Християнство – історія, зміст, особливості, етика, цінності, виховання

ІІ. 1. Ідеологія християнства: “Людина, як одна з творінь Бога”.

Бог створив світ і є його животворною сутністю. Весь світ розвивається з нього і він же залишається Його безпосереднім управителем. Бог – не лише абсолютне творче начало. Він є одночасно вищою метою Світу, його потаємним змістом.

Все, що створив Бог, він створив для себе: “Бо все з Нього, через Нього і для Нього” (Рим., 11, 36), і лише він один вміщує в собі причину, форму і мету своєї діяльності. Всі інші створіння позбавлені такої автономності, вони існують завдяки Богові і для Бога. Людина не становить винятку. “Бо коли живемо — для Господа живемо, і коли вмираємо — для Господа вмираємо” (Рим., 14, 8).

Ідея Бога як морального абсолюту не лише виражає моралізуюче ставлення до дійсності, позначаючи таку досконалість, перед якою здаються мізерними всі інші цілі й бажання. Вона є водночас обґрунтуванням безмежного оптимізму в оцінці дійсності: оскільки світ створений Богом, скеровується ним і прямує до нього, то він за суттю своєю глибоко гармонійний, і ця добра основа буття виправдовує окремі прояви зла. Уявлення про Бога як моральний синтез світу значно стимулює пасивне мирне ставлення до соціальної дійсності, ніж критичне. Історія релігійної ідеології переконливо це доводить.

Людина, як одне з творінь Бога, є водночас істотою привілейованою. Вона подібна до Бога. Це виявляється в тому, що людина створена вільною і вища мета — служити Богові, постає для неї як те, що повинне бути. Якою мірою людина сама може обирати Бога, такою мірою вона уподібнюється Богові як абсолютній особі. Ця здатність добровільного дотримання заповідей Бога є лише можливістю, існує тільки в принципі. Вона характеризує сутність, призначення людини, а не даність.

Людина подібна до Бога, але не однакова з ним, оскільки вона є чуттєвою, земною, смертною істотою, її емпіричне, природно-соціальне існування виступає як гріх. Те, що говориться про першу людину, про Адама, є характеристикою людини як такої. Людина, згідно з логікою християнства, призначена служити Богові, але вона сама захотіла стати як Бог, і в цій гордині, претензії — корінь зла взагалі. Отже, людина у своєму реальному, емпіричному існуванні не така, якою вона повинна бути за своїм призначенням. Подолання цієї невідповідності, повернення до своєї нібито справжньої сутності й становить зміст моральних зусиль людини.

Мораль християнства виводиться з невідповідності між буттям і сутністю. З виникненням християнського монотеїзму відособлення моралі від світу і відповідно роздвоєність морального життя досягли крайніх форм. Античний погляд, за яким мораль розглядається у контексті людського прагнення до щастя, не надавав особливого значення розриву між існуючими моральними цінностями та релігійними принципами. Релігійна антропологія з її уявленням про внутрішню суперечливість людини глибше відобразила своєрідність морального буття індивідів у соціальне неоднорідному суспільстві.

Людина не може власною активністю реалізувати своє сутнісне призначення, оскільки вона безнадійно гріховна.

Як соціально-природна істота вона відокремлена від Бога безоднею, яку їй не дано переступити. Людина може врятуватися лише завдяки Богові. Виявом такого божественного втручання є, за твердженнями богословів, поява Ісуса Христа. Образ Христа — свідчення єднання людини з Богом і водночас визнання того, що таке єднання можливе лише завдяки Богові. Це важливий момент, оскільки він свідчить, що релігійна мораль виходить за межі можливостей людини, виявляється цариною людської повинності.

Христос — це зримий взірець моральності у християнському розумінні, втілений ідеал. Слідування Богові означає слідування Христові. Як з Адама почалось гріхопадіння, так з Ісуса почалось відродження, оскільки він вказує шлях до спасіння. Чого ж навчає Ісус Христос?

Вищий і єдиний сенс існування Ісус вбачає в Богові-отцеві. Власне, той перелом, те «чудесне» перетворення, яке означає смерть старої людини і народження нової, й полягав у повному усвідомленні того, що людина живе не для себе, а для Бога. “...Не як Я хочу, а як Ти” (Матв., 2, 39); “Шукайте ж найперш Царства Божого й праведності Його...” (Матв., 6, 33) — така сутність, внутрішній стрижень проголошеного й реального, практикованого євангельським Ісусом ідеалу. Це, по суті перша й єдина заповідь його етики. Христос закликає своїх учнів полишити матір і батька, дочок і синів, братів і сестер, оскільки в серці того, хто став на шлях оновлення, спасіння, не повинно бути місця нічому й нікому, крім Бога. На запитання, яка заповідь є найважливішою, Ісус відповідає: “Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією своєю думкою; ...а друга однакова з нею: Люби свого ближнього, як самого себе; на двох оцих заповідях увесь Закон і Пророки стоять” (Матв., 22, 36-40).

