Психологічна культура викладача вищої школи

Зміст

Вступ

1. Зміст діяльності  та функції викладача вищої  школи

2. Психологічний портрет  викладача вищої школи

3. Психологічна майстерність

Висновок

Список використаних джерел

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ 

 

Перехідний стан суспільства  в Україні, ринкова конкуренція, нестабільність не тільки спричинили за собою зміну діяльнісних орієнтацій фахівців вищої школи (заняття бізнесом, наприклад), але і вимагають задуматися над комплексом професійних здібностей викладача – педагога, методиста, вченого. На дослідження проблеми психологічної культури викладача найбільший вплив зробили праці видатних теоретиків психології Б.М.Теплова, С.Л.Рубінштейна, А.Н.Леонтьєва, Б.Ф.Ломова. Проблема педагогічних здібностей стала предметом спеціального розгляду в роботах Н.Д. Льовітова, Ф. Н. Гоноболіна, Н. Р. Кулікова. Здібності, необхідні в науковій роботі вивчали Н. У. Кузьміна, З. Ф. Єсарєва, К. К. Платонов та інші.  

 

1. Зміст діяльності  та функції викладача вищої  школи 

Педагог – це фахівець, який має спеціальну підготовку і професійно провадить навчально-виховну роботу в різних освітньо-виховних системах. Педагогічна діяльність – це діяльність викладача вищої школи в навчально-виховному процесі, спрямована на формування і розвиток особистості вихованців. Які властивості повинен мати викладач вищої школи, щоб його можна було назвати вихователем? Що стоїть за словами «педагогічна майстерність викладача вищої школи»? Безперечно, будь-яка майстерність, у тому числі й педагогічна, розкривається в діяльності, причому в діяльності ефективній. Саме таке розуміння майстерності прийняте в педагогіці. Ефективність процесу виховання багато в чому залежить від дій викладача вищої школи – суб'єкта педагогічного процесу, тобто вихователя, який безпосередньо й багатогранно впливає на кожний його компонент. Головне – викладач вищої школи повинен зробити вихованця центральною постаттю цього процесу, його активним, свідомим, повноправним та самостійним учасником. Завдання вихователя полягає в тому, щоб формувати у вихованця мотивацію, навички та вміння самовдосконалення, озброїти його ефективною методикою, прищепити почуття суб'єктності в педагогічному процесі. Впоратися з цим дуже складним завданням може тільки справжній майстер своєї справи. Щоб проаналізувати складові педагогічної майстерності, слід чітко визначити структуру діяльності викладача вищої школи, яка включає низку взаємозумовлених компонентів.– Діагностична діяльність пов'язана з вивченням індивідуально-психічних особливостей і вихованості студентів, виявленням і визначенням рівня їхньої загальної освіти й духовності,  навичок і вмінь,  необхідних для ефективної професійної та повсякденної діяльності. У зв'язку з цим діагностика індивідуально-психічних особливостей набуває важливого значення. Ще К.Д. Ушинський наголосив: щоб виховувати людину всебічно, насамперед слід знати її всебічно. Безперечно, для цього викладач вищої школи повинен досконало володіти технологією і процедурою вивчення індивідуально-психічних особливостей студентів, вмінням ставити обґрунтований діагноз на основі цих досліджень. Отже, він водночас повинен бути психологом-дослідником і мати для цього відповідні навички та вміння. Окрім цього, така робота потребує від нього високих духовних якостей.– Орієнтовно-прогностична діяльність полягає в умінні викладача вищої школи визначати конкретні цілі, зміст, методику виховної діяльності, передбачити її результати на основі знання рівня індивідуальної підготовленості окремих студентів, злагодженості та згуртованості колективу. Він спочатку ставить діагноз, а потім визначає конкретні орієнтири для формування і розвитку особистості кожного студента і всього колективу.– Наслідком цієї діяльності є конструктивно-проектувальна, яка передбачає постійне вдосконалення педагогом методики проведення різних навчально-виховних заходів. Характер використаних методів і конкретна методика насамперед залежать від результатів попередніх дій. Але в будь-якому разі ця діяльність потребує від нього психолого-педагогічного мислення,  педагогічної спрямованості, ініціативи, творчості, володіння багатим арсеналом організації виховних заходів і глибоких психологічних та педагогічних знань.– Після цього обов'язкова організаційна діяльність. Від умілого планування навчально-виховної роботи і визначення оптимальних шляхів її реалізації, обґрунтованості конкретних заходів залежать перебіг педагогічного процесу та його конкретні результати.– Практичне здійснення конкретних педагогічних заходів передбачає наявність у вихователя навичок і вмінь їх проведення, ефективних педагогічних методик. Ця діяльність потребує досконалої педагогічної техніки. Діяльність вихователя, першою чергою, пов'язана з людським чинником і передбачає наявність комунікативно-стимулювального   компонента.  

