феноменології релігії виявляється при визначенні її предметної сфери, вихідним пунктом якої стає розгляд слова «релігія». На відміну від філософії релігії феноменологія аналізує не поняття, а саме слово, вважаючи, що в понятті релігії містяться певні світоглядні чи ідеологічні передумови.

Історія релігії як розділ релігієзнавства, подібно філософії релігії, почала формуватися раніше, ніж три інших названих розділу. У XVIII ст. ряд проблем історії релігії висвітлювався у творах французького просвітителя Ш. де Бросса, французького філософа Ш.Ф. Дюпюї. У XIX ст. в розвитку історії релігії чималий внесок зробили німецькі теологи і історики Ф.К. Баур і Д.Ф. Штраус. В цей же час історія релігії стає областю діяльності багатьох дослідників.

Історія релігії змальовує рухомий у часі світ явищ релігії у всьому його різноманітті, відтворює минуле різних релігій в конкретності їх форм, накопичує і зберігає інформацію про численні існували й існують релігіях. Вивчаються походження релігії, ранні форми вірувань (на основі даних археології, етнографії, порівняльного мовознавства та ін.) Дослідження ведуться в руслі загальної історії релігії, історії даної релігії чи конфесії, країнознавчої історії релігій та конфесій. Історія релігії надзвичайно трудомістка для аналізу, це пов'язано і з відсутністю джерел, відмінностями методологічних позицій і точок зору. Неоднакові, зокрема, погляди вчених на такі проблеми: походження і стадії розвитку релігійних вірувань у первісному суспільстві; монотеїзм, політеїзм, час виникнення тих чи інших релігійних систем; принципи класифікації релігії і т.д.

Історія релігії ставить перед собою наступні завдання:

- довести об'єктивне існування досліджуваного об'єкта, тобто тієї чи іншої релігії або сукупності релігійних уявлень;

- виявити за джерелами місце, час і умови появи об'єкта;

- відповідно до джерел простежити еволюцію об'єкта;

- проаналізувати характер взаємодії об'єкта з іншими соціальними та історичними явищами, зрозуміти його функції та роль у суспільно-культурній системі;

- розкрити причини зникнення об'єкта;

- розглянути вплив, який вчинила об'єктом на хід суспільно-історичного розвитку.

Таким чином, зміст релігієзнавчого знання не зводиться тільки до філософського, в системі цього знання є соціологічні, психологічні, історичні та інші компоненти, що дають розуміння і опис певних сторін об'єкта за допомогою відповідних теорій і методів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3. Понятійно-категоріальний  апарат релігієзнавства.

Власних понять, категорій релігієзнавство виробило мало, послуговуючись у своїх студіях як загальнофілософськими, конкретно-науковими (психологічними, правовими та ін.), так і спеціальними теологічними категоріями.

До загальнофілософських належать категорії "буття", "свідомість", "пізнання", "відображення", "символ", "істина", "омана", "фантазія", "суспільство", "матеріальне і духовне виробництво", "культура", "відчуження". Часто вдається воно до понять із царини логіки, етики, естетики: "знак", "значення", "суть", "совість", "відповідальність", "милосердя", "співчуття", "краса". Із загальнонаукових найпоширенішими в релігієзнавстві є поняття "система", "структура", "функція", "роль", "закон".

З-поміж конкретно-наукових найчастіше використовуються поняття "епоха", "право", "ілюзія", "віра", "почуття", "настрій", "страждання", "спілкування", "мова", "життя", "смерть".

Найуживаніші релігієзнавчі поняття - "релігія", "теологія", "релігійний культ", "церква", "конфесія", "храм", "молитва", "теїзм", "деїзм", "пантеїзм", "атеїзм", "скептицизм". Особливе місце посідають терміни "Бог", "ангел", "рай", "бодхисатва", "карма" та ін. Окремі поняття відображають динаміку релігійних процесів: "сакралізація", "секуляризація", "церквоутворення", "розцерковлення", "сектоутворення", "детеологізація", "деміфологізація", "модернізація".

 

 

 

 

4. Принципи і  методи релігієзнавства.

