Найвищою мірою
нестабільна ситуація такого
роду існувала в 1914р., коли вважалося,
що військову перевагу одержить
та європейська країна, яка першою
зможе мобілізувати свої сили,
завантаживши війська на потяги
і перекинувши їх до кордону
для масивної атаки. Результатом
цієї нестабільності стала Перша
світова війна. Вона почалася,
коли Росія в спробі запобігти
нападу Австрії на Сербію мобілізувала
війська уздовж свого південного
кордону. Німеччина, вирішивши,
що ця мобілізація поставить
її в ситуацію військової вразливості,
почала превентивну атаку на
союзника Росії, Францію, нанісши
удар через Бельгію.
Розробка ядерної
зброї змусила змінити уявлення
про баланс сил у міжнародних
відносинах. Така зброя має фантастичну
руйнівну силу, і справжнього
захисту проти неї немає. Єдиний
спосіб військового захисту в
цій ситуації полягає в тому,
щоб погрожувати відплатою в
надії утримати конфронтуючу
сторону від застосування такої
зброї. Подібна відплата називається
відповідним ударом. Звідси можна
зробити висновок, що критично
важливою проблемою для стабільності
стає правдоподібність відповідного
удару: чи реальна загроза знищення
агресора?
Згідно з теорією
стримування, зусилля зі створення
правдоподібності повинні набувати
різних форм залежно від того,
чи володіє держава, яка зазнала
нападу, ядерною зброєю чи є
союзником ядерної держави. Звичайно
вважається, що ядерні держави
при ядерному нападі на них
будуть відповідати тим же. Таким
чином, важливою є тільки здатність
до нанесення відповідного удару
після того, як буде пережитий
перший. Навпаки, при стримуванні
нападу на неядерного союзника
ядерної держави головним фактором
є намір. Чи піде ядерна держава
заради допомоги союзнику на
ризик руйнівної контратаки з
боку агресора? Готовність прийти
на допомогу союзнику завжди
була проблемою, навіть у неядерному
протистоянні. Але ще важче досягти
правдоподібності таких намірів у вік
ядерної зброї, оскільки ціна відплати
стала надзвичайно високою.
Вважається, що здатність
до нанесення відповідного удару
залежить від безпеки носіїв (ракет
і літаків) ядерної зброї і
їхньої здатності пробитися через
захист супротивника. Безпеку носіїв
зброї можна забезпечити багатьма
шляхами, які включають у себе
збільшення кількості носіїв, їхнє
роззосередження, часте переміщення, їхнє
укриття чи маскування. Наприклад, кілька
ядерних держав постійно переміщують
свої носії на підводних човнах, яких практично
не можна побачити і знищити.
За умови збереження
здатності до відповідного удару
країна може дозволити собі
значно менші ядерні ресурси,
ніж у супротивника, і все ж
таки у власних кордонах почувати
себе в безпеці. США постійно
випереджають Росію в руйнівній
силі, але немає ознак того, що
Росію значно турбує можливість
нападу. Незважаючи на відсутність
рівності сил, існує стабільний
ядерний “баланс залякування”.
Побудова стабільності
на загрозах і, отже, на вірі
в баланс сил, зіштовхується
з великою кількістю проблем.
Такі підходи передбачають можливість
чіткого повідомлення агресора
про свою рішучість.
Однак історія
знає багато випадків невдалих
дій подібного роду. Крім того,
такі підходи виправдовують себе,
тільки якщо можливий агресор
раціональний, здатний до точного
розрахунку дій і готовий до
відмови від дій, якщо ризик
занадто великий, а ймовірність
успіху занадто мала.
Звідси випливає,
що стримування загрозами, цілком
ймовірно може не принести
потрібних результатів, а це
у свою чергу може викликати
ескалацію міжнародної напруженості,
якщо особи, які відповідають
за прийняття рішень, по-перше,
розумово чи емоційно збиткові
і не здатні правильно скористатися
доступною їм інформацією; по-друге,
якщо вони вважають свої військові
перспективи настільки похмурими
чи військовий баланс настільки
швидко мінливим не на їх
користь, що думають, начебто
їм уже нічого втрачати; по-третє,
якщо вони знаходяться під
таким тиском зовнішніх чи внутрішніх
політичних інтересів, що готові йти на
ризик військової авантюри.
