Релігія як соціально-духовне явище

Віра в надприродне  є суттєвою ознакою будь-якої релігії. Для представників богословсько-теологічної думки монотеїстичних релігій — це віра в єдиного Бога. Поширена у ранніх формах релігії віра у духів, богів, дияволів та інші потойбічні сили, на їх думку, — це лише підготовча стадія до істинної віри в Бога.

Віру в надприродне  та можливість установлення з ним  певного зв'язку, яка є істотною характеристикою релігії, визнає й чимало світських релігієзнавців. Такий підхід до дослідження релігії зветься преформізмом.

Преформізм — учення, яке стверджує, що всі вищі форми, яких досягають явища у процесі свого розвитку, зароджуються та містять свої потенції у нижчих формах.

Релігійна свідомість має два рівні: теоретичний (концептуальний) і буденний.

 

Компонентна сфера релігійної свідомості на концептуальному рівні охоплює: а) упорядковане вчення про Бога (богів), світ, природу, людину, суспільство; б) релігійно-етичні, релігійно-естетичні, релігійно-політичні, релігійно-правові, релігійно-етнічні концепції.

 

Релігійній свідомості теоретичного рівня властиві: символізм, алегорійність, емоційність, діалогічність.

 

Буденна релігійна свідомість охоплює собою сукупність понять, уявлень, стереотипів, настроїв, почуттів, звичок і традицій, пов’язаних із вірою в надприродне, зміст яких зумовлений безпосереднім відображенням умов буття людей. Релігійні погляди, уявлення, почуття мають специфічний спосіб буття і формування – культову практику. Культ (від лат. cultus – догляд, поклоніння) як один із основних елементів релігійного комплексу – система дій і засобів впливу на надприродне. Релігійний культ являє собою зовнішній бік релігії. До нього належать релігійні обряди й свята, моління, богослужіння, пости і розговини, священні амулети, ікони, талісмани, храми, капища і релігійні дії, пов’язані з ними.

 

Суб’єктами культу можуть бути як окремі віруючи, так і їх групи, що в ньому знаходять задоволення  своїх релігійних потреб. Конкретні форми такого задоволення у різних конфесій різні. Так католицизм і православ’я, наприклад, зберігають вірність пишній театральній обрядовості, широко і вміло використовуючи при цьому релігійне мистецтво, зокрема скульптуру, малярство, музику і спів, завдяки чому задовольняються не лише релігійні, а й естетичні потреби віруючих. Обряди ж у протестантизмі скромніші, основна увага надається індивідуальному спілкуванню віруючих з Богом шляхом молитов, покаяння тощо.

 

• релігійний   культ

Це — основний елемент  релігії, що відрізняє її від інших форм суспільної свідомості, соціальних інститутів. Його специфіка виявляється не в особливих характерах, предметах, об'єктах вірування, а в тому, що релігійні уявлення, образи, що належать до культової системи, набувають у ній символічного змісту і функціонують у соціальній взаємодії.

Релігійний культ — реалізація віри у діях груп, людей, індивідів.

Культова система є сукупністю певних обрядів, які виражають особливості релігійного культу.

Обряд — сукупність символічних індивідуальних або ко-лективних дій, зумовлених звичаями, традиціями соціальної спільноти, що символізують певні ідеї,  норми, ідеали та уявлення  і спрямовані на  встановлення  певних взаємовідносин людини з надприродними об'єктами.

 

Важливою ознакою обряду є його символічний характер, головні  елементи якого — знак (рухи, які  мають певне смислове навантаження) і символ (умовне позначення змісту предмета, явища). Знак і символ мають  аналогічну структуру, яка передбачає: матеріальну форму; заповнений (позначений) предмет; певне значення або зміст. Знак — штучне утворення, яке не відтворює об'єкт, а лише його позначає. Таке позначення має зовнішній формальний характер, є зовнішнім процесом вияву оформленого змісту. А символізація значною мірою має змістовий характер, оскільки є здатністю свідомості за допомогою цілісних чуттєво сприйнятих об'єктів образно відтворювати інші об'єкти або явища дійсності. Обряд теж можна розглядати як різновид символу. Мета його полягає не у самих діях, а в ідеальному змісті, втіленому в ньому.

Еволюція релігійних обрядів  відбувалася шляхом їх спіритуалізації (одухотворення), завершившись появою молитви. Як вербальний (словесний) компонент, вона спершу входила до обряду жертвопринесення. Згодом відокремилася від нього, ставши важливим компонентом культу багатьох релігій.

