Опозиція та її роль в політичному житті

створюються фальшиві іміджі, дуже далекі від реальності, такі ролі приміряли і партії, і рухи, і політичні лідери.

На жаль, в Україні за часи її незалежності було багато інсценувань опозиції, гри в опозицію. Сьогодні Україні потрібна конструктивна опозиція, бо це – інструмент контролю влади, це політична сила, здатна оперативно й гостро реагувати на будь–яке сумнівне рішення влади шляхом: роз’яснення суспільству суті того, що відбувається, і прогнозування можливих наслідків; впливу на владу всіма доступними способами з метою можливої зміни її позиції; створення реальної законодавчої противаги.

Кожний двозначний законопроект від імені влади має наштовхнутися на обґрунтований і прозорий законопроект, створений опозицією.

Критика опозиції повинна бути ємною, вагомою, вичерпаною, позбавленою істеричності, популізму й поверховості. Такий шлях не такий небезпечний і романтичний, як вулично–підпільна революційна діяльність, але не менш відповідальний. Він довгий, стомливий, інколи нудний і, напевно, невдячний. Але він необхідний.

З цього витікає, що опозиція, здатна виконати роль совісті нації, функції вістря громадянського суспільства, місію посередника між владою та народом, обов’язки парламентарія від населення.

Головне завдання опозиції – кваліфікована робота в парламенті із застосуванням усіх доступних інструментів, робота, метою якої є розробка альтернативних підходів до політики уряду, моніторинг і контроль за діяльністю влади та ретельна підготовка до майбутніх виборів. Лише за таких умов опозиція в демократичному суспільстві має шанс стати владою.

Слід зазначити, що вибір лінії поведінки опозиції – консенсусність (лояльність) чи конфліктність (непримиренність) залежить, як правило, від політичних міркувань. Все ж таки, слід наголосити, що метою опозиції є прихід до влади, тому вона самостійно визначається з позиціонуванням, вибором моделі поведінки стосовно різних владних і політичних акторів. Таке самовизначення не може бути пов’язане з будь–якими законодавчими вимогами. Визначальний чинник вибору лінії поведінки опозиції завжди лежатиме в площині електорального вибору, звідки й витікає її висока відповідальність за свої дії.

Але, для України, де триває процес створення політичної системи як такої, де ще відбувається структуризація всередині політичного поля, де панує неефективна багатопартійність, де основу виборчого процесу складають не тільки сталі суб’єкти (партії), але і їх об’єднання (виборчі блоки). Питання визначення єдиного суб’єкта, який може претендувати на набуття правового статусу опозиції (чи парламентської, чи офіційної чи політичної), може перетворитися на предмет боротьби, що не тільки призведе до неприйняття закону про опозицію в нашій державі, але і стане чинником загострення боротьби в таборі опонентів уряду.

Ще однією найважливішою умовою та складовою як парламентської, так і позапарламентської опозиції є реалізація права на поширення інформації. Розглядаючи питання про доступ опозиції до ЗМІ, слід виходити з того, що в Україні можливими можуть бути три підходи: використання

державних ЗМІ; використання приватних ЗМІ; заснування власних ЗМІ. Можливість вільного функціонування партійних інформаційних органів, засновником (співзасновником) яких є відповідальна політична партія чи виборчий блок партій, є передумовою використання їх опозицією в широкому сенсі слова, а не тільки парламентською.

П’ять партій (блоків партій), що перемогли на позачергових виборах 2007 р. (Партія Регіонів, Блок Юлії Тимошенко, Блок «Наша Україна – Народна самооборона», Комуністична партія та Блок Литвина), вирізняються наявністю сталої і досить–таки розгалуженої системи первинних організацій, з одного боку, і потужних інформаційних ресурсів різного технологічного рівня (друкованих та електронних) – чи то ЗМІ, засновниками яких виступають самі виконавчі органи партій, чи мас–медіа,

власники й управлінці яких різною мірою й на різній основі дотичні до партійного й політичного життя загалом, – з іншого боку. Яка б із цих політичних сил на якому б з етапів політичного розвитку не самовизначилася як парламентська опозиція (не виключено, і як позапарламентська опозиція), кожна з них спроможна поновити чи налагодити комунікацію з громадянами через власні організаційні, кадрові й інформаційні канали, прихиляючи суспільство до своєї ідеї і до своєї політики та впливаючи на уряд і виконавчу владу.

