Автор работы: Пользователь скрыл имя, 20 Января 2014 в 01:35, творческая работа
Окидаю оком навколо себе, а там все сіре, бліде, ніяке та без сенсу. По парку, десь далеко-далеко, видніються молоді щасливі батьки з ніжно-ліловою колискою, що татко веде, оминаючи всі горбики та ямки, всіляко оберігаючи свій скарб. А я дивлюсь на цю картинку і голова паморочиться, ноги підкошуються – і туман, а в голові перемішались і дзвінкий дитячий сміх, і плач немовляти, і милий дитячий погляд. І лиш, зібравши в кулак думки та емоції, збираюсь зробити крок, і як наперекір серцю, доля наштовхнула мій туманний погляд на дитячі крамниці. Серце крається, сльози невпинно стікають по обличчю, шиї, скочуються по синіх, скусаних до крові вустах.
Окидаю оком навколо себе, а там все сіре, бліде, ніяке та без сенсу. По парку, десь далеко-далеко, видніються молоді щасливі батьки з ніжно-ліловою колискою, що татко веде, оминаючи всі горбики та ямки, всіляко оберігаючи свій скарб. А я дивлюсь на цю картинку і голова паморочиться, ноги підкошуються – і туман, а в голові перемішались і дзвінкий дитячий сміх, і плач немовляти, і милий дитячий погляд. І лиш, зібравши в кулак думки та емоції, збираюсь зробити крок, і як наперекір серцю, доля наштовхнула мій туманний погляд на дитячі крамниці. Серце крається, сльози невпинно стікають по обличчю, шиї, скочуються по синіх, скусаних до крові вустах…
І стою, мов божевільна, з цими синіми, потрісканими губами, здригаюсь від жаху, мурахи оволодівають моїм тілом, а я не розумію, чому це все зі мною, чому я, чому Бог наказав так жорстоко і за що? Відчуваю себе скривдженою, беззахисною, самотньою дитиною, як в дитинстві, коли батько пішов… Несамовитий біль стискає груди, і здається ще ось-ось – і все, кінець, серце не матиме сили битись.
Дізнавшись про свою вагітність, мене ніби хтось окрилив. Я наче злетіла до самих небес, блакитно-білих, ніжних та приємних… Мені хотілося вдихнути того кристально-чистого повітря на повні груди і всьому світові закричати: «Я щаслива».
Найбільше я чекала того моменту, коли поділюсь своєю радістю з коханим, який жадав на нашу дитину цілих сім років.
Здавалося б сильний і в середині, і зовні чоловік, а по щоці ронилася сльоза. Він спершу трохи заметушився, десь, можливо, і засоромився, зніяковів, не знав, як себе вести… а потім витер з обличчя той доказ щастя, від щойно почутої новини, міцно-міцно обійняв, ніжно поцілував вуста, а по моєму тілу пробіглися ті мурахи, коли відчуваєш тремтіння від дотиків рідної душі… І саме в такі моменти хочеться жити, бо усвідомлюєш, що є для кого і жити, і боротися за своє місце під сонцем, і йти вперед до світлого майбуття.
Сльози ще більше ринули з очей, руки трусяться, а в середині все переповнилося почуттями радості, щастя, ейфорії..., а на душі так тихо,рівненько і спокійно,немов теплим літнім вечором, коли помаранчеве велике сонце вже майже сховалося за барвистий горизонт,де-не-де видніються зорі і таємничо щебечуть у соковитій траві цвіркуни…І так хочеться жити цими емоціями вічно…, та не дав мені Бог такого щастя, відібрав пів життя…
Перші шість місяців я насолоджувалась, відчувала сповна на собі жіноче справжнє щастя, а особливо, коли ти дивишся в дзеркало, а там животик…, такий уже округлий, милий, який завжди хочеться приголубити, погладити… Кожного вечора розповідала крихіткам казки про добру фею чи ельфів, Русалоньку чи Попелюшку, співала пісні, привчаючи до матусиного голосу, завши розмовляла з ними, бо серцем відчувала, що чують, розуміють та люблять… На кожний татусевий чи мій дотик відповідали взаємністю: чи то ніжками обоє штовхнуть (завши на животику два горбика виринали), чи рученятами проведуть, ніби погладжуючи… І таке приємне відчуття виникало., ніби в середині метелики літають, відчувається приємний лоскіт по всьому тілу, і здається, ніби вони між собою в щось граються і їх сміх лунає: невинний, чистий, щирий, справжній… А інколи було скручуся собі в клубочок, лежу і прислуховуюся до стукоту їх маленьких сердечок… Тук-тук, тук-тук, тук-тук… І так я годинами вслухалася в мелодію життя…, а час летів так непомітно, так швидко…
Прокинувшись того проклятого ранку, я вже не відчувала ні крилець метеликів, ні сміху, ні ніжного лоскоту…
Вся стривожена, тремтячи йшла до тієї лікарні, перебираючи в пам’яті відчуття дотиків їх носиків, ручок чи ніжок… І тілом і душею передчувала погане, боялася тієї будівлі, мов пекла, та все ж пішла.
