Опозиція та її роль в політичному житті

 

 

Міністерство  освіти і науки, молоді та спорту України

Чернігівський державний технологічний університет

Кафедра філософії та соціально-гуманітарних дисциплін

 

 

 

 

 

 

          Реферат  
                                         з дисципліни

                                  Політологія

                                     

                                      на тему:

«Опозиція та її роль в політичному житті»

 

 

 

 

 

Виконав:

студент групи КІ-111                            Пушкар В.С.

 

 

Керівник:

доцент                                                       Колєватов О.О.

 

 

 

 

 

 

2013

Зміст

 

 

Вступ ……………………………………………………………………….3

1. Визначення опозиції……………………………………………………4
2. Класифікація опозиції………………………………………………….5
3. Суспільні функції опозиції………………………………………….....6
4. Основні характеристики та цілі парламентської опозиції…………..7
5. Опозиція в Україні……………………………………………………..8

Висновки…………………………………………………………………..13

Список використаної літератури………………………………………...15

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Існування опозиції є органічним явищем, необхідною характеристикою політичного устрою демократичної країни. Виступаючи повноправним інститутом політичної системи, опозиція є ефективним засобом цивілізованого розв’язання суперечностей між інтересами різних соціальних груп, висловлених на політичному рівні, невід’ємною складовою механізму стримувань і противаг у структурі владних відносин.

Досвід розвинутих демократій засвідчує, що надання опозиції повноцінних можливостей для представлення та обстоювання своєї, альтернативної щодо офіційної, точки зору, конкуренції з правлячими політичними силами, стабілізує політичну структуру суспільства, запобігає виникненню гострих політичних конфліктів і кризових ситуацій, слугує засобом пом’якшення надмірної соціальної напруги та зменшення вірогідності помилок при прийнятті важливих державних рішень.

З іншого боку, відсутність дієздатної опозиції або легітимних каналів для реалізації її поглядів спричиняє підвищення рівня соціальної нестабільності, провокує політичну апатію населення, або навпаки — розвиток подій за конфліктним, силовим сценарієм.

Україна, проголосивши курс на європейську інтеграцію та входження до євроатлантичних структур, тим самим взяла зобов’язання щодо приведення своєї політичної системи, характеру відносин у ній, рівня політичної культури у відповідність до демократичних стандартів. Одним із важливих завдань на цьому шляху має стати формування цивілізованих стосунків між владою та опозицією.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Визначення опозиції.

З латинської мови оppositia перекладається як протиставлення. В сучасній політології це поняття має досить широкий діапазон визначень: від протистояння як характеристики суспільних відносин до опозиції як інституту політичної системи, характерного для громадянського суспільства та правової держави.  У вузькому сенсі опозиція визначається саме як інститут політичної системи, тобто як організація, партія, особа, яка виступає проти пануючої думки, уряду, системи влади, конституції, політичної системи в цілому; політична меншість, що протистоїть політичній більшості, політиці, цілям і методам, що здійснюються державною владою; організована група, що протистоїть щодо оцінок, програм еліті, яка знаходиться при владі; організована група активних індивідів, об’єднаних усвідомленням

спільності своїх політичних інтересів, цінностей і цілей, які ведуть боротьбу з пануючим суб’єктом за домінування в системі державної влади.

Узагальнюючи різні підходи до визначення політичної опозиції, можна характеризувати її як сукупність суб’єктів політичного життя, які виступають проти змісту політики, що реалізується діючою владою, та/або методів реалізації цієї політики, ведуть активну діяльність, спрямовану на те, щоб самим зайняти центральне місце у владній системі.

З самого визначення випливає, що функціонування опозиції як повноцінного політичного інституту можливе лише в демократичному суспільстві. У тоталітарних державах діяльність опозиції часто розглядається як державна зрада, а тому опозиція всіляко придушується, жорстоко карається, а іноді  знищується фізично.

У демократичному суспільстві політична опозиція набуває легітимної та інституційної форми. Її становлення як політичного інституту невідємно повязане з розвитком парламентаризму.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Класифікація опозиції.