Сьогодні для України є досить актуальним визначити опозицію як ідеологічну і політичну реальність, не відштовхувати її як ворожу для політичної системи України силу, визначати і бачити маневри вдаваної опозиції, яка виникає на грунті помилкових суджень і особистих амбіцій лідерів по суті неопозиційних партій, не приписувати опозиційних суджень і дій політикам та партіям з метою їх дискредитації, якщо ця опозиційність відсутня.

Українське суспільство, на нашу думку, спроможне самоорганізуватись і розвиватись, при умові, що його головні суб’єкти зможуть досягти згоди, і тут важливо досягти згоди на конструктивній основі взаємодії, співпраці, врахування позицій опозиції, через перегляд сутнісних орієнтаційних мотивів суспільства, якщо цього вимагають корінні інтереси соціуму.

Водночас не варто перебільшувати позитивну роль опозиції в Україні. За роки нашої державної незалежності була очевидною й дезінтегруюча роль деяких опозиційних сил. Часто окремі опозиційні групи використовували демократичні норми і процедури як засіб захисту вузько корпоративних інтересів та амбіційних претензій їх лідерів на всенародне представництво, не підтверджених ні результатами виборів, ні соціологічними опитуваннями. В цьому випадку гасла боротьби за благо на

практиці виступають гаслами і цілями боротьби за владу для вузької групи людей, а інколи і просто окремих політичних авантюристів.

Для українського суспільства небезпечним є й існування нестійкої багатопартійної системи. Наявність опозиції може бути і фактором політичної нестабільності, особливо за умов відсутності діалогу між владою і опозицією. Невиправданий пресинг держави стосовно інститутів громадянського суспільства спонукає опозицію використовувати радикальні методи. Цікавим є те, що вихована в таких умовах опозиція, приходячи до влади, переймає репресивні методи попередників.

Крім того, відсутність в українському законодавстві визначених меж діяльності опозиції робить уразливим самі основи демократії. До зазначених небезпек додамо ще й те, що вузькопартійні інтереси можуть брати гору над загальнодержавними. Тотальна критика дій уряду не завжди відповідає об’єктивній картині, і часто є засобом приходу до влади за допомогою популістських заяв та використання негативістських настроїв. Боротьба з популістсько–агресивною опозицією є причиною

розпорошення сил уряду, відволікання уряду від вирішення завдань, які стосуються його компетенції, а це призводить до погіршення економічної і політичної ситуації в країні.

Крім того, використання в українському суспільстві недемократичних методів у протистоянні опозиції і влади, «брудних технологій», силових дій негативно позначився на моральному кліматі народу.

На нашу думку перед Україною постає питання: створити ефективну конституційно–законодавчу базу і для діяльності влади, і для опозиції.

Усвідомлення і реалізація національних інтересів є джерелом продуктивної співпраці влади і опозиції, орієнтованої на те, що побудувати нормальне життя в Україні можуть лише самі українці. Але для цього Україні потрібні і сильна влада, і опозиція, яка б контролювала владу, змушувала її працювати цілеспрямовано та ефективно.

Взаємодія влади і опозиції підпорядковується не лише юридичному закону, а й моральному. Можна прийняти юридично правильні закони, але якщо вони не спиратимуться на моральні засади суспільства, на громадську підтримку, вони не діятимуть.

