Родиннв психотерапія, мета та особливості застосування

 

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ АВІАЦІЙНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІНСТИТУТ ЗАОЧНОГО ТА ДИСТАНЦІЙНОГО НАВЧАННЯ

 

 

 

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з дисципліни

«ОСНОВИ ПСИХОТЕРАПІЇ»

ТЕМА:

« РОДИННА ПСИХОТЕРАПІЯ: МЕТА ТА ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ»

 

 

Виконала:

студентка 5 курсу ІЗДН

спеціальності 06030102

“Психологія”, група 502

№ залікової книжки 090430

Шевченко Д.О.

 

 

 

 

 

 

КИЇВ-2015

ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………………………………………….3

1. Сімейна психотерапія…………………………………………………………5
2. Розвиток сімейної психотерапії………………………………………………8
3. Напрямки в сімейній психотерапії……………………………………………9
4. Подружня психотерапія……………………………………………………..14
5. Сімейне консультування……………………………………………………..16
6. Психотерапевтична корекція відносин у родинах………………………...19

ВИСНОВКИ………………………………………………………………………...22

ЛІТЕРАТУРА…………………………………………………………………….…24

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

Сімейна психотерапія у своєму розвитку пройшла два етапи як і психотерапія в цілому: медичний і психологічний.

Із другої половини 20 століття стали інтенсивно розвиватися психологічне консультування й психологічна сімейна  терапія, що не ставлять медичних цілей  і спрямовані на нормалізацію відносин і особистісний ріст членів родини.

Особливо велике значення для розвитку вітчизняної сімейної психотерапії зіграла перша монографія Е.Г. Ейдемиллера зі співавтором "Сімейна  психотерапія" (1990). У ній автори підсумували досвід багаторічних досліджень методів, процесу й механізмів лікувальної  дії сімейної психотерапії при нервово-психічних  захворюваннях. Запропонували нові методологічні підходи, що послідовно розглядають родину як багаторівневу  й багатофункціональну систему. Вони переконливо показали, що у  випадках, коли хто-небудь зі членів родини страждає нервово-психічними захворюваннями, порушується цілісне функціонування родини й починають формуватися  групові механізми психологічного захисту, що часто носять патологічний характер.

Сьогодні розвиток сімейної психотерапії відбувається в тісній взаємодії з іншими галузями психотерапії, насамперед індивідуальної й груповий, що цілком закономірно. В останнє  десятиліття відбувається інтенсивний  розвиток служби родини; виникає широке коло установ і організацій всілякого  профілю, що ставлять своєю метою  сприяння родині, допомога в подоланні  її труднощів.

Головним принципом психотерапевта можна вважати таке висловлення: "Я не можу за Вас вирішити багато Ваших проблем, особливо сімейних. Вам  обов'язково потрібно навчитися самим  вирішувати ці проблеми, придбати для  цього потрібні знання й навички. Але зате, коли Ви все це придбаєте, моя допомога може виявитися для  Вас досить корисної. Я зможу Вам  щось підказати, порадити, підтримати".

У результаті такої постановки питання вдається уникнути вкрай  несприятливої ситуації, коли родина пасивно чекає допомоги від терапевта. Замість цього вона настроюється на активний пошук рішення своїх  проблем за допомогою терапевта.

 

1. СІМЕЙНА ПСИХОТЕРАПІЯ

Сімейною психотерапією  називається особливий вид психотерапії, спрямований на корекцію міжособистісних  відносин і який має за мету усунення емоційних розладів у родині, найбільш виражених у хворого члена родини.

У ході сімейної терапії, тривалість якої може коливатися від декількох  тижнів до навіть декількох років, виділяють  ряд етапів. Її тривалість обумовлюється  вагою психічних розладів у “носія симптому”, виразністю міжособистісних  конфліктів у родині, мотивацією членів родини до досягнення терапевтичних  змін. Спочатку сімейна терапія проводиться з частотою 1-2 сеансу в тиждень, а потім зустрічі відбуваються 1 раз у 2 тижні, а далі – 1 раз у 3 тижні.

Часто в сімейній терапії виділяють 4 етапи (Ейдеміллер, Юстицкіс):

 - сімейний діагноз, діагностичний етап;

- ліквідація сімейного конфлікту;

- реконструктивний;

-підтримуючий.

