Індивідуально – психологічні відмінності між людьми

Спроби подолання кризи призвели до формування декількох впливових напрямків (шкіл) в психологічній науці.

В кінці 20-х років у психології особистості почалася активна диференціація напрямків досліджень. В результаті чого склалося багато різних підходів і теорій особистості [27, c.211] .

Як вже згадувалося, Г.Олпортом і Р. Кеттелом була почата розробка теорії, яка отримала назву "теорії рис". Її можна віднести до розряду психодинамічних, експериментальних, структурно-динамічних, що охоплюють все життя людини і описують її як особистість в поняттях, які характеризують внутрішні, психологічні властивості. Люди, відповідно до цієї теорії відрізняються один від одного за набором і ступенем розвиненості у них окремих незалежних рис, а опис цілісної особистості можна отримати на основі тестологічного обстеження.

Як з'ясувалося, поведінка людини, крім рис особистості, залежить ще й від багатьох інших умов, зокрема, від особливості самої ситуації, в якій вони розглядаються.

Як альтернатива рис особистості за кордоном одержала поширення концепція особистості, названа теорія соціального навчання. Основна психологічна характеристика особистості в цій теорії - це вчинок, або серія вчинків. Істотний вплив на поведінку людини, на її соціальні дії роблять інші люди, підтримка або засудження з їх боку його поведінки.

Прикладом інтеракціонистської теорії особистості є концепція, розроблена американським вченим У. Майшелом. Відповідно до цієї концепції, особистісні фактори, які спільно з ситуацією визначають поведінку людини, діляться на декілька груп.

Здібності людини, тобто те, що вона в змозі самостійно і незалежно від ситуації зробити в даній обстановці.

Когнітивні стратегії - способи сприйняття і оцінки людиною ситуації, вибору форм поведінки в ній.

Очікування - оцінки можливих наслідків вчинення в даній ситуації тих чи інших вчинків.

Цінності, тобто те, що має для даної людини цінність, сенс, значення. Людина, у сформованій обстановці вибирає такий спосіб поведінки, який призводить до твердження її цінностей.

Плани поведінки, способи її суб'єктивного регулювання. Опинившись у такій ситуації, люди, зазвичай воліють діяти звичним, вже перевіреним способом.

У 1896 році виникло напрямок психологічної теорії і практиці, який поклав початок того, що зараз називають глибинною психологією. У її витоків стояв австрійський психіатр і психолог Зиґмунд Фрейд. Фрейд прийшов до висновку, що фізіологічний підхід до психіці недостатній, і запропонував свою систему аналізу душевної життя людини, названу їм психоаналізом.

З топічної (структурної) точки зору психіка містить, за Фрейдом, три утворення: "Я", "Понад-Я" і "Воно". Дві останні системи локалізовані в шарі первинного психічного процесу - в несвідомому. "Воно" - це місце зосередження двох груп потягів: а) потяг до життя, або ероса, куди входять сексуальне лібідо і потяг до самозбереження "Я"; б) потяг до смерті і руйнування -танатосу. "Воно" становить рушійну силу поведінки, джерело психічної енергії, потужний мотиваційний початок. "Я" - це вторинний, поверхневий шар душевного апарату, іменований, звичайно, свідомістю. "Я" сприймає інформацію про навколишній світ і стан організму. Систему вимог "Я" до "Воно" становить Понад-Я" - внутрішній "критик", джерело морального самообмеження особистості.

У динамічному плані названі рівні особистості характеризуються конфліктом між свідомим і несвідомим.

Фрейд ввів в психологію ряд важливих тем: несвідома мотивація, захисні механізми психіки, роль сексуальності в ній, вплив дитячих психічних травм на поведінку в зрілому віці. Проте, вже його найближчі учні прийшли до висновку, що не сексуальне лібідо, переважно, почуття неповноцінності і необхідність компенсувати цей дефект (А. Адлер), або колективне несвідоме (архетипи), що увібрали в себе загальнолюдський досвід (К. Юнг), визначає психічний розвиток особистості. Адлер, засновник, так званої "індивідуальної психології", відзначав відсутність жорсткої кордону і антагонізмів між свідомим і несвідомим. Юнг у своєму вченні, названому ним же аналітичною психологією, "дивився на людину у світлі того, що є в ній здорового і міцного, ніж з точки зору її вад".

Зв'язати природу несвідомого ядра психіки людини з соціальними умовами її життя намагалися К.Хорні, Р. Саливен, Е. Фромм.

Прихильників гуманістичної теорії особистості насамперед цікавить те, як людина сприймає, розуміє і пояснює реальні події свого життя. Вони воліють описувати феноменологію особистості, а не шукати її пояснення. Самі описи особистості і подій в її життя в основному зосереджені на цьому життєвому досвіді, а не на минуле або майбутнє, даються в термінах типу "сенс життя" , "життєві цілі", "цінності" [15 ,c.25] .

Найбільш відомими представниками цього напрямку є американські психологи А. Маслоу і К.Роджерс.