Інша проблема
в застосуванні стримувань за
допомогою загроз полягає в
тому, що загрози фактично прискорюють
ескалацію. Це “гасіння вогню вогнем”,
що несе в собі ризик розкручування спіралі
конфлікту. Іншими словами, засноване
на загрозах стримування здатне породити
ту саму проблему, якій покликано запобігти.
Для цього є три причини. Перша полягає
в тому, що загрози однієї сторони ставлять
під сумнів імідж сили і незалежності
іншої сторони, що спричиняє відплату.
Ця проблема особливо гостра при наявності
деякої, не дуже помітної, різниці в силі
сторін, тому що більш могутня сторона
часто вважає для себе можливим вдаватися
до загроз, тоді як менш могутня, відмовляючись
визнавати чужу перевагу, стає непіддатливою
і войовничою. Ця проблема не настільки
гостра, коли загрози не виходять за рамки
соціальних норм і тому хоча б частково
мають видимість законності, як у більшості
випадків загрози відплати. Однак і такі
загрози можуть викликати обурення.
Друга причина
ескалації полягає в тому, що
часто загрози, що мають на
меті стримування, неправильно
інтерпретуються. Мобілізація армії
з метою запобігти вторгненню
може бути сприйнята як підготовка
до агресії. Ракети, призначені
для відповідного удару, можуть
розглядатися як засіб нападу.
Компанія хлопчиків, які згуртувалися
для самозахисту, може здатися
загрозою для іншої такої ж
компанії. Таке сприйняття приводить
до захисних контрзаходів, які
продовжують (чи ініціюють) черговий
етап конфлікту.
Третьою причиною
ескалації є те, що навіть якщо
підготовка однієї сторони носить
очевидно оборонний характер, інша
все рівно може турбуватися,
чи не здолають першу агресивні
наміри в майбутньому. Отже, інша
сторона може відчути необхідність
розпочати атаку, щоб зменшити
здатність першої сторони нанести
їй збиток у майбутньому.
Що можна зробити,
щоб уникнути таких інтерпретацій
і неправильного розуміння оборонних
приготувань?
Можна ретельно
роз'ясняти свою поведінку, намагаючись
кожний свій крок погоджувати
з діями конфронтуючої сторони,
щоб кожний такий крок здавався
як відповідний. Більш того, варто
віддавати перевагу таким діям,
що носять оборонний характер,
наприклад будувати укріплення
чи носити куленепробивний жилет.
Можна поєднати батіг і пряник,
загрожуючи відплатою за агресію
та обіцяючи заохочення за
співробітництво. Це спрацьовує,
тому що пряник є таким засобом
досягнення цілей, який не передбачає
агресію і робить менш обґрунтованими
підозри іншої сторони про
підготовку агресії. Доречні і
зусилля зі зниження напруженості
в інших областях, щоб зменшити
ймовірність того, що друга сторона
буде розглядати військові зусилля
першої через призму свого
невдоволення і обурення.
Такі процедури
іноді бувають ефективними, але
загрози настільки часто викликають
проблеми, що здається кращим
уникати їх зовсім і заміняти
іншими способами улагоджування
конфліктів, наприклад розвивати
позитивні зв'язки, вводити соціальні
норми, намагатися шукати вирішення
суперечливих проблем.
Запобігання міждержавних конфліктів
має низку особливостей. Вони полягають
у наступному:
- оскільки несуперечливого
суспільства не буває, важко
штучно створити умови для
безконфліктного суспільного розвитку;
- основні зусилля
із запобігання конфліктів повинні
бути спрямовані на безконфліктне
вирішення проблем, які виникають
у результаті об'єктивних протиріч;
- запобігання має
на увазі максимальне зниження
негативних наслідків потенційних
конфліктів;
- основні зусилля
із запобігання міждержавних
конфліктів спрямовуються на
виключення збройного насильства.
Основні напрямки
запобігання міждержавних конфліктів
визначаються з огляду на принципи
демократичного розвитку світу
(А. Богданов, А. Глухова, А. Кокошин,
Б. Краснов, О. Рижов).
1. Інтернаціоналізація
життя світового співтовариства
в господарсько-економічній, політичній
і культурній сферах. Свідчення
тому — існуючі вже десятиліття
і знову створювані економічні
спілки, співтовариства, спільні підприємства.
Кількість транснаціональних корпорацій,
за оцінкою норвезького політолога
І. Гальтунга, у 2000 р. досягла 4000.