Любов до ближнього є відображенням любові до Бога. В ближньому і через ближнього людина любить Бога. Звідси й вимога любити всіх. Якщо ж людина любить вибірково, одним сплачує добром, іншим — злом, вона бере на себе прерогативу Бога, гадаючи, нібито сама може вирішувати, що справедливе й що не справедливе. У посланні апостола Павла до римлян говориться: “...живіть у мирі зо всіма людьми. Не метіться самі, улюблені, але дайте місце гніву Божому, бо написано: Мені помста належить, Я відплачу, говорить Господь” (Рим., 12, 18—19). Якщо людина гордує тим, що вона іудей, і зневажає еллінів, то це означає, що етнічні відмінності набули для неї надто великого значення і замінили в її душі Бога. Якщо раб або інший пригноблений сповнюється ненавистю до володаря, то це означає, що він перебував під владою ілюзії, ніби не в Бога, а тут, на землі, він може знайти блаженство. Хто занадто любить гроші й тримається за них, той створює собі нового кумира. Отже, любов до ближнього в усіх її проявах є не що інше, як любов до Бога.

Любов, що, здавалося б, була спершу проголошена як противага відчуженим формам зв'язків між людьми, насправді виявилась їх витонченою апологією, стала новим аргументом на захист старих соціальних порядків: “Нехай кожна людина кориться вищій владі, бо немає влади, як не від Бога”; “...треба коритися не тільки ради страху кари, а й ради сумління” (Рим., 13; 1,5).

Досі йшлося про певні настанови релігійної моралі. Життя ж людське занадто багатогранне, щоб можна було дати їх вичерпний перелік. Тому доцільніше порушити питання про релігійний моральний ідеал, що має стати взірцем для віруючих.

Найвище втілення християнського морального ідеалу — постать Ісуса Христа. Саме він, син людський і Божий, покликаний здійснити чудо того царства, де не буде ні бідних, ні багатих, ні війн, ні смерті, ні необхідності працювати в поті чола, де “ані смутку, ані крику, ані болю вже не буде...” (Об'яв., 21, 4), а одне лише вдоволення, радість, вічне блаженство.

Уособленням релігійного морального ідеалу в буденному земному житті виступає людина-праведник. Кожна релігія зображає її своєрідно. Православ'я, католицизм, іслам прославляють святих угодників, що набули досконалості у релігійному благочесті. Всі вони різні, але спільним для них є неприйняття мирського та культ власних страждань.

І донині, скажімо, православні моралісти так вбачають ідеал подвижництва: “Чоловіки й жінки, прагнучи спілкування з Богом, полишають свої оселі і сім'ї, йдуть до лісів і пустель, здіймаються на камені і стовпи, щоб у подвигах молитви, посту та зморення плоті служити Богові”. Церква встановлює своєрідну ієрархію таких подвигів залежно від того, наскільки рішуче людина пориває зі світом; пустельництво, затворництво тощо. Наприклад, свята Анна Кашинська мучила себе так, що ледве рухалась; Іулія Муромська спала на більше двох годин на добу, підклавши під голову поліно; преподобний Серафим Саровський, один із найшановніших угодників, досяг вершин подвигу: тисячу днів безперервно молився на камені, поки в ранах не завелися черв'яки, потім два роки мовчав, спілкуючись з ченцями лише знаками. Він став затворником, а якщо виходив з келії, то накривав голову ковдрою, щоб не бачити і не чути людей. У цих і подібних історіях не слід вбачати лише будь-які відхилення від загальноприйнятого. Часто за ними стоять реальні люди, які набули символу протесту проти бездушності й лицемірства суспільних порядків, які є взірцем моральної стійкості.

Звичайно, церква сьогодні не закликає до усамітнення в лісах і печерах, але, як і раніше, проголошує угодників «провідними зірками», заступниками перед Богом, учить віруючих скеровувати свої думки й справи шляхом святих, кваліфікує їхній спосіб життя як світ належного, вищого.

Протестантські церкви, що не визнають інститут чернецтва, спростовують фізичний аскетизм. “Історія християнства, — зазначається у сучасному баптистському виданні, — знає чимало прикладів, коли люди виснажували своє тіло, усамітнюючись в пустелях і лісах. Але це неправильний шлях. Христос не кличе своїх послідовників тікати зі світу, а закликає їх, живучи серед людей, світити світлом Христа”. На думку баптистів, не існує особливої сфери прояву релігійного благочестя, відмінної від буденного життя. Тут спостерігаємо типовий прояв етики мотивів, формула якої звучить так: “Чада Божі повинні не йти зі світу, але, будучи в світі, бути не від світу сього”.

Розглянемо, як подібні заклики до «духовної пустелі» відбиваються у свідомості простих віруючих. Одна з типових відповідей віруючої-баптистки така: “Ми повинні жити зі світом, не так, як раніше відлюдники відходили до пустелі. Навіщо це? Коли нас готували до хрещення, я запитувала: телевізор можна дивитися? Мені сказали — потрібно знати, що навколо тебе діється, але щоб це не відхиляло від Бога, щоб усе бачене розуміти як слід”.

