Контрольная работа по "Религии"

1. Покажіть функції релігії та визначте, на Вашу думку, провідну з них у сучасному світі.

Релігія є невід'ємним елементом  суспільного життя, важливим чинником суспільних відносин, її місце і  роль у соціальній системі визначають і функції релігії в суспільному  житті. Зрештою, релігія як соціальний феномен самовиражається через  свої функції.

Функції релігії тісно пов'язані  зі структурою релігії, кожен елемент  якої визначає їх специфіку, дають змогу  глибше пізнати її особливості, вплив  на соціум. Вони виявляють себе явно чи приховано (латентне), постійно чи тільки на певних етапах історії, виражаючи  можливості релігії та її роль у  суспільстві. Якщо функції релігії  окреслюють і характеризують форми, способи, напрями, рівень впливу релігії  в суспільстві, то роль релігії є  наслідком реалізації релігією своїх  функцій. Будь-яке явище виникає та закріплюється в житті суспільства тільки тому, що воно задовольняє певні суспільні потреби, і, отже, виконує такі функції, які не надолужуються іншими сферами знання і пізнання.

Виділяють такі основні функції  релігії:

• Світоглядна;
• Компенсаційна;
• Регулююча;
• Інтегративна.

Першою функцією слід назвати світоглядну – релігія формує в людини певний, досить своєрідний світогляд. В цьому світогляді, провідне місце належить подвоєнню світу на відкритий, доступний людському природному сприйняттю, та прихований, таємний, проте найважливіший та священний. Її особливість полягає у виробленні своєрідної сукупності поглядів, оцінювань, норм, установок, які визначають розуміння людиною світу, орієнтують і регулюють її поведінку. Релігійний світогляд включає в систему "людина - світ" комплекс надприродних істот, зв'язків і відносин, прагне пояснити події, явища земного буття впливом потойбічних, надприродних сил. Відповідно до цього він розглядає і смисл життя, усвідомлення якого додає людині сил у подоланні життєвих проблем, навіть і в сприйнятті смерті. Кожна релігія по своєму тлумачить цю проблему, але всі визнають те, що земне життя людини є лише фрагментом її буття, яке після смерті продовжується у потойбічному світі.

Другою функцією релігії у суспільному  життя можна вважати регулятивну – релігія вводить людське життя в певні межі, надає йому внутрішнього впорядкування, доцільності і смислового наповнення. Ця функція виявляється в регулюванні соціальних відносин, вчинків віруючих через систему заборон, табу, санкції, стосуючись не лише їх поведінки в суспільстві, а й у сім'ї, інтимній сфері. З цієї точки зору релігія є ціннісно-орієнтаційною і нормативною системою. Водночас кожна релігія має свою систему цінностей, які ґрунтуються на особливостях її віровчення. У простому вирі життя людина часто не має достатніх сил задля того, щоби прагнути чогось виключно заради себе самої; релігія вказує людині на те, заради чого варто переживати падіння, страждання, життєві невдачі.

Досить часто на одне з перших місць у функціонуванні релігії  виводять її інтегративну функцію – функцію збирання, поєднання людей в спільноту, що може виходити за межі окремих держав, регіонів і навіть континентів. Так звані світові релігії, про які буде йти мова в подальших темах, носять значною мірою так званий космополітичний характер, тобто вони не знають етнічних та національних границь. Єдина віра створює серед однодумців атмосферу особливої близькості; згадаймо, наприклад, що християни називають один одного “братами” або “сестрами” у Христі. В деяких міжнародних подіях виявляється, що поділ людей за державними ознаками має менше значення, ніж за релігійними.

Проте релігія водночас і роз’єднує  людей, тобто, з’єднуючи однодумців, вона роз’єднує й протиставляє людей  різної віри, які взаємно вважають одне одного невірними, безбожними, слугами  Сатани. Цю суперечливу рису релігії  позначають так, що до інтегративної  функції додають ще й дезінтегративну – функцію роз’єднання. При тому ця остання функція приносить людям багато лиха: ім’ям Бога вони готові вступати у близькі, майже родинні стосунки, але тим самим ім’ям вони також готові запекло ворогувати між собою, застосовувати один проти одного насильство й тортури, не визнавати своєї рівності із людьми іншої віри.