Під сімейним діагнозом розуміється типізація порушених сімейних відносин з урахуванням індивідуально-особистісних властивостей членів родини. Діагностика сімейних відносин здійснюється в процесі приєднання до сімейної групи психотерапевта, що висуває і перевіряє проблемні діагностичні гіпотези. Особливість процедури сімейної діагностики полягає в тому, що вона супроводжує сімейну терапію на всіх етапах і визначає вибір психотерапевтичних технік. Її інша особливість складається в необхідності співвіднесення отриманої від одних членів родини інформації про те, що відбувається, з інформацією від інших членів родини і власного враження психотерапевта, що склалося на підставі розпиту і спостереження за поведінкою учасників процесу психотерапії (“родина очима дитини”, “родина очима психотерапевта”, “які ми насправді”).

На другому етапі в  ході однобічних зустрічей психотерапевта з клієнтом і членами його родини відбувається виявлення і прояснення джерел сімейного конфлікту і ліквідація його за допомогою емоційного відреагування кожного члена родини, який втягнутий в конфлікт, у результаті встановлення адекватного контакту з психотерапевтом. Психотерапевт допомагає учасникам конфлікту навчитися говорити мовою, яка зрозуміла усім. Крім того, він бере на себе роль посередника і передає в погодженому обсязі інформацію про конфлікт від одного члена родини до іншого. Невербальний компонент цієї інформації може бути переданий психотерапевтом на сеансі сімейної психотерапії, для чого використовується прийом “робот-маніпулятор”, коли психотерапевт переводить суперечливе повідомлення учасника сеансу на мову жестів, враховуючи виразність жесту з чутливістю і толерантністю учасників. Отже, на цьому етапі сімейної терапії ведучими психотерапевтичними методами є: недирективна психотерапія, націлена на вербалізацію неусвідомлюваних відносин особистості, а також спеціально розроблені методи впливу членів родини один на одного.

На етапі реконструкції  сімейних відносин здійснюється групове  обговорення актуальних сімейних проблем  або в окремо узятій родині, або  в рівнобіжних групах клієнтів з подібними проблемами і їхніх родичів. У цих же групах проводиться рольовий поведінковий тренінг і навчання правилам конструктивної суперечки.

Підтримуючий етап сімейної терапії складається в закріпленні набутих на попередніх етапах навичок емфатичного спілкування і розширеного діапазону рольової поведінки в природних сімейних умовах. Також проводяться консультування і корекція придбаних навичок спілкування стосовно до реального життя.

Виділення етапів дозволяє структурувати процес сімейної терапії, обґрунтовує послідовність застосування різних психотерапевтичних методів у залежності від цілей і обсягу діагностичних відомостей. Прийоми, що найбільше часто застосовуються в сімейній психотерапії:

- Ефективне використання мовчання;

- Уміння слухати;

- Навчання за допомогою питань;

- Повторення;

  - Підсумовування, резюмування;

- Уточнення (прояснення) і відображення афекту;

- Конфронтація, тобто пред'явлення подружній парі неусвідомлюваних чи амбівалентних установок, чи відносин стереотипів поводження з метою їхнього усвідомлення і пророблення;

- Програвання ролей;

- Створення “живих скульптур”;

- Аналіз відеозапису.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. РОЗВИТОК СІМЕЙНОЇ  ПСИХОТЕРАПІЇ

В останній чверті XIX століття виникло навчання про “сімейну діагностику” і “сімейне лікування” різних психічних розладів. Справжнім основоположником сімейної терапії в Росії та Україні й одним з перших у світі вважається  І.В. Маляревський, що у 1882 році в Санкт-Петербурзі заснував лікарсько-виховний заклад для психічно хворих дітей і підлітків, персонал якого приділяв велику увагу діагностиці взаємин у родинах психічно хворих, ролі дисгармонійного виховання у формуванні тих чи інших проявів щиросердечних хвороб. З родичами хворих дітей проводилося так називане “сімейне виховання”, що було прообразом сучасної сімейної терапії.

Потреба в сімейній терапії  зростала, особливо починаючи з 40-их років ХХ століття, після завершення 2-ї світової війни. В даний час виділяють декілька основних напрямків у сімейній терапії: психодинамічні, системне і стратегічне, а також еклектичні. Історично першим став психодинамічний напрямок, що виріс з аналізу Фрейда. Тоді були сформульовані основні риси психодинамічного підходу, а саме аналіз історичного минулого членів родини, їхніх неусвідомлених бажань, психологічних проблем і взаємних проекцій. Задачею психотерапії було досягнень інсайту – тобто усвідомлення того, як невирішені в минулому проблеми впливають на взаємини в родині в даний момент і як з цього порушеного контексту відносин виникають невротичні симптоми і неконструктивні способи адаптації до життя в деяких її членів. В даний час такий підхід, що вимагає великих зусиль як з боку психотерапевта, так і з боку членів родини, вважається економічно менш доцільним, хоча і високоефективним.