Молитва — вербальне (словесне) звертання людини до об'єкта своєї віри.

Молитви бувають колективні та індивідуальні. Відправлення їх здійснюється під час богослужіння у храмах, молитовних будинках, на цвинтарях. Богослужіння супроводжуються читанням священних книг, хоровим співом, проповідями. Значну роль у культовій системі відіграє естетичний чинник. За допомогою культових дій у свідомості віруючих відтворюються релігійні образи, внаслідок чого негативні емоції трансформуються в позитивні.

 

• Релігійні організації

Це об’єднання послідовників певного віросповідання, цілісність і єдність якого забезпечується змістом віровчення та культом, системою організаційних принципів, правил і ролей. Інколи релігійні організації визначають як систему різновидів організаційно оформлених релігійних об’єднань, що мають управлінські й виконавчі органи, чітку структуру, цілісність і єдність яких забезпечується змістом релігійної парадигми і культу. Найважливішими завданнями релігійних організацій є нормативний вплив на їхніх членів, формування у них певних цілей, цінностей та ідеалів. Це досягається виконанням ряду функцій: а) вироблення систематизованого віровчення; б) розробка системи його захисту й утвердження; в) керівництво й реалізація культової діяльності; г) контроль і здійснення санкцій щодо якості виконання релігійних норм; д) підтримка зв’язків із конкретним державним апаратом, світовими організаціями.

Набір організаційних елементів, їх взаємозв’язки у різних конфесіях різноманітні. Наприклад, у християнстві – найбільшій (за кількістю носіїв) світовій релігії, виокремлюють три типи релігійних організацій: Церкву, секту, деномінацію. Хоча для більш повної характеристики відокремлюють ще й такі їх різновиди, як «релігійне об’єднання», «релігійна асоціація», монастир, духовний навчальний заклад тощо.

Церква (від грецьк. Kyriakon – «Господній дом») – це тип релігійної організації з складною, чіткою централізованою і ієрархізованою системою взаємодії між священиками і віруючими, що здійснюють функції вироблення, збереження, передачі релігійної інформації, організації й координації релігійної діяльності і контролю за поведінкою віруючих. Характерними рисами церкви є: 1) наявність спільного віровчення і розробленої догматики (Символ віри); 2) релігійна діяльність (культова і поза культова); 3) система управління, заснована, як правило, на ієрархічному принципі й авторитаризмі. У багатьох церквах прийнятий поділ їх членів на духовенство і мирян.

Секта (від лат. seco – розділяти або від лат. sekta – вчення, напрям) – релігійне об’єднання, що відокремилося від пануючого в країні релігійного напряму і характеризується конфліктністю з ним. Характерними рисами секти можуть бути: 1) сувора дисципліна й індивідуальне членство; 2) відособлення від інших релігійних об’єднань; 3) проповідь винятковості своєї релігійної доктрини «істинного шляху порятунку»; 4) прояв опозиційності й нетерпимості щодо інакомислячих; 5) відсутність поділу на духовенство і мирян, проголошення рівності усіх членів організації; 6) яскраве вираження прагнення до духовного зростання шляхом суворого дотримання морального кодексу і ритуальних дійств. Головною особливістю секти є прагнення зробити релігію внутрішнім світом віруючого.

Деномінація (лат. denomination – зміна імені) – проміжна ланка між сектою і церквою, що перебуває у стадії становлення. Для деномінації характерним є сприйняття різнопланових організаційних, культових принципів, відкритість для взаємодії з іншими релігійними об’єднаннями і державою, тобто спостерігається тенденція до поєднання зі світом.

Отже, структурованість релігії не є чимось формальним, суб’єктивним, а навпаки, вона породжена умовами існування, функціонування і розвитку релігійного комплексу, його буттєвістю. Релігійний комплекс діє як цілісність, у кожному з елементів якої живе вся даність релігійного феномена.