Дослідники одностайно виділяють  також компенсаційну функцію релігії, заповнюючи обмеженість, залежність, безсилля людей - як у плані свідомості, так і в плані зміни умов існування. Реальне пригнічення долається свободою у дусі; соціальна нерівність перетворюється в рівність у гріхах, в страждання; роз'єднаність та ізоляція змінюються братством в громаді; Безособове і байдуже спілкування індивідів замінюється спілкуванням з божеством і один віруючими. Психологічним наслідком такої компенсації є зняття стресу, переживають як розраду, очищення, насолоду, навіть якщо це відбувається ілюзорним шляхом. Тобто пригнічену людину релігія може підтримати, підбадьорити; людину, що втратила самовладання, - заспокоїти, посприяти винайденню людиною виходу із тупикових ситуацій життя.

Висновки:

Релігія виконує цілу низку життєво важливих функцій як в суспільному, так і в індивідуальному житті людини. Врахування чисельності та складності означених функцій дозволяє нам сприймати релігію не одномірно, не упереджено, з осягненням тої ролі, яку вона виконує і яку не можуть компенсувати інші сфери духовного життя суспільства.

Серед усіх сфер суспільного життя релігії належить особливе місце, оскільки вона і базується на особливому типі життєвого досвіду, і вводить людину в такого роду досвід. Релігія передбачає існування у людини відчуття її прилучення до найперших початків буття, а на грунті такого відчуття утворюються різноманітні більше або менше чисельні об’єднання людей, що сповідують певну форму релігійного вірування.

Людина в релігійному світосприйнятті постає лише часткою найперших буттєвих сил, тому саме заради цього світового цілого вона й повинна все переживати й долати. Окрім того, релігія вводить людське життя в певні моральні межі та спрямування, навіть в певний сезонний життєвий ритм, надаючи тим самим людському життю більшої стабільності та впорядкованості.

Провідною, на мою думку, є компенсаційна функція, бо релігія  – це, насамперед, компенсація усіх тягот земного буття. Таким чином людина відсторонює від себе проблеми, захищає себе від впливу суспільства, тобто шукає захисту. Особливо це стосується сучасного суспільства, у якому панують жорстокість, обман, неповага. Я вважаю, що саме бажання втекти від проблем, є причиною віри людини у Бога. Важливим є і психологічний аспект компенсації — релігія, знімаючи психологічні стреси, даючи людині впевненість у собі та мотивацію до життя, згладжує соціальні конфлікти, спричинені невдалою економічною, соціальною, культурною, національною, військовою політикою. Ця функція безсумнівно корисна віруючим, так як тимчасово знімає психологічну напруженість і заспокоює. Але реального поліпшення їх положення не відбувається, бо для цього потрібні кошти, що лежать за межами релігії.

2. Визначте процес складання Святого письма  християн.

Священним Писанням, або Біблією, називається зібрання книг, написаних пророками і апостолами, як ми віримо, по натхненню Духа Святого. Слово «Біблія» - грецьке, означає - «книги». Головною темою Священного Писання є порятунок людства Месією, Сином Божим втілився Господом Ісусом Христом. Святе Письмо поділяється на Старий Заповіт (єврейсько-арамейські писання)  і Новий Заповіт (писання на древньогрецькій мові)  про життя й вчення Ісуса Христа та поширенням раннього християнства впродовж другої половини I ст. Окрім канонічних книг, існують і неканонічні книги, яких нараховується не менше 11-ти, яких деякі християнські деномінації теж вважають богонатхненними. За часом свого написання священні книги поділяються на старозавітні і новозавітні. З них перші містять те, що Господь відкрив людям через богонатхненних пророків до пришестя Спасителя на землю, а друга - те, що відкрив та навчав на землі Сам Господь Спаситель і Його апостоли. Роль, аналогічну Священному Писанню, в ісламі відіграє Коран, в індуїзмі — Веди, у зороастризмі — Авеста.