Разом з тим
йдуть дезінтеграційні процеси
в Східноєвропейському і Середньоазіатському
регіонах, пов'язані з розпадом
Радянського Союзу. В останні
роки спостерігаються й об'єднавчі
тенденції в цій частині світу.
2. Суворе дотримання
всіма країнами і народами
принципу мирного співіснування.
Головне в змісті цього принципу
— визнання всіма суб'єктами
міжнародних відносин права кожного
народу на вільний вибір шляху
розвитку і неприпустимості його
нав'язування будь-якій державі
і суспільству, а також визнання
об'єктивно існуючої багатоваріантності
суспільного розвитку.
3. Зниження рівня
військового протистояння — безупинне,
послідовне і рівномірне скорочення
озброєнь, насамперед зброї масового
знищення. Це один із найважливіших
напрямків у запобіганні конфліктів
із застосуванням збройних сил,
зниженні їхніх руйнівних наслідків.
Роззброювання може стати основою
більш інтенсивного соціально-економічного
прогресу, що підніме міжнародну
безпеку на більш високий рівень,
поліпшить умови життя людей,
знизивши, таким чином, і небезпеку
внутрішньополітичних конфліктів.
По-перше, роззброювання повинне
бути взаємне, рівномірне і
рівноцінне для всіх конкуруючих
сторін. По-друге, неприпустимість
монополії однієї зі сторін
у розробці нової зброї, у
тому числі тієї, яка має оборонний
характер. По-третє, у сучасних
умовах, коли неможливий абсолютний
контроль за процесами роззброювання
і розробкою нової зброї, необхідний
розвиток довіри і співробітництва
в цих областях.
4. Посилення ролі
міжнародних міжурядових організацій,
таких, як ООН, СБПЄ та інші,
в області правового регулювання
взаємовідносин між країнами. Головне
завдання цих організацій у контексті
розглянутої проблеми — очолити будівництво
системи міжнародної регіональної і загальної
безпеки. Важливу роль у запобіганні міждержавних
конфліктів можуть відіграти об'єднані
збройні сили ООН. Історія показує, що
колективні зусилля держав, які навіть
відносяться до різних соціально-політичних
систем, майже завжди були плідними. Яскравий
приклад — антигітлерівська коаліція
в роки Другої світової війни. Спільні
акції держав з виконання рішення ООН
дозволили блокувати агресивні дії Іраку
щодо Кувейту.
Проблема запобігання
застосування військової сили
в зовнішньополітичній практиці
— сьогодні одна із найбільш
актуальних.
Вирішення її гарантує
загальноцивілізаційний прогрес і сприяє
запобіганню конфліктів у внутрішньополітичному
житті держав.
ВИСНОВКИ
Конфлікт передбачає конфронтації
абсолютно з усіх питань. У його
дуже важлива характерна риса. Протиборчі
в конфлікті боку це можуть усвідомити
себе суперниками, а й залежними друг від
друга партнерами. Це відчуття дозволяє
учасникам конфлікту усвідомлювати усю
важливість і корисність конструктивних
двосторонніх заходів, вкладених у блокування
механізмів ескалації конфліктних відносин.
Війна ж, якщо вона почалася, є процес,
що вийшла з-під контролю. Єдиним засобом,
що дозволяє контролювати той процес,
є максимально ефективне (порівняно з
противником) використання своєї військової
сили із метою знищення супротивника або
нав'язування йому певних умов й виконання
вимог. Але це засіб дуже ненадійна, бо
протиборчі у війні боку прагнуть діяти
за максимуму. Це прагнення до своє чергу
ініціює дію сил ескалації, що поступово
скорочують (а вони часто й зовсім виключають)
якесь обмеження при застосуванні військових
зусиль і коштів. Отже, відносна керованість
конфліктними відносинами учасників воєнного
зіткнення, можна вважати, може бути стійким
ознакою в ідентифікації військового
конфлікту.
1. Особливості міждержавних
конфліктів: міждержавні конфлікти
породжуються, як правило, комплексом
причин; вони взаємозалежні з
внутрішньополітичними конфліктами;
часто міждержавні конфлікти
реалізуються у вигляді війни
і значно впливають на міжнародні
відносини.
2. Запобіганню міждержавних
конфліктів сприяє всеосяжна
інтернаціоналізація життя світового
співтовариства у всіх сферах,
суворе дотримання всіма країнами
і народами принципу мирного
співіснування, зниження рівня
військового протистояння, посилення
ролі системи міжнародних неурядових
організацій (ООН, СБПЄ та ін.).