У релігієзнавстві реалізуються певні принципи. Вихідний принцип - сувора об'єктивність, конкретно-історичний розгляд предмета. Не прийнято абстрактні стереотипи, згідно з якими «темна» або «світла» фарба заздалегідь призначається для живописання явищ релігії, а «істина» вважається надбанням якоїсь однієї концепції. Викладаються науково обгрунтовані положення, міцно встановлені факти; використовуються результати, отримані у світовому релігієзнавстві, філософії.

Інший принцип - розгляд релігії в контексті розвитку духовної культури. Релігієзнавство займається дослідженням своєрідних її областей в їхній історії й сучасності, а значить, у своєму аспекті вирішує низку культурологічних проблем: виявляються особливості релігії як феномену культури, властивості релігійно-культурних утворень, специфіка релігійної філософії, моралі, мистецтва.

Ще один принцип - аналіз світоглядних питань під кутом зору проблем буття людини, її сутності та існування, мети і сенсу життя, смерті і безсмертя, інакше кажучи, в плані розгляду ряду питань філософської антропології.

Наступний принцип - виклад питань мовою толерантності. Осмислюється діалог релігійних та нерелігійних світоглядів про людину, суспільство, світі. У світоглядах є компоненти, які фіксують відносини, властиві лише цьому типу суспільства або етапу історичного розвитку, відображають буття етносів, станів, класів, професійних та інших груп.

І остання принципова позиція: зміст, дидактика і методика узгоджуватися з вимогами міжнародних і внутрішньодержавних правових документів про свободу думки, совісті, релігії і переконань.

При дослідженні релігії використовують найрізноманітніші методи пізнання: загальнофілософський, соціологічний, спеціальний загальнонауковий, теоретичний, емпіричний. Нерідко вдаються до специфічних методів дослідження. Наприклад, у соціології релігії дають плідні результати соціологічні методи, використовувані для вивчення релігії як певної соціальної структури, елементу суспільства, з властивими їй структурою, соціальними зв'язками, функціями. Це - вивчення документів, різноманітних інтерв'ю, анкетування; методи первинної обробки даних, групування, ранжирування, складання статистичних таблиць. У процесі дослідження релігії здебільшого вдаються до інтегрування індивідуальних методів і прийомів, що відкриває широкі пізнавальні, дослідницькі можливості.

Генетичний метод. Його мета - відтворити розвиток релігії на всіх її етапах від початкової фази. Велику увагу приділяє пошукові, встановленню проміжних ланок в ланцюгу її еволюції. Але чим глибше занурюється дослідник в історичні пласти, тим менше фактичного матеріалу потрапляє в його розпорядження. В такому разі історизм виступає у формі актуалізму (вивчення минулого через пізнання сучасності).

Історичний метод. Він передбачає вивчення релігійних систем у процесі їх виникнення, становлення та розвитку, а також взаємодію у цьому процесі закономірностей історії та конкретних обставин. Історичний метод може бути реалізований через генетичний підхід, коли дослідник послідовно вивчає всі, в тому числі й проміжні, стадії розвитку релігії.

Порівняльно-історичний метод. Активно використовуються у релігієзнавстві й порівняльно-історичні дослідження: порівняння різноманітних етапів розвитку однієї релігії на різних відтинках часу, багатьох релігій, що існують одночасно, але перебувають на різних етапах розвитку, реконструкцію тенденцій розвитку. Завдяки цьому стає доступним багатий науковий матеріал через зіставлення різних сторін й етапів розвитку конкретної релігії, конфесій, які існують одночасно, але перебувають на різних етапах розвитку. На основі порівняльного аналізу сформувалася спеціальна галузь дослідження - порівняльне релігієзнавство.

Структурно-функціональний метод. Він спрямований на розкриття структури і функціонування релігій, релігійних організацій, культів тощо Виділення елементів релігійних систем, порівняння з іншими елементами і системою загалом дає змогу глибше пізнати особливості їх функціонування. Релігія в такому разі є підсистемою.

Соціологічний метод. Передусім вій надає широкої можливості пізнання релігії як певної соціальної системи, соціальної підсистеми, що є об'єктом зовнішніх впливів і водночас суб'єктом впливу на різні соціальні інститути, групи, на буття людей. Соціологічний аналіз розкриває механізм функціонування релігійних вірувань і вчень у різних соціальних групах віруючих, висвітлює головні тенденції розвитку релігійних ситуацій з урахуванням впливів різноманітних соціальних факторів.