Для   його   ефективної   реалізації викладач вищої школи  повинен мати такі особистісні якості:

-бути людиною доброю, любити студентів такими, якими вони є (це - головний мотив педагогічної діяльності);

-вміти емпатувати вихованцям;

-бути оптимістом;

-персоніфікувати людину майбутнього;

-бути творчою людиною тощо.

Безумовно, ці якості викладача вищої школи виявляються під час спілкування, і це передбачає його високогуманність. Характер цього спілкування має велике виховне значення. Адже, першою чергою, виховують не самі слова, а ступінь прояву в них індивідуальності вихователя і його особистісних якостей, тобто в процесі спілкування він реалізує свою людяність і неповторність. Ш.О.Амонашвілі визначає це так: «Яке спілкування у вихованні, таким і є саме виховання»[1]. Узагальнено це визначається як педагогічний такт. Доречна думка К.Д. Ушинського: викладач вищої школи лише тією мірою виховує і навчає, якою він сам працює над власним вихованням і освітою.В.О. Сухомлинський основним предметом у школі вважав людинознавство. Він намагався наповнити весь навчальний процес любов'ю до дитини. Наступний напрям діяльності викладача вищої школи – аналітично-оцінковий, зміст якого полягає в аналізі як власних дій, так і дій студентів, виявленні їхніх позитивних сторін і недоліків, порівнянні отриманих результатів із запланованими тощо. За допомогою аналітично-оцінкової діяльності відбувається зворотний зв'язок, тобто своєчасно визначаються конкретні результати навчально-виховної роботи й вносяться необхідні корективи. Цей вид діяльності дуже відповідальний; її об'єктивність свідчить про зрілість викладача вищої школи. Іще один вид діяльності – дослідницько-творчий, що має пронизувати всі попередні види діяльності та своєчасно наповнювати їх новим змістом. Діяльність викладача вищої школи базується на дослідницьких даних, які, з одного боку, стосуються визначення індивідуально-психічних особливостей студентів, їхніх нахилів, життєвих настанов, а з іншого – з'ясування рівня опанування ними знань, навичок і вмінь, духовного, інтелектуального і фізичного розвитку. Все це потребує від викладача вищої школи творчого ставлення до всього педагогічного процесу. Творчість викладача вищої школи – це джерело його оптимізму, всебічного розвитку, гуманного мислення, оригінального проведення педагогічних заходів, їх постійного вдосконалення тощо. З творчих вихователів виростають дійсно великі постаті – справжні майстри своєї справи. Можна сказати й так: там, де немає творчості, там немає викладача вищої школи. Із структури діяльності викладача вищої школи випливають основні його педагогічні функції. Педагогічні функції – це приписання педагогові напрямів застосування професійних знань і вмінь. Звичайно, головним напрямом застосування педагогічних зусиль є навчання, освіта, виховання, розвиток і формування студентів. Відповідно, основною функцією викладача вищої школи, на думку І. П. Підласого, є управління процесами навчання, виховання, розвитку і формування особистості студента. «Не вчити, а направляти учення, не виховувати, а керувати процесами виховання покликаний учитель. І чим ясніше розуміє він цю свою головну функцію, тим більше самостійності, ініціативи, свободи надає своїм учням. Справжній майстер своєї справи зостається в навчально-виховному процесі ніби «за кадром», за межами вільних дій студентів, а насправді – керованого педагогом вибору»[2].Основні функції викладача вищої школи – цілепокладання, діагностування, прогнозування, проектування, планування, інформування, організація, оцінка і контроль, коригування, аналіз і дослідження.Отже діяльність викладача вищої школи різнобічна, гуманна і змістовна, вона потребує ґрунтовної підготовленості і має багато вимірів. 