Створювалися Біблійні книги на трьох континентах: в Азії, Африці та Європі. І на трьох мовах: давньоєврейській, арамейській, грецькій. Де тільки не створювалися книги Біблії. Мойсей писав перші п’ять книг (так зване П’ятикнижжя Мойсеєве) у пустелі, Єремія писав у в’язниці. Лука — під час подорожей, Іоанн — на острові Патмос, а деякі автори писали під час військових походів. Так, під час війни була написана частина книг Давида, а книги Соломона писалися у мирний час. І створювалися книги Біблії у XII ст. до н.е. — II ст. н.е.

В основі поділу — народження Ісуса Христа на Землі. До Старого Завіту входять книги, запозичені християнами в іудаїзму. У перших п’яти книгах Старого Завіту (Буття, Вихід, Левит, Числа, Второзаконня) розповідається про створення світу й людини, про рай, потоп, обрання Богом єврейського народу як народу Божого. Тут розповідається про найдавнішу історію єврейського народу. Другу частину Старого Завіту становлять історичні книги: Ісуса Павина (так звана Книга Єгошуї), Суддів; Книги Рут, дві Самуїлові Книги, дві Книги царів, дві Книги хронік. Книги Ездри, Неемії та Естер. У цих історичних книгах знайшла продовження розповідь про історичні долі єврейського народу. Третя частина Старого Завіту складається з книг повчально-поетичного характеру — Йова, Псалмів (Псалтиря), Приповістей Соломонових, Екклезіястової. Пісні над піснями. Останню частину Старого Завіту становлять Книги пророцтв — Книги великих пророків (Ісаї, Єремії та Єзекіїля) та Книги малих пророків (Даниїла, Осії, Йоіла, Амоса, Овдія, Йони, Михея, Наума, Авакума, Софонії, Огія, Захарія, Малахії). У книгах Старого Завіту багато сюжетів, що стали популярними у світовій літературі, образо-творчому мистецтві.

Отже, Старий Завіт побудовано за чітко продуманою структурою, що надає йому властивостей універсальної книги. Новий Завіт є самостійним художнім явищем, недаремно його часто видають окремою книжкою. До Нового Завіту всі християнські церкви (за винятком Ефіопської та Коптської) зараховують 27 книг. Складається Новий Завіт з чотирьох Євангелій (від св. Матвія, св. Марка, св. Луки, св. Івана); з однієї історичної книги “Дії святих апостолів”; з 21 послання апостолів та Апокаліпсиса, або Одкровення Іоанна Богослова. В Євангеліях описано життя Ісуса Христа, його вчення. Саме слово “євангеліє” означає “добра звістка”. Книги Нового Завіту оформились остаточно в єдине ціле у II ст. н.е., а канонізував їх (остаточно ствердив) Лаодикійський церковний собор 364 р.

Пророк Іоанн Богослов передрікав майбутню долю світу, пришестя Христа, Страшний суд, зображував райське життя, яке чекало на праведних віруючих. У вступі до Апокаліпсиса Христос звертається до семи християнських церков. Пророк же говорить про книгу, яку він бачить за сімома печатями. Ангел знімає їх одну за одною, і після кожного зняття печаті на землю приходить нещастя. Потім з’являються сім ангелів з трубами. Після звуку кожної труби на землі коїться лихо. Відтак з’являються сім ангелів з чашами гніву і по черзі виливають їх на землю. І тільки після цього приходить Ісус Христос, який карає грішників, а віруючих забирає до раю. Про зірку Полин йшлося, коли затрубив третій ангел. Цей трагічний образ дав поштовх до створення десятків художніх як прозових, так і поетичних творів на чорнобильську тематику: “Марія з полином у кінці століття” В.Яворівського, “Чорнобильська мадонна” І.Драча, поетичний цикл Є.Гуцала з промовистою назвою “Крематорій нації”, приурочений до 800-річчя міста Чорнобиля. Інший апокаліпсичний образ — образ дикого звіра, що “мав два роги”, немов агнець, а говорив, як “дракон” — постає в романі В.Барки “Жовтий князь” образом-символом страхітливого лиха для українського народу — штучно створеного голодомору 1932–1933 рр. До слова, саме В. Барці належить один із останніх перекладів Апокаліпсису українською мовою: у 1988 р. письменник підготував “Одкровення св. Іоанна Богослова” для україномовного видання Біблії. У названих творах ми зустрічаємося з алегоричним, а не буквальним тлумаченням образів Біблії. У часи найдавніші, коли Біблія вперше прийшла на українську землю, сприйняття Її було іншим: авторитет її був незаперечним. Біблія стала відразу однією з найбільш шанованих в Україні книг і почала дійово впливати і на світогляд людей, і на культуру, мистецтво, літературу, а з часом,— книгою, начебто написаною самими українцями.