В Україні вже стало нормою, що і влада звинувачує опозицію і опозиція – владу у відсутності моральних принципів діяльності, в тому, що інша сторона обстоює тільки свої власні егоїстичні, а не загальнонаціональні інтереси. Бувають випадки, коли кожна із сторін має рацію, або її має одна сторона, або коли не праві обидві сторони.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновки

Не дивлячись на певні прорахунки й труднощі, при розбудові демократії, наша держава просунулась вперед в цьому процесі. Завдячуючи цьому в нас й існує легальна опозиція, але ми не можемо назвати ефективним діалог, який склався між владою та опозицією. В нашій державі існують певні проблеми в їх взаємовідносинах, а саме:

По–перше, український уряд постійно дає привід для існування в країні опозиції, яка гостро критикує режим, а оскільки в політичному дискурсі влади спостерігається розходження між словами та ділами виникає ефект так званої депривації (стан незадоволення, який викликаний розходженням між реальним і/або очікуваним станом), чим і користується опозиція для своєї, навіть радикальної, критики режиму. Слід зазначити, що вона в той же час, не пропонує повномасштабних проектів виходу країни із кризи.

По–друге, сьогодні в Україні поки що не вибудовані ефективні канали для проведення політичного дискурсу між владою та опозицією в період між виборами. Класик конфліктології Л. Козер в своїй праці «Функції соціального конфлікту» не випадково зазначав про необхідність організації каналу для «виплескування ворожості», яка може накопичуватися в «проблемних суспільствах». Такий «викид» дозволяє перетворити «ворожість» у звичайний соціальний конфлікт, який піддається аналізу та може бути врегульованим. Слід зазначити, що під час виборчої кампанії дискурс між владою та опозицією – існує, але переваги в цьому випадку на стороні «партії влади», бо програмні заяви кандидатів на владу всебічно обговорюються в ЗМІ, але після виборів все закінчується, і парламентська опозиція позбавляється можливості публічного дискурсу з урядом.

По–третє, досить серйозною проблемою є якість самого політичного дискурсу, який пропонує опозиція. Як відомо, що прийти до влади і втриматися в ній, опозиції необхідно мати і зберігати відмінну «робочу форму», яка виражається в кадровому потенціалі та її політичному креативі, тобто здатності висувати альтернативні пропозиції по перебудові життя в суспільстві.

По–четверте, «правляча еліта» непрозора, закрита для громадського контролю. Рішення важливих для суспільства питань приймаються без широкого обговорення з опозицією. Тому, в свою чергу, політична опозиція малопродуктивна, несамостійна та неконструктивна.

По–п’яте, в Україні «затромбовані» канали ЗМІ для повноцінної політичної комунікації опозиції з владою. В політичному дискурсі влади та опозиції присутній в основному радикальний конфліктний дискурс: звинувачення, дифамації (оголошення, зазвичай у пресі, дійсних або вигаданих відомостей, які ганьблять честь і гідність), і майже відсутня практика дискурсу у погодженні спірних питань.

Тому головним для України сьогодні, по–перше, – є проблема ефективно діючих політичних і громадських інститутів. По–друге – проблема компетентних громадян і політичних сил, здатних цими інститутами користуватися та діяти морально і відповідально. Як зазначав Е.Кант, «моральний закон святий», нагальною потребою українського суспільства є формування такої влади та опозиції, таких громадян, які б діяли за юридичними і моральними законами. По–третє, слід розвивати корисний політичний дискурс між владою та опозицією. Далі, слід прийняти спеціальний закон про правовий статус опозиції, розробити та ввести принцип конструктивної й відповідальної опозиції, котрий мав би забезпечувати баланс сил між владою й опозицією, контролю та критики зі сторони опозиції дій уряду, і права опозиції виступати в державних ЗМІ. Cаме політичний дискурс між владою та опозицією є «серцем демократії».

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список використаної літератури

1. ”Гілея (науковий вісник)": Збірник наукових праць.- К., 2009. Випуск 23

2. Центр Разумкова, Журнал  «Національна безпека і оборона» - №7, 2002.

3. Чумак В. Діяльність  парламентської опозиції: корисний  досвід для україни//Політична  реформа очима експертів: значення  публічних консультацій», Червень – 2007, Український освітній центр реформ/МЦПД

4. Ткаченко Т. Опозиція  як політичний інститут і форма  суспільного протесту - http://www.politik.org.ua/vid/magcontent.php3?m=1&n=77&c=1802

5. http://www.pravda.com.ua/columns/2010/03/15/4863460/ - газета «Українська правда», Від опозиції до революції