В даний час більше половини сімейних психотерапевтів працюють у руслі системної сімейної терапії, четверта частина представляють психодинамічний напрямок. Прихильники еклектичного напрямку з'єднують у психотерапевтичній роботі різні по лікувальних механізмах методи: гіпноз, аутогенне тренування, медитацію, домашні завдання по модифікації поводження, аналіз і інтерпретацію взаємин, групові дискусії й інші.

3. НАПРЯМКИ В СІМЕЙНІЙ ПСИХОТЕРАПІЇ

Коротко розглянемо напрямки і школи закордонної сімейної психотерапії.

1. Школа Упало Алто

Джей Хейлі, представник  школи Упало Алто, став автором методу “проблемовирішуючої терапії”. Багато методик ним були запозичені в Мілтона Еріксона. Хейлі вважав, що відносини в родині визначаються результатом боротьби чоловіків за контроль над іншими членами родини. Симптом – один зі способів контролювати поводження навколишніх. На думку Джея Хейлі, завдання психотерапії полягає в наданні людям інших способів впливу. Лікувальний ефект сімейної терапії значно зростає, якщо на терапевтичній сесії збираються всі члени родини. Внеском Хейлі в сімейну психотерапію стали різні директиви (завдання) членам родини. Виконання завдань забезпечувало рівність, кожен член родини мав право висловити своя чи думка щось зробити. Психотерапевт дає завдання як під час сеансу, так і на будинок. Ціль цих завдань:

- змінити поводження членів родини;

- знайти додатковий стимул для побудови відносин психотерапевта з членами родини;

- вивчити реакції членів родини при виконанні ними завдань;

- здійснити підтримку членів родини, тому що під час виконання завдань психотерапевт як би незримо присутній.

Хейлі також застосовував метафоричні і парадоксальні  завдання. Перші будувалися на пошуках  аналогій між подіями і вчинками, що на перший погляд зовсім різні; другі являють собою такі інструкції, яким члени родини пручаються і тим самим змінюють своє поводження в потрібному напрямку.

Іншою великою фігурою  в школі Упало Алто був Мюррей Боуен, якого вважають одним з основоположників сімейної терапії в США. До середини 60-их років 20-го століття їм був розроблений метод сімейної психотерапії, що складає з 4-х принципів:

1. Визначення і прояснення відносин.
2. “Незалучення в трикутник” (Боуен рекомендував психотерапевтам не утягувати емоційно в конфлікти, а зосереджувати своя увага на процесі відносин);
3. Навчання чоловіків ефективному емоційному спілкуванню;

     4. Заняття “Я-позиції”.

2. Сімейна психоаналітична  терапія

Метою психоаналітичної сімейної терапії є зміна особистості учасників психотерапії таким чином, щоб вони могли взаємодіяти як цілісні здорові особистості на базі нинішньої реальності, а не на базі неусвідомлюваних відносин минулого. Психоаналитично-орієнтовані терапевти також менш директивні, ніж представники інших шкіл.

Наступні техніки використовуються в цьому терапевтичному напрямку: конфронтація, кларифікація, інтерпретація  і переробка досвіду, техніки  поліпшення комунікативних здібностей, техніка “вільних асоціацій”. Психоаналітики воліють спостерігати і слухати, різко зупиняючи порожнє обговорення питаннями.

3. Сімейна системна  психотерапія

Найбільші представники цього  напрямку – Мара Сельвіні-Палаццолі, Клу Маданес, Сальвадор Мінухин та ін. У даний час системний напрямок вважається одним з найбільше широко представлених, перспективних, економічно доцільних і терапевтично ефективних напрямків сімейної терапії. Значний вплив на розвиток цього напрямку зробили положення загальної теорії систем Іллі Пригожина.

У системній сімейній психотерапії сім’я розглядається як цілісна система, що прагне до збереження й еволюції сформованих зв'язків. На всьому протязі свого існування родини проходять через закономірні кризи розвитку (вступ у шлюб, відділення від батьківських родин, вагітність, народження дитини, надходження дитини в дошкільні/шкільні установи, закінчення їм школи і вибір свого життєвого шляху, разрив з батьками, відхід батьків на пенсію і т.д.) Саме на цих відрізках свого існування родини виявляються нездатними розв'язувати нових проблеми колишніми способами і тому встають перед необхідністю ускладнювати свої пристосувальні реакції.

Основні кроки сімейної системної  психотерапії виглядають у такий  спосіб:

1. Об'єднання психотерапевта з родиною, приєднання його до пропонованою родиною структурі ролей.
2. Формулювання психотерапевтичного запиту.
3. Реконструкція сімейних відносин.
4. Завершення психотерапії і від'єднання.