Що значить “як слід”? Відповідь однозначна: 2Щоб набути царство Боже, або царство небесне, треба мати «убоге духом серце, вільне від спокус земних”. Це настановлення по суті мало відрізняється від православного ідеалу чернецтва. Людина, зауважують протестантські проповідники, не повинна втікати до пустелі, але має знайти її в самій собі: “Пустеля — це прекрасна школа для нашої внутрішньої людини. Наодинці з Господом — ось сутність пустелі. Нам вона особливо необхідна: світ полюбиш — тебе він згубить”.

Сутність цієї настанови — не відвернутися від світу, вона в конкретному змісті тих почуттів і настроїв, які за логікою богословської моралі розцінюються як мирські, врешті-решт гріховні.

У руслі наукової концепції світобачення духовне багатство людини дається не від природи, воно формується внаслідок спілкування людей,, що надихаються гуманістичними цілями. Лише така діяльність може служити основою та критерієм справжньої моральності.

ІІ. 2. Психологічне значення поняття “любов”.

“Коли я говорю мовами людськими й ангольськими, та любови не маю, — то став я як мідь та дзвінка або бубон гудячий!

І коли маю дара пророкувати, і знаю всі таємниці й усе знання, і коли маю всю віру, щоб навіть гори переставляти, та любови не маю, — то я ніщо!

І коли я роздам усі маєтки свої, і коли я віддам своє тіло на спалення, та любови не маю, — то пожитку не матиму жадного!

Любов довго терпить, любов милосердствує, не заздрить, любов не величається, не надимається, не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди, але тішиться правдою, усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить! Ніколи любов не перестає!” (І Кор. 13, 1—8).

...Ми розпочали розмову про  любов відомою цитатою з ап. Павла не тільки для того, щоб  надати подальшому викладові  певну емоційну тональність. У  наведеному “гімні про любов”  знаходимо надзвичайно ємне осмислення  цього світлого почуття, що звільнює  нас від занадто довгих підходів до нього.

Може видатися, звичайно, що для нормального людського спілкування любов, порівнюючи з повагою і співчуттям, є справою не такою вже необхідною. Однак існує різниця між емпіричним тлом повсякденного спілкування і його внутрішніми сенсом і суттю. Нехай не всяке спілкування надихається любов'ю, проте погане таке спілкування, що не прагне до цього, не орієнтується на ідеал любові, хоча б у найвіддаленішій перспективі. У світ навіть найпрозаїчнішого спілкування любов входить як граничний принцип, покладає абсолютний масштаб довіри, взаємності, відкритості партнерів один щодо одного; разом з тим любов сама по собі постає як досконалий тип спілкування, в якому його смислові, екзистенційні й моральні аспекти розкриваються у своїй найадекватніїшй формі.

Що таке любов? Визначень її та різноманітних поглядів на неї існує величезна кількість. Якщо давньогрецький філософ Емпедокл (близько 490 - близько 430 до н. е.) вбачав у любові безособове начало поєднання, яке пронизує собою всі стихії буття, а китайський мудрець Моцзи (V ст. до н. е ) — принцип загальної злагоди й взаємного добротворення, що його відкриває людям саме небо, то сучасні мислителі здебільшого пов'язують її саме з граничним проявом людської особистості: “Любов є відповідальність Я за Ти” (М. Бубер). Для романтиків любов асоціюється передусім з чимось неповторним, виключним, невловимим, таким, що не вкладається у рамки жодних загальних норм і розпорядків. З іншого боку, гегельянець В.Г.Бєлінський, який, здається, не так далеко й відійшов від романтизму, в листі до приятеля не вагаючися глибокодумно констатує: “Любити, Мішелю, можна тільки субстанцію...”. В історії людської думки знайдемо й осмислення любові як простої чуттєвості, й суто інтелектуалістське її тлумачення (“інтелектуальна любов до Бога”, як вона постає в “Етиці” Б. Спінози); й прагнення цілком звести любов до світу інтимних переживань, і піднесення її на щабель офіційних громадянських чеснот (“Вибрані місця із листування з друзями” М.В.Гоголя тощо). Перед релігійною, зокрема християнською, свідомістю любов може поставати як “жертовна воля до повної самовіддачі й розімкнутості” (С.С.Аверінцев), тимчасом свідомість позитивістська здатна вбачати в ній елементарне прагнення забезпечити собі джерело позитивних емоцій тощо.

Згаданий символічний образ висвітлює сенс любові загалом як пошуку й віднайдення людиною жаданої цілісності — тілесної, духовної чи тілесно-духовною — цілісності, до котрої вона прагне й котру, проте, як і показує їй власний досвід, не може здобути у своєму внутрішньому бутті, таку цілісність може дати тільки і сутнісне спілкування з іншим, неповторним, наче спеціально для неї “призначеним” суб'єктом — зі і своєю міфологічною “половинкою”, якщо йти за легендою про андрогінів. Більше того, подібне невіддільне від людського буття глибинне прагнення до надіндивідуальної цілісності легко простежується не лише в статевій любові або інших міжособистісних її різновидах, а й у суто спільнотних формах вияву цього почуття, що прагне зібрати воєдино роз'єднані частки суспільства, церкви або нації.