У політологічній науці існують різні підходи до класифікації опозиції. Так, за місцем дії її характеризують як парламентську і позапарламентську; за ставленням до системи влади  як системну і позасистемну; за характером вимог  як радикальну, помірковану і лояльну; за місцем у спектрі політичних сил (за змістом діяльності)  ліву, праву, центристську. Системна опозиція поділяє основні цінності, принципи та цілі існуючої політичної системи, але заперечує методи здійснення політики. Позасистемна протистоїть основним принципам існуючої політичної системи, виступає за радикальну зміну політичного режиму. Поміркована опозиція частіше визначається як конструктивна, тобто така, що застосовує переважно методи парламентського тиску, вдається до політичних торгів з принципових питань. Радикальна (жорстка) опозиція застосовує як парламентські, так і позапарламентські методи тиску та, як правило, відкидає будь-які компроміси з діючою владою.

Серед основних типів опозиції в теорії прийнято розрізняти лояльну (конструктивну) і конфліктну (непримиренну).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3. Суспільні функції опозиції

Узагальнюючи існуючі в сучасному політологічному та політичному обігах положення стосовно суспільних функцій опозиції, можна виокремити наступні:

(1) формулювання, висловлення та узагальнення інтересів соціальних груп, які пропонують альтернативні шляхи розвитку суспільства або зазнають утиску;

(2) організована критика  владних інститутів, внесення альтернатив  офіційній політиці та здійснення  контролю над діяльністю діючої влади;

(3) спрямування існуючого  в суспільстві невдоволення владою  в демократичні, цивілізовані

форми замість ірраціональних, руйнівних дій;

(4) підвищення ефективності  політичної діяльності та ступеню  легітимності влади, стимулювання  останньої до самооновлення, сприяння формуванню політичної еліти.

Ефективність діяльності опозиції, належне виконання нею суспільних функцій залежать від багатьох факторів. Серед них: законодавче визначення статусу опозиції, гарантії її прав; наявність механізмів врахування позиції меншості під час прийняття рішень у Парламенті; наявність громадської підтримки вимог опозиції; згуртованість сил опозиції, наявність авторитетного лідера (лідерів) та ін.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

4. Основні характеристики та цілі парламентської опозиції

За класичною схемою, парламентська опозиція формується та діє безпосередньо у вищому представницькому органі законодавчої гілки державної влади, де протистоїть проурядовій більшості (у країнах з президентською або змішаною формою правління  пропрезидентській більшості). Суб’єктами парламентської опозиції виступають як окремі депутати, так і депутатські об’єднання (фракції, групи та ін.), що мають законне право на реалізацію цієї влади. Конституційне право визнає парламентською опозицією політичні сили, що представлені в парламенті, але не входять до складу уряду та не підтримують його. Наприклад, у Конституції землі Шлезвіг-Гольштайн (ФРН) зазначається: Парламентська опозиція є важливою складовою частиною парламентської демократії. Завданням опозиції є

контроль і критика програми та рішень Уряду. Вона протистоїть як альтернатива депутатам і фракціям, на які спирається Уряд. Парламентська опозиція повною мірою бере участь у реалізації парламентом його функцій. Найбільш важливими з погляду цілей опозиції є законодавча, фінансово-бюджетна та контрольна функції.

Основними цілями, яких прагне досягти опозиція у парламенті, є:

(1) перетворитися на парламентську  більшість;

(2) отримати контроль  над виконавчою владою.

У країнах з парламентською формою правління ці дві цілі співпадають. У країнах з президентською або змішаними формами правління (США,

Франція, Україна) реалізація згаданих цілей опозиції можлива за рахунок проведення виборів вищого законодавчого органу та виборів Президента країни. Правильність цього твердження стосовно України засвідчили останні політичні події6, які чітко показали пріоритетність для будь-яких політичних сил перемоги на президентських виборах і необхідність збалансування системи влади на конституційному рівні.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

5. Опозиція в Україні

Нині в Україні відкрилися реальні можливості для вивчення опозиції як політичного феномену, що є показником цивілізованості соціуму і рушійною силою прогресивних суспільних змін. Дедалі більше утверджується погляд на суспільство як на динамічну само відновлювальну систему, в якій далеко не остання роль належить важелям протистояння владі її конструктивної критики. Щоб мати цивілізовану, конструктивну опозицію, без якої плідну працю владних структур уже важко собі уявити,