 

2. Психологічний  портрет викладача вищої школи 

Потрібно сказати, що рівень здібностей разом із спрямованістю  особи і структурою її компетентності є найважливішим суб'єктивним чинником досягнення вершин в професійно-педагогічній і науковій діяльності. Викладач вищої школи в певному значенні є ключовою фігурою, йому належить стратегічна роль в розвитку особи студента в ході професійної підготовки. «Педагогічна енциклопедія» дає таке визначення: «Викладач – в широкому сенсі слова – працівник вищої, середньої спеціальної або загальноосвітньої школи, що викладає який-небудь учбовий предмет, у вузькому сенсі слова – штатна посада у вузах і середніх спеціальних учбових закладах. Педагогічну роботу у вузах ведуть професори, доценти, асистенти, старші викладачі... Старший викладач у вузі (звичайно кандидат наук) виконує роботу, що доручається доценту. Викладач проводить практичні і семінарські заняття. В учбовому закладі на викладача покладається учбова і методична робота по своїй спеціальності, керівництво учбовою і виробничою практикою, самостійними заняттями і науково-дослідною роботою студентів. Основний зміст діяльності викладача включає виконання декількох функцій – навчальної, виховуючої, організуючої і дослідницької. Вони сприймаються в єдності, хоча у багатьох випадках одні з них є домінуючими над іншими. Потрібно відмітити, що педагогічні цілі часто спонукають до глибоких узагальнень і систематизації матеріалу, ретельніших формулювань основних ідей і висновків, до постановки уточнюючих питань і навіть до породження гіпотез.Всіх викладачів вищої школи можна умовно розділити на три групи:Викладачі з переважаючою педагогічною спрямованістю (~2/5 від загального числа). Викладачі з переважанням дослідницької спрямованості (приблизно 1/5)Викладачі з однаково можливою педагогічною і дослідницькою спрямованістю (небагато чим більше 1/3). Потрібно відмітити, що якщо педагогічна діяльність не підкріплена науковою роботою, швидко згасає професійна педагогічна майстерність. Професіоналізм якраз і виражається в умінні бачити і формулювати педагогічні завдання на основі аналізу педагогічних ситуацій і знаходити оптимальні способи їх рішення. Труднощі викладача складають три компоненти: педагогічна діяльність, педагогічне спілкування, особа. Особа – стрижньовий чинник праці, визначає його професійну позицію в педагогічній діяльності і в педагогічному спілкуванні. Педагогічна діяльність – це технологія праці, педагогічне спілкування – його клімат і атмосфера, а особа – ціннісні орієнтації, ідеали, внутрішній сенс роботи викладача. Сучасність пред'являє все більш жорсткі і різносторонні вимоги до педагогічної діяльності. Вони невимірно зростають при неминучому виникненні ринку молодих фахівців, розвитку багаторівневої освіти, внутрідержавної і міжнародної акредитації вузів і фахівців. Сьогодні відбувається зниження ролі викладача як єдиного «утримувача» наукових знань і росте його роль як експерта і консультанта, що допомагає студенту орієнтуватися в світі наукової інформації.

В процесі реалізації функцій педагогічної діяльності викладачем вищої школи розв'язуються наступні групи завдань:

1.Проектування.

-формування і конкретизація цілей учбового курсу з урахуванням вимог, що пред'являються педагогічною діяльністю;

-планування учбового курсу з урахуванням поставлених цілей;

-облік етапів формування розумових цілей;

-передбачення можливих утруднень у студентів при вивченні курсу і шляхів їх подолання.

        2.Конструювання.

-відбір матеріалу для даного заняття з урахуванням здібностей студентської аудиторії до його сприйняття;

-підбір і розробка системи завдань і завдань, виходячи з поставлених цілей;

-вибір раціональної структури занять залежно від мети, змісту і рівня розвитку студентів;

-планування змісту занять з урахуванням міжнаочних зв'язків;

-розробка завдань для самостійної роботи студентів;

-вибір системи оцінки і контролю навчальної діяльності студентів.

        3.Організація– організація активних форм навчання: дискусій, ділових ігор, тренінгів;

-використання педагогічних методів, адекватних даній ситуації;

-організація самостійного вивчення учбового предмету студентами;

-застосування технічних засобів при передачі інформації;

-ясний виклад матеріалу, виділення ключових понять, закономірностей, побудова узагальнювальних висновків;

-створення тестів по читаному курсу;

-виклад відібраного матеріалу у вигляді проблемної лекції.

        4.Соціально-психологічне регулювання.

-стимулювання студентів до постановки питань, проведення дискусій;

-дисциплінування студентів;

-встановлення обстановки співпраці;

-оцінка рівня розвитку групи, визначення її лідерів і неформальної структури;

-конструктивне вирішення конфліктів;

-активізація пізнавальної діяльності студентів;

-встановлення і підтримка ділових відносин з колегами, студентами, адміністрацією.