 

 

3.Основні концепції релігії

 теологічна (конфесійна) концепція. Історично перша форма релігієзнавчого знання. Теологія - вчення про Бога в католицькій і протестантській традиції та богослов'я як науки про прославлення Бога в православній традиції, оскільки православ'я відкидає будь-яку можливість пізнання Бога і вважає можливим тільки його прославляння. Прихильники намагаються зрозуміти релігію зсередини, з позицій самої релігії, на основі відповідного релігійного досвіду. Релігія представляється як зв'язок людини з Богом, з Абсолютом і т.п. Термін «релігія» застосовується для позначення погляди, заснованого на вірі в те, що надприродні сили існують і що відносини з ними можливі. Зрозуміти релігію, вважають теологи, може тільки релігійна людина. Нерелігійного людині вона просто недоступна. Для богословсько-теологічного підходу до релігії характерно її тлумачення як особливого, надприродного явища, результату надприродною зв'язку людини з Богом. Таким чином релігія з позиції теології отримує надприродной, надчеловеческій, надсуспільний статус. Характерною для теологічного релігієзнавства є концепція релігії, представлена ​​в книзі відомого православного богослова і священнослужителя Олександра Меня «Історія релігії» М., 1994. А. Мень відстоює положення про надприродну природу релігії. Релігія, з точки зору А. Мене, є відповідь людини на прояв Божественної сутності. «Слово релігія не випадково походить від латинського дієслова Religare - що означає пов'язувати. Вона є сила, єднальна світи, міст між створеним світом і Духом Божественним ». Цей зв'язок органічно випливає з природного прагнення людської душі до спорідненої їй, але перевершує Божественної субстанції. «Не природно чи визнати, що аналогічно, як тіло пов'язане з об'єктивним світом природи, так і дух тяжіє до спорідненої йому і в той же час перевершує реальності». Цей зв'язок здійснюється за допомогою особливого виду духовного пізнання - релігійного досвіду. Релігійний же досвід можна в самих загальних рисах визначити як переживання, пов'язане з почуттям реальної присутності у нашому житті, в бутті всіх людей і всього Всесвіту якогось Вищого початку, яке спрямовує і робить осмисленим як існування Всесвіту, так і наше власне існування. А. Мень ні ортодоксальним православним богословом. У його роботах досить сильно прагнення подолати вузькість одностороннього конфесійного тлумачення релігійного вчення, спробувати дати концепцію релігії з загальнолюдських позицій. Тому в його концепції релігійний досвід - це не тільки досвід християн, а досвід усіх віруючих людей, це - загальнолюдський досвід «Зустріч з Богом, - підкреслює він, - відбувається в житті кожної людини. І релігійний досвід людини є досвід універсальний уселюдський. Різниця лише в тому, до якого результату приводить ця зустріч, чи усвідомлює її чоловік або проходить повз ». Кінцева мета теологічної концепції - захист і виправдання релігійного віровчення, доказ невиліковним значущості релігії для кожної конкретної людини і людства в цілому.

філософська концепція - підхід «ззовні». Філософська методологія вимагає вийти за межі релігійного досвіду, піддати релігію критичному дослідженню з позицій розуму, логіко-теоретичних і емпірично-наукових критеріїв істинності.

Філософія прагне пояснити всі  явища і процеси дійсності  з позицій виявлення її загальних  принципів і законів, визначення «сутності» речей, процесів і явищ. Для неї характерний критичний  підхід до всіх явищ дійсності, у тому числі і до релігії. Філософія, на відміну від теології, не задовольняється  прийняттям на віру, а все ставить  під сумнів. Це не означає, що вона обов'язково прагне зруйнувати колективні вірування, моральні підвалини життя людей. Філософи ставлять під сумнів все  для того, щоб перевірити наскільки  міцні ці людські встановлення, відкидають ті з них, які виявили свою неістинність, а ті, які витримали перевірку, поставити на більш міцний фундамент  знання.

 

 Істотний вплив на  становлення релігієзнавства справила  матеріалістична тенденція у  філософії релігії, яскравим представником  якої був німецький філософ  Л. Фейєрбах (1804 -1872). У своїх роботах  «Сутність християнства» і «Лекції  про сутність релігії» він  спробував розкрити природні, земні  коріння релігії. Релігія, за  Фейербахом - це людський продукт,  наслідок і форма відчуження  людиною своєї сутності. Л. Фейєрбах  пов'язував виникнення релігії  з безпорадністю і невіглаством  первісної людини, його повною  залежністю від стихійних сил  природи. Первісна людина обожнював  все те, від чого він залежав,  що здавалося йому чужим і  таємничим. Таким шляхом, на думку  Л. Фейєрбаха, виникли всі природні  релігії. У поняття «природні  релігії» Л. Фейєрбах включав  всі різноманітні вірування первісних  людей, а також так звані  «язичницькі релігії» (політеїзм). Більш  глибоку людську основу, на думку  Л. Фейєрбаха, мають так звані  «духовні релігії», засновані на  визнанні єдиного Бога (монотеїзм). У духовних релігіях, вважав Фейєрбах, людина обоготворяет свою Сутність  як сутність людського роду  взагалі. 

