Коран – священна книга мусульман

КАБІНЕТ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ  БІОРЕСУРСІВ І ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ  УКРАЇНИ

 

КАФЕДРА ФІЛОСОФІЇ

 

 

Коран – священна книга  мусульман

Виконала: студентка 2 курсу 2 групи

Факультету ХТУЯП АПК

Симоненко Тетяна

   

Київ 2011

Зміст

1. Проповіді пророка Мохаммеда та їх записи. Історія писаного Корану
2. Структура тексту
3. Особливості літературного стилю Корану
4. Релігійні та соціально-правові ідеї в Корані
5. Значення Корану для мусульманського суспільства

Висновки

Список використаних джерел

 

 

Вступ

Іслам — це монотеїстична релігія, яка має священне писання Коран.  Арабську назву цієї книги “Кур'ан” зазвичай перекладають як “Читання”. Але воно не означає читання в прямому сенсі цього слова, як і дієслово “кар'а”, від якого воно походить,  означає не тільки “читати”, а ще й “декламувати”, “вимовляти співучо”. Мухаммед “читав” свої проповіді не по написаному тексту (він був безграмотний), а експромтом або напам'ять, заздалегідь обдумавши або склавши текст. Він виголошував проповіді ритмічними фразами часто з рифмованими закінченнями, як би декламуючи їх. Тому, вірніше передати первинне значення слова “кур'ан” як “читання напам'ять”, “декламація”.

Мухаммед вважав, що Коран — це прозріння, дані йому з тієї книги, яка є тільки у Бога - “книги таємної”. У цій скрижалі Аллаха викладені всі події минулого і грядущого.

Слово “Коран”, часто зустрічається в мекканських сурах, тобто в проповідях того періоду, коли їх записів ще не існувало. Згодом коли вони з'явилися, а це було вже в Медині, Коран називається (наприклад, в сурах 2 і 3) “писанням” — “китаб” (від дієслова “катаба” — писати). Але по цих записах читати текст можна було лише в тих випадках, якщо читець знав його зміст хоч би в загальних рисах. У древньої арабської письменності означалися тільки приголосні звуки, букв для голосних не було. Так і багато які букви для згідних не відрізнялися одна від іншої: ще не було для їх розрізнення підрядкових і надрядковий точок (їх ввели пізніше).

 

 

1. Проповіді пророка Мохаммеда та їх записи. Історія писаного Корану

Будучи безграмотним, Мохаммед не записував своїх проповідей. Але багато його послідовників ще в Мецці завчали їх на пам'ять. Завчення різних текстів у арабів було дуже поширене. Найбагатша древньоарабська поезія, народні перекази, племінні родоводи — все це зберігалося в пам'яті багатьох поколінь. Текст Корану легко піддавався запам'ятовуванню: його фрази були схожі на вірші. Тих, хто знав на пам’ять весь Коран, називали хафизами. Проте, окремі уривки з Корану були записані грамотними людьми на пальмовому листі, пергаменті, плоских кістках (наприклад, на овечих лопатках), глиняних табличках, мідних пластинках і т. п. Частину священної книги записав особистий писар Мохаммеда Зайд ібн Сабіт.

Після смерті пророка  в 632 році перший халіф Абу Бакр вирішив, що настав час зібрати всі тексти, поки вони не зникли, залучити хафизів, що лишилися живі (багато хто з них загинув у битвах “за віру”) і скласти збірник проповідей Мохаммеда. Так з’явився перший варіант писаного Корану Сухуф (дослівно “листи”, “сторінки”). Друга і остаточна редакція книги пророка була підготовлена за халіфа Усмана, вона отримала назву Мусхаф (Сувій) і була канонізована. Сухуф і всі приватні записи були знищені, щоб не вносити різнобій у тлумачення положень Корану (деякі версії значно відрізнялися одна від іншої).

За мусульманським переказом, Коран зберігався на небесах біля престолу Аллаха, який пізніше повідав  його зміст засновнику ісламу в своїх  одкровеннях.

Насправді, позаяк зміст  Корану мав виняткове релігійне  і законодавче значення для мусульманської громади, його було укладено упродовж кількох десятиліть після смерті Пророка Мохаммеда на основі його проповідей. Відомо дві основні редакції Корану.

Перша редакція була складена за часів одного з наступників  Пророка — Омара (634—644). Протягом кількох років були зібрані і звірені записи, що робилися особистим секретарем Мохаммеда (посланник Аллаха так і лишався все життя неписьменним) та іншими наближеними до Пророка особами. Були записані також розповіді сучасників Мохаммеда, тих, хто запам'ятав і зберіг у своїй пам'яті все побачене і почуте від Пророка.

Друга, остаточна редакція, була здійснена при халіфі Османі (644—656). Для цього були відібрані всі записи “одкровень Аллаха”, що знаходилися в руках приватних осіб. Звіривши конфісковані тексти з першою редакцією Корану, прийнявши або спростувавши той чи інший запис, укладачі Корану знищили всі оригінали. Замість цього нова редакція тексту Корану, переписана в чотирьох примірниках, була розіслана в найважливіші центри Халіфату — Мекку, Дамаск, Куфу і Басру. Надалі в текст вносилися в основному технічні виправлення.