Таким чином, діяльність викладача вузу більш різноманітна, ніж праця вчителя середньої  школи, окрім педагогічної, вона включає  і науково-дослідну сторону, яка  також вимагає наявність спеціальних  здібностей. Спроби створити типологію  учених робилися неодноразово. Різні автори будували її виходячи з різних ознак. Наприклад, В. Оствальд на підставі швидкості розумових реакцій ділив учених на «класиків», що здійснюють наукову діяльність поволі, але глибоко і які не потребують узагальнення для успішної роботи і «романтиків», які творять швидко, але поверхнево, зацікавлених в оточенні, яке сприймало б їхні ідеї. А.Пуанкаре класифікував учених на «аналітиків» (логіків) і «геометрів» (інтуїтивістів). Найбільш конструктивною, на нашу думку, є класифікація, розроблена Н. Волгіним. Згідно його класифікації, за характером стилю роботи викладачі бувають теоретиками, експериментаторами і організаторами науки, бо в сучасній науковій діяльності, що ускладнюється, неможливий учений-універсал; за стилем наукової творчості – «галузевики» і «систематики», останні з яких народжують нові ідеї – їх всього ~ 10% від загальної кількості учених. По структурі наукової діяльності і тому, які саме здібності розвинені, науковці вважаються «відкривачами», «генераторами ідей», «класиками», «систематиками», якщо переважає у них конструктивний компонент і узагальнення на високому рівні абстракції.Якщо цілі і завдання, зміст, норми і критерії, що пред'являються педагогічною системою, є зовнішніми об'єктивними складовими діяльності викладача вищої школи і ученого, то методи і способи науково-педагогічної діяльності носять індивідуально-суб'єктивний характер. Їх застосування залежить від здібностей кожного викладача. Хоча професійні здібності виявляються в діяльності фахівця вищої школи нерівномірно, але їх прийнято розглядати як комплекс – поєднання, а також структуру властивостей особи, що співвідносяться з певною діяльністю. Окрім складних спеціальних здібностей чималу роль відіграють і елементарні загальні здібності, такі як спостережливість, якість мови, мислення, уява відносяться до необхідних в педагогічній праці, якщо фахівець, що володіє ними, швидко і правильно з їх допомогою розпізнає істотні ознаки педагогічної системи, науки, протікаючі в них процеси і оцінює їх ефективність з метою управління.

Розглянемо власне педагогічні  здібності викладача вищої школи:

-здатність робити учбовий матеріал доступним;

-творчість в роботі;

-педагогічно-вольовий вплив на студентів;

-здатність організувати колектив студентів;

-інтерес і любов до дітей;

-змістовність і яскравість мови, її образність і переконливість;

-педагогічний такт;

-здатність пов'язати учбовий предмет з життям;

-спостережливість;

-педагогічна вимогливість;

До супутніх властивостей особи викладача вищої школи  вищої школи відносяться: організованість, працездатність, допитливість, самовладання, активність, наполегливість, зосередженість і розподіл уваги. Гносеологічні здібності є чутливістю викладача вищої школи до способів отримання інформації про світ студентів, в цілому формування етичного, трудового, інтелектуального фонду особи, швидкого і творчого оволодіння науковими методами дослідження, способами вивчення студентів у зв'язку з цілями формування особи. Здібності забезпечують накопичення плідної інформації про себе і інших, про студентів, яка дозволяє стимулювати формування контролю і саморегуляції. Тим самим забезпечуються потреби і можливості, сильні і слабкі сторони студентів. Ознакою високорозвинутих здатностей є швидкість і творче оволодіння науковими методами вивчення обґрунтованих рішень, що вчаться в цілях ухвалення, відносно них, винахідливість в способах навчання студентів науковими методами самовиховання, саморозвитку і самоконтролю. Креативно-конструктивний компонент викладача вищої школи дає можливість мислити, узагальнювати на основі недостатнього числа ознак, створювати нові поєднання, використовуючи наявну інформацію.

У основі проектної і  конструктивної діяльності лежать здібності  до інтелектуальної праці:

-відкинути незвичайні стандарти і методи рішення, шукати нові, оригінальні;

-бачити далі безпосередньо даного і очевидного;

-охоплювати суть основних взаємозв'язків властивих проблемі;

-ясно бачити декілька різних шляхів рішення і в думках вибрати найбільш ефективний;

-чуття до наявності проблеми там, де здається, що все вже вирішено;

-ідейна плодючість і ін.

Організаційні здібності  викладача вищої школи служать  не тільки організації процесу навчання у вузі, але і самоорганізації  діяльності викладача.

Виділимо 17 організаторських якостей викладача вищої школи:

-здатність «заряджати» своєю енергією інших людей;

-здатність знаходити якнайкраще застосування кожній людині;

-психологічна вибірковість, здатність розуміти і вірно реагувати на психологію людей;

-здатність бачити недоліки у вчинках інших людей – критичність;