сучасній Україні потрібно пильно вдивлятися у той, хай і невеликий досвід протистояння владі й багатопартійності, який вона здобула на крутих віражах власної історії. Не менше значення має для неї і володіння світовим досвідом співжиття і співпраці різних політичних сил, технологій пошуку консенсусу, політичних компромісів. Узагальнення такого досвіду і введення його, так би мовити, у «політичний обіг» є одним з основних завдань поточного моменту.

Якщо мова йде про Україну, то слід враховувати основні характеристики системної і позасистемної опозиції, а також основні підстави її взаємодії з владою.

Системна опозиція представлена політичними партіями, рухами, громадськими та профспілковими організаціями, які перекривають більшу частину політичного спектра – від крайніх правих до лівих центристів. Серед них є кілька впливових політичних партій, представлених у парламенті, решту становлять близько ста не чисельних і невпливових партій, які інколи навіть важко назвати партіями.

Така опозиція в Україні виступає за вдосконалення існуючої політичної системи, і все ще перебуває на складному етапі становлення, блокування (пошуку союзників), визначення стратегії й тактики політичної боротьби. Зазначимо, що цей вид опозиції має багато визначень – «державницька», «цивілізована», «національно свідома» і начебто має благородні цілі: щоб влада була народною, політики чесними і компетентними, щоб Україна швидко ввійшла в європейську спільноту.

Позасистемна опозиція в Україні має сталий, але досить обмежений електорат, не має значного впливу на органи державної влади, а відтак її діяльність уже не створює великої загрози ні для інститутів влади, ні для підвалин державного устрою. Позасистемна опозиція представлена партіями й громадськими організаціями лівого та крайнього лівого політичного спектрами. Підґрунтям для існування позасистемної опозиції є ностальгічні настрої (насамперед людей старшого покоління) за «кращим радянським минулим», тривалий кризовий стан у країні, що спричинив стрімке падіння рівня життя населення, аморальні прояви в діяльності владних структур, відсутність перспективи радикального поліпшення соціально–економічної ситуації найближчим часом, популізм лідерів лівих політичних партій, які використовують помилки влади і провали в соціальній сфері для просування власних ідей.

Решта опозиційних сил, які важко класифікувати за критерієм системної чи позасистемної опозиції, не заперечує права українського народу на незалежність, на свободу і демократію, на вибір стратегії й тактики реформ та своїх представників у законодавчій і виконавчій владі. Вони реалізують своє право на бачення майбутнього України, на вибір шляхів її розвитку і право на отримання влади конституційними методами, шляхом прозорих демократичних виборів, щоб потім реалізувати свій політичний курс. У таборі цих опозиційних сил відбуваються постійні зміни, одні партії приходять до нього, інші виходять. І відсутня ідеологічна і політична єдності, тут йдуть конкурентні змагання за голоси виборців, уточнюються пріоритети боротьби з правлячими силами і між собою. І це нормальна

ситуація в демократичних країнах.

Ще в українському суспільстві є своєрідний «політичний спорт» – гра в опозицію. Є політичні сили, які оголошують себе напівопозицією, конструктивною, непримиренною, парламентською, позапарламентською опозицією; сьогодні оголошують себе опозицією, а завтра стають «друзями влади». Базою таких опозицій є звичайні тимчасові розбіжності з кадрових питань, тривіальні суперечки з поточних питань, передвиборна тактика, коли лідери деяких партій з кон’юктурних міркувань видають себе за позиціонерів владі.

Оцінюючи політичні процеси в Україні, зміни, які відбулися під впливом соціоструктурних, соціокультурних та адміністративних трансформацій, необхідно враховувати ці чисельні інсценування опозиційності, гри в опозиційність. Це процес пошуку популярності на критиці влади, процес штучного «виготовлення» певного політичного стилю, коли на передній план висуваються зовнішні ознаки, символи, імітується бурхлива діяльність по боротьбі зі злочинністю, бюрократією. Таким чином,