 Л. Фейєрбах прагнув  розкрити емоційно психологічні  механізми виникнення релігії.  Вирішальне значення у формуванні  релігійних образів він надавав  силі уяви, фантазії, яку називав  «теоретичною» причиною релігії.  «Кожен бог є істота, створене  уявою, образ і притому образ  людини, але образ, який людина  вважає поза себе і уявляє  собі у вигляді самостійного  істоти». 

 

соціологічної концепції .Засновником концепції вважається М. Вебер (1864—1920рр.). Теоретичними передумовами вивчення релігії були його положення про "Ідеальні типи соціальної дії". Вебер заперечував об'єктивні чинники розвитку суспільства і відносно релігії стверджував, що вона має власні, релігійні джерела. А тому соціологія релігії повинна обмежуватися лише вивченням мотивації релігійних уявлень, котрі історично сприяли контролю над поведінкою та триманням індивідів у покорі. Згідно з цими положеннями, Вебер, на основі залучення значного історичного матеріалу, вмотивовує думку про вирішальну роль протестантської етики у формуванні і розвитку капіталізму.

На думку іншого визначного прихильника цієї концепції —  Е. Дюркгейма (1858—1917 рр.), розуміння  людської природи принципово неможливе  без вивчення суспільства, у якому  діє людина. Інтегруючою основою  суспільства він визначає суспільну  свідомість — загальні вірування, почуття, цінності, норми. За Дюркгеймом, послаблення  згаданих вірувань і почуттів призводить до послаблення соціальних зв'язків  між людьми і у перспективі  загрожує дезінтеграцією суспільства, його розпадом.

Релігія у Дюркгейма —  це соціальне явище. Однак релігія  ототожнюється з суспільною свідомістю взагалі. Для Дюркгейма релігійними  є всі колективні, суспільні уявлення і вірування, якщо вони мають обов'язковий  для всіх членів суспільства характер і підкоряють собі діяльність індивіда.

У даній концепції в  релігійних уявленнях та ритуалах персоніфікуються і символізуються всі соціальні  явища. Для Дюркгейма релігійної віри, як головної ознаки релігії, не існує. Він фактично ототожнює форми  релігійної і нерелігійної свідомості, а з іншого боку, релігійна свідомість ототожнюється з суспільною свідомістю взагалі. Дюркгейм доходить висновку, що існування релігії має вічний статус, вона є необхідним елементом  в кожному суспільстві[9, c. 53-54].

 

біологічні та психологічні концепції шукають основу релігії в біологічних, біопсихічних процесах людини. Основа релігії - релігійний інстинкт; релігійне почуття, яке примикає до інстинкту збереження індивідуума чи групи і виступає як зброя в боротьбі за життя; ген релігійності. Релігія - це психофізіологічна функція організму; вона являє собою кульмінацію основної тенденції організму реагувати особливим чином на ті чи інші положення, в які його ставить життя. Засновник психології релігії - американський філософ-прагматист У. Джеймс (1842 - 1910). На його думку релігія корениться в емоційній сфері психіки індивіда.

 

 етнологічна концепція будується на основі використання етнографічного матеріалу, а для пояснення релігії найчастіше використовує ідеї культурної (соціальної) антропології. Джерело релігії - в якійсь «людську природу», властивою індивіду і утвореною комбінацією матеріальних і духовних потреб, або ж у певному культурно-антропологічному комплексі.

 

4.Функції та роль релігії в суспільстві

Релігія виконує цілу низку  функцій та відіграє певну роль у  житті суспільства. Функції - це способи  дії релігії в суспільстві, роль - сумарний результат, наслідки виконання  нею функцій. Виділяють декілька функцій релігії.

Світоглядна. Цю функцію релігія реалізує завдяки, насамперед, наявності в ній певного типу поглядів на людину, суспільство, природу. Релігія містить у собі світовідчуття (емоційне прийняття або неприйняття світу в цілому та окремих явищ і процесів у ньому), світовідношення (оцінку), світоспоглядання (відображення світу у відчуттях та сприйнятті), світорозуміння (пояснення світу).