Типологічний метод. Використовуючи його, вдається охарактеризувати історичні типи релігій, а також типи вільнодумства. За допомогою процедур розподілу і групування об'єктів формуються стійкі статистичні групи ознак. Інваріантність ознак певного об'єкта є підставою для віднесення його до відповідного типу.

Каузальний метод. Сприяє пізнанню причинно-наслідкових зв'язків виникнення й еволюції різних релігійних явиш. Головним питанням каузального методу є "Чому релігія не може бути зрозумілою через саму себе, чому вона не є causa sui (причина самої себе)?" Цей метод допомагає пізнати різні релігійні та нерелігійні форми, аналізуючи відносини людей в процесі їх життєдіяльності.

Філософсько-логічний метод. Розглядаючи релігію як об'єкт філософських знань, соціально-духовний феномен суспільства, він досліджує процес відображення релігії у свідомості людини, формування духовних цінностей, релігійних символів і понять. За такого аналізу об'єктом дослідження є не тільки сама релігія, а й природне та соціальне середовище, яке впливає на її формування.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

5. Основні риси  і функції релігієзнавства і  значення його вивчення для  ін-телектуального і культурного  розвитку людини.

Виділяються кілька функцій релігії: світоглядна, компенсаторна, комунікативна, регулятивна, інтегруюче-дезінтегруються, культурнотранслірующая, легітімірующе-разлегітімірующая.

Світоглядну функцію релігія утворює завдяки, перш за все наявності в ній певного типу поглядів на людину, суспільство, природу. Релігія включає світорозуміння, світогляд, світовідчуття, світовідношення, та ін. Релігійний світогляд задає «граничні» критерії, Абсолют, з точки зору яких розуміються людина, світ, суспільство, забезпечується целепоніманіе і смислополаганія. Релігія виконує компенсаторну функцію, заповнює обмеженість, залежність, безсилля людей у плані уяви, перебудови свідомості, а також зміни об'єктивних умов існування. Реальне пригнічення долається «свободою у дусі», соціальна нерівність перетворюється в «рівність» у гріховності, у стражданні; церковна благодійність, милосердя, піклування, перерозподіл доходів пом'якшують лиха знедолених; роз'єднаність та ізоляція замінюються «братством у Христі», в громаді і т. д. Релігія забезпечує спілкування, здійснює комунікативну функцію. Завантаження складається як в нерелігійною, так і в релігійній діяльності та відносинах, включає процеси обміну інформацією, взаємодії, сприйняття людини людиною. Релігійна свідомість наказує два плани спілкування: віруючих один з одним; віруючих з гіпостазірованнимі істотами (Богом, ангелами, душами померлих, святими, і т.д.). Регулятивна функція полягає в тому, що за допомогою певних ідей, цінностей, установок стереотипів, думок , традицій, звичаїв, інститутів здійснюється управління діяльністю і відносинами, свідомістю і поведінкою індивідів, груп, громад. Особливо велике значення має система норм, зразків, контролю, заохочень і покарань. Інтегруюче-дезінтегруються функція в одному відношенні об'єднує, а в іншому - роз'єднує індивідів, групи, інститути. Інтеграція сприяє збереженню, дезінтеграція - ослаблення стабільності, стійкості особистості, окремих соціальних груп, установ і суспільства в цілому. Інтегруюча функція виконується в тих межах, в яких визнається більш-менш єдиною, спільне віросповідання. Якщо ж в соціальних групах і суспільстві є різні, що протистоять один одному конфесії, релігія виконує дезинтегрирующей функцію. Відзначимо і культурнотранслірующую функцію. Релігія, будучи складовою частиною культури, сприяла розвитку певних її шарів - писемності, книгодрукування, мистецтва. Забезпечувалося збереження і розвиток цінностей релігійної культури. Здійснюється передача накопиченого спадщини від покоління до покоління. Легітімірующе-разлегітімірующая функція означає узаконення деяких суспільних порядків, інститутів, відносин, норм, зразків як належних або, навпаки, твердження неправомірності якихось із них. Релігія висуває вища вимога - максиму, відповідно до якого дається оцінка певних явищ і формується певне ставлення до них.