Джерелом розповідей Корану, відповідно до ісламу, є тільки Всевишній. На це вказує безліч сур священної книги: “Ми послали Коран в ніч Могутності”, “Якби зібралися люди і джини, щоб зробити подібне до цього Корана, вони б не створили подібного, хоча б одні з них були іншим помічниками”. Мусульмани вірять, що Коран був даний Всевишнім для виправлення викривлень, які були внесені людьми в ранні божественні писання - Тору і Євангеліє. Тому послідовники ісламу вважають, що саме в Корані існує заключна версія Божественного закону. Це ж констатують сходознавці: “Причину соціального неблагополуччя Мохаммед знайшов у помилковому культі, в порушенні заповіданих перш установлень, тому формулюючи нові релігійні та соціально-правові ідеї, Мохаммед бачив у них відновлені в первинному вигляді старі”.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Структура тексту

Текст Корану написаний римованою прозою і складається з 114 сур (глав) і більше, ніж 6200 віршів — аятів (що дорівнює, для порівняння, приблизно 2/3 обсягу Нового Заповіту). За змістом Священна книга мусульман схожа на Священні Писання багатьох народів, крім віронавчальних настанов і культових розпоряджень, вона регламентує сімейні, майнові та інші відносини.

Разом з тим, має Коран і свої особливості. На відміну, скажімо, від Біблії, у ньому практично не помітно слідів наступної редакційно-літературної обробки. Сури розташовані не одна за одною, а за довжиною: довші — ближче до початку, коротші — ближче до кінця. Кожна сура неодмінно починається ритуальною фразою «Бісмаллах!» — «В ім'я всемилостивого, всемилосердного Бога». Для зручності користування текстом Корану кожна сура має власну назву — як правило, за найбільш значимим словом або фразою. Відкривається Коран сурою «Фатіха» («Відкриваюча»), яка містить найкоротші формулювання основних ідей ісламу і складає основу мусульманської молитви:

Хвала Аллаху, що Володар світів,

Милостивий та милосердний тільки Він один...

Друга сура має 286 аятів, третя — 200 і т.д. Останні сури налічують усього по кілька аятів. Таке компонування Корану можна пояснити тим, що його укладачі не зважилися вносити в пророчі одкровення Корану порядок, що не походив би від самого Пророка. Він сам, не маючи систематичної освіти, до кінця життя так і не подбав про це.

Хоча в сурах помітне прагнення не відхилятися від основної теми, вони містять багато суперечностей. Те саме повторюється багаторазово в різних сурах. Розпорядження і заборони чергуються з погрозами пекла й прославлянням могутності Аллаха — це й не дивно, адже відкривалися вони Пророку в різний час і за різних обставин. У результаті подальшої тлумачної практики в Корані було виявлено 225 суперечностей у 40 сурах (приблизно 1/3 загального тексту). Деякі аяти навіть вважаються офіційно скасованими, причому, обґрунтування інституту «скасованих аятів» шукають знову ж таки у Корані (2:100). Це теж являє собою одну з найцікавіших особливостей Священного Писання мусульман.

 

 

 

 

 

 

3. Особливості літературного стилю Корану

Мусульманські богослови вбачають перевагу Корану в тому, що він написаний живою розмовною мовою — «мовою арабською, ясною», тоді як священні тексти інших релігій використовували особливі літературні мови, наприклад, індуїсти — санскрит. Зрозуміла мова Корану заохочує простих мусульман здобувати освіту, щоб мати можливість звертатися до текстів своєї Священної книги і шукати в них відповіді як на мотиви своїх учинків, так і на принципові питання життя всього арабського суспільства. Для Корану характерна своєрідна стилістика: це проповідь, пряма мова і розповідь від третьої особи.

Аналогом Священного Переказу в ісламі є Суна (араб, звичай, приклад). Суна — це збірка священних переказів (хадисів) про життя, чудеса та повчання Пророка Мохаммеда. Вона була в основному складена в IX ст. мусульманськими богословами. Дотепер не всі мусульмани визнають авторитет Суни, а ті, хто її вшановує, запевняють: якщо Суна може обійтися без Корану, то Коран не може обійтися без Суни.

В Корані чітко названі основні положення мусульманського віровчення і перераховані п'ять «стовпів» культової практики ісламу. З погляду ісламських богословів, мусульманином цілком може вважатися той, хто на ділі доводить свою покірність Творцеві, дотримуючись основних обрядово-культових розпоряджень. Однак тільки людина, яка виконує всі п'ять «стовпів» культової практики ісламу через щиру віру в Аллаха, його посланників та ін., є справжнім віруючим. Цікаве підтвердження цьому знаходимо в Корані, що рекомендує новонаверненим мусульманам не запевняти, буцімто вони увірували, а казати тільки: «Ми скорилися!».