Ці слова збили з ніг, промайнули мов блискавка крізь тіло… Йшла напівсвідома, в голові туман, а в середині чорна діра, яка давала про себе знати невимовним болем, хотілося кричати, ридати та не жити.
Намагалася якось перетерпіти день, займала себе будь-чим, лиш щоб не відволікатись, не поринати в думки та спогади…
Часто чоловік бачив, як я в істериці бігала по кімнаті, зносила все на своєму шляху: летіли книги, м’які іграшки, які постійно спокою не давали, картини, скидала простирадла, рвала подушки… Руки об стіни збивала, падала на підлогу ридаючи…, а він підбігав до мене, міцно-міцно обіймав і тримав так, доки не заспокоюсь… Якби не він – зовсім би з глузду зійшла… Усі стіни в кімнаті заповнені написами «мені не боляче», «мені не боляче», «мені не боляче»…
Чому так? Чому Бог дає
дітей безвідповідальним
Коли я завагітніла вдруге, я не знала, що робити. Плакала, бо я вже погубила два життя, чи сміятись, бо Бог дав ще шанс відчути радість материнства. Коли я сказала коханому, він також був розгублений і не знав, що сказати…, а потім трохи отямившись, ніжно обійняв і з впевненістю в очах сказав:
Народивши свою дівчинку, я ніби трохи отямилась, світ став не таким жахливим, як здавалося, вона надала мені нове життя, врятувала від чорної прірви, в якій я була вже однією ногою і похитувалась то вперед, то назад…
Кажуть, діти – квіти життя… Мій букет майже зів’яв та зсохся… Але в ньому є все ж таки одна, проте велика, осяйна квітка, яка освічує мені шлях вперед, в майбутнє, в щасливе майбутнє…
Кажуть, час лікує, мабуть це так, але все ж рубці, як не крути, залишаються та інколи дають про себе знати…
Звісно ж вони не забули про маму… Частенько приходили уві сні… Я бачила їхні посмішки, очі, глибокі та сині, мов океан, маленькі носики та рожеві губки. Я знала, що якщо моя дівчинка вимовила перше слово, то ніч подарує мені два таких словечка… я бачила їх перші кроки, малюнки, відчувала їх дотики, переживала на собі їхні синці та гулі, раділа першим успіхам та співчувала поразкам.
Моє життя розділилося надвоє: реальність та сон, а що найпрекрасніше – я і там, і там була нарешті щаслива…
Втрата дітей – втрата самої себе, а врятувати від гибелі душі зможуть знову ж таки діти. І це правда, адже переконалася я в цьому на власному досвіді, на жаль, такому гіркому. Моя крихітка повернула мене до життя…розкрила очі на всі чари і красу людського існування...Вона для мене те повітря ,те середовище існування,без якого моє життя просто не можливе. Коли я вдивляюся в її бездонні голубі оченята, на чаруючу посмішку,коли я відчуваю дотики її ніжок чи рученяток, коли вона намагається поцілувати мій носик (так смішно і мило в неї це виходить!), я відчуваю ту любов, що, ніби ниточками , з’єднує наші душі, я відчуваю справжнє материнське щастя.