Старозавітні книги спочатку були написані єврейською мовою. Пізніші  книги часів вавилонського полону мають вже багато ассірійських і  вавілонських слів та зворотів мови. А книги, написані під час грецького панування (неканонічні книги), написані по-грецьки, Третя Книга Ездри - на латині. Книги Священного Писання вийшли з рук святих письменників за зовнішнім виглядом не такими, якими ми їх бачимо тепер. Спочатку вони були написані на пергаменті або на папірусі (який виготовлявся з стебел виростають в Єгипті і в Палестині рослин) тростиною (загострена очеретяна паличка) і чорнилом. Власне кажучи, писалися не книги, а хартії на довгому пергаментному свитці, який мав вигляд довгої стрічки і накручується на древко. Зазвичай сувої писалися з одного боку. Згодом пергаментні або папірусні стрічки, замість того щоб їх склеювати в стрічки-свитки, для зручності користування почали зшивати в книги. Текст в стародавніх сувоях був написаний однаковими великими літерами. Кожна буква писалася окремо, але слова одне від одного не відділялися. Цілий рядок був як одне слово. Сам читець повинен був ділити рядок на слова і, звичайно, іноді робив це неправильно. Не було також у стародавніх рукописах ніяких розділових знаків і наголосів. А в давньоєврейській мові також не писалися голосні літери - тільки приголосні.

Розподіл слів в книгах ввів в V столітті диякон Олександрійської Церкви Евлалія. Так, поступово Біблія набувала свого сучасного вигляду. При сучасному розподілі Біблії на глави і вірші читання священних книг і пошуки в них потрібних місць стало нескладною справою.

Історія поширення Біблії в Україні розпочинається з часів появи тут перших християнських місіонерів. Поширюючи християнське вчення, вони принесли із собою книги Святого Письма, які з часом почали перекладатися давньою літературною українською мовою. Першою в Україні книгою Святого Письма є Остромирове Євангеліє (1056-1057). Найціннішим із перекладів народною мовою є Пересопницьке Євангеліє (1556-1561), що вийшло з монастиря в Пересопниці (Волинь). У ньому чи не найповніше та найяскравіше зміст Біблії передано українською - «для лєпшого виразумління люду християнського». Дуже популярним в Україні був Псалтир, який використовувався і як посібник для домашнього читання. Поширеними були й книги Нового Завіту - Четвероєвангеліє і Апостол, найдавніші з яких з'являються в 1195-1220 pp.

У 1581 р. побачила світ знаменита Острозька Біблія, що була надрукована першодрукарем Іваном Федоровим у м. Острог.

Перший переклад Біблії живою народною літературною мовою здійснили в 1903 р. Пантелеймон Куліш, Іван Пулюй та Іван Нечуй-Левицький за ініціативи Всесвітнього біблійного товариства. До нього ввійшли лише канонічні книги - 39 із Старого Завіту і 27 - із Нового. Протягом XX ст. повністю переклали Біблію українською Іван Огієнко (1962), Іван Хоменко (1963).