 

4. Релігійні та соціально-правові ідеї в Корані

Помітний пріоритет релігійного культу легко пояснюється у світлі особливостей виникнення ісламу. Він формувався у не дуже розвинутому суспільстві (разом з тим, сприяючи швидкому піднесенню цього суспільства у всіх сферах життя). Хіба можна було пояснити неосвіченому кочівнику складні богословські догмати, на зразок тонкощів співвідношень між усіма членами християнської Трійці? Звичайно, ні. Замість цього можна було переконати його, що “немає ніякого Бога, крім Аллаха, а Мохаммед — Посланець Аллаха”, і примусити за відповідним сигналом кілька разів на день робити цьому Богові ритуальні поклоніння і коритися його представникові на землі.

Віровчення ісламу ґрунтується на наступних основних положеннях:

1. Віра в Аллаха, доведена до логічно завершеного монотеїзму. Тут немає Ягве — нехай вищого та єдиного, але упередженого щодо неіудеїв Бога. Немає християнської Трійці — троїстої єдності Бога-Отця, Бога-Сина, Бога-Святого Духа. Тут існує тільки один Аллах (араб. аллах — божество) — Бог єдиний, вічний, мудрий і всемогутній, всемилостивий. Аллах —і Творець усього сущого, і верховний суддя, чудово обізнаний з усім, що відбувається у світі. Недарма всі пророки, за всіх часів і у всіх народів, що довели свою богообраність численними дивами, закликали людей саме до єдинобожжя. Аллах не матеріальний, нічого не вимагає: “Не бере його ні сон, ні дрімота”, хоча має певні ознаки особистості: зір, слух, голос, руки; за такою подобою створив він і людину.

Взагалі Аллах має 99 імен, або епітетів, під якими його знають люди, а одне, справжнє, відоме тільки пророкам: “Розмірковуй про властивості й дари Творця, а про самого Творця не міркуй, тому що сильніше всього збивається зі шляху той, хто шукає шлях там, де його немає”, — повчає з цього приводу всесвітньо відома пам'ятка арабської літератури “Кабус-наме”.

Складовою частиною віри в Аллаха є віра в існування ангелів і духів (джинів).

Ангели — не фізичні істоти. Люди створені з глини, а ангели — зі світла. Безумовно, в тому, що вони створені зі світла, закладено ідею їхньої чистоти, безгрішності і можливості володіння надприродними здібностями. Незважаючи на це, перед Аллахом людина все ж таки вище за ангелів. Ангели досконалі «самі собою», такими їх створив Аллах. Люди ж поставлені перед лицем зла і спокус і, маючи свободу волі, якої ангели позбавлені, покликані вибирати праведність.

Неймовірну кількість ангелів у вигляді безстатевих прозорих істот з кількома парами крил було створено Аллахом для виконання своїх доручень і зв'язку з людьми. Серед них окремо стоять чотири «архангели». Швидше за все, вони перейшли в іслам з іудаїзму: Джибраїл, який передає божі веління, Ми-каїл, який спостерігає за Всесвітом, Исрафіл, чий трубний глас буде сигналізувати про початок Страшного суду, Ізраїл, архангел смерті.

Напевно, головне призначення ангелів — спостерігати за людиною. Кожна людина має по два ангели, що безупинно, змінюючи один одного на світанку, записують в особливі книги все, що робить людина протягом свого життя. Саме з цими книгами повинна прийти людина на Страшний суд, щоб повністю відзвітувати за своє життя. Інші завдання ангелів такі: а) постійно поклонятися Аллахові і восхваляти Його; б) передавати послання від Аллаха пророкам; в) підштовхувати людей до добропорядності, а також до ігнорування спокус зла; г) допомагати віруючому в моменти випробувань; д) благати Аллаха про прощення для віруючих. Люди знають про існування ангелів, але не можуть сприймати їх безпосередньо органами чуттів. Вони здатні спілкуватися зі світом ангелів тільки непрямо, наприклад, у сновидіннях: “Іноді ми бачимо ві сні таке, чому наяву не надали б значення, але що збувається потім у дійсності. І ми дізнаємося, що ці сновидіння правдиві, й прийшли до нас зі світу істини”.

Практичне значення віри в ангелів і знання їхніх функцій зводиться до того, що віруючий починає сильніше виявляти турботу про здійснення благих учинків, щоб Аллах не був незадоволений їм, щоб наблизив до нього своїх ангелів і наказав їм підтримувати його в усьому.

Джини — ще одна категорія розумних істот, створених Аллахом. Між джинами і людьми існує деяка подібність. Ті й інші мають свободу волі і можливість вибору між добром і злом. Узагалі ж сутність джина інша, ніж у людини. Саме слово «джин» навіть перекладається як «невидимий», «схований». У Корані вказується, що джини створені з вогню раніше за людину. Існує багато різновидів джинів. Наймогутніші з них називаються іфритами.