Створюючи свою концепцію теорії особистості, Роджерс виходив з того, що кожна людина має прагнення і має здатність до особистісного вдосконалення. Будучи істотою, наділеною свідомістю, вона сама для себе визначає сенс життя, його цілі та цінності. Центральним поняттям для теорії Роджерса стало поняття "Я", що включає в себе подання, ідеї, цілі та цінності, через які людина характеризує саму себе і намічає перспективи власного розвитку. Основні питання, які кожна людина ставить і повинна вирішувати наступні: хто я є? Що я можу зробити, щоб стати тим, ким я хочу бути?

Образ "Я" , що складається в результаті особистого життєвого досвіду, надає у свою чергу вплив на сприйняття даною людиною світу, інших людей, на оцінки, які дає людина власній поведінці.

Основна потреба людини, згідно гуманістичних теорій особистості - це самоактуалізація, прагнення до самовдосконалення і вираженню самого себе. А. Маслоу створив концепцію самоактуалізації особистості і описав, яким вимогам вона повинна відповідати в своїй поведінці.

Значний внесок у розвиток психології особистості внесли вітчизняні психологи ХХ століття. Л.С. Виготський, П.Я. Гальперін, О.М. Леонтьєв, О.Р. Лурія.

Л.С. Виготський ввів поняття про вищі психічні функції (мислення в поняттях, розумна мова, логічна пам'ять, довільна увага) як спеціально людську, соціально-обумовлену форму психіки, а також заклав основи культурно-історичної концепції психологічного розвитку людини. Названі функції спочатку існують як форми зовнішньої діяльності, і лише пізніше - як повністю внутрішній процес. Вони відбуваються з форм мовного спілкування між людьми і опосередковані знанням мови. Система знаків визначає поведінку більшою мірою, ніж навколишня природа, оскільки знак, символ містить у згорнутому вигляді програму поведінки.

Розвиваються вищі психічні функції в процесі навчання.

О.М. Леонтьєв представив свою концепцію структури і розвитку особистості, в якій центральне місце відведено поняття діяльності. Він провів цикл експериментальних досліджень, що розкривають механізми формування вищих психічних функцій як процес "вирощування" вищих форм орудійно- знакових дій в суб'єктивні структури психіки людини.

О.Р. Лурія особливу увагу приділив проблемам мозковоі локалізації вищих психічних функцій та їх порушень. Він став засновником нової галузі психологічної науки - нейропсихології.

П.Я. Гальперін розглядав психічний процес (від сприйняття до мислення включно) як орієнтовну діяльність суб'єкта в проблемних ситуаціях.

А.П. Гальперін - автор концепції поетапного формування розумових дій (образів, понять). Практична реалізація цієї концепції дозволяє істотно підвищити ефективність навчання.

Спираючись на поняття про провідну діяльність і соціальну ситуацію, введені Л.Виготським, Л.І. Божович показала, як в складній динаміці взаємодії діяльності і міжособистісного спілкування дитини в різні періоди її життя формується певний погляд на світ, названий "внутрішньою позицією". Ця позиція і є одна з головних характеристик особистості, передумова до її розвитку, яка розуміється як сукупність провідних мотивів діяльності.

Проблеми особистості розробили в своїх концепціях Б.Г Ананьєв, С.Л. Рубінштейн, Б.М. Теплов, С.Д. Небиліцина, К.К Платонов, В.А. Отрут та інші [27, c.216] .

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновки до розділу І

 

Віднесення людини до якогось певного типу не є пізнанням людини. Але було б неправильним сказати, що це шкідливо, не потрібно і т.д. Воно дає відповідь на якісь конкретні практичні питання. Наприклад в ситуації профорієнтації, де стоїть цілком конкретна проблема зіставлення схильностей конкретних людей і різних типів професій, типологія грає конкретну практичну роль. В іншій ситуації - візьмемо ту ж нозологію в психіатрії - теж стоїть практичне завдання знайти форми лікування, визначити режим і т.д. Тут теж у відповідності з певною практичною метою типологія працює. І ті політичні ярлики, які вже згадувалися, теж працюють в конкретній практичній ситуації. Тобто всі типології працюють у рамках вирішення конкретних практичних завдань, але поза цих завдань, самі по собі якоїсь пізнавальної цінності вони не несуть. Другий висновок - якщо типологія та ярлики абстрагують якийсь окремий сегмент особистості, то протилежний шлях, що веде ближче до істинного пізнання - це шлях пізнання особистості в різних гранях, різних аспектах і проявах , не зводячи її до якогось одного позначення.

Концепції індивідуальності включають в себе поняття індивідуального, надіндивідуального (в різних підходах це можуть бути суспільство, сім'я, життєвий світ) і доіндивідуального (стереотипи, задані індивідуальності ще до її появи на світ, але що визначають її існування) . Концепції індивідуальності представляють її конфігурацію (будова) за допомогою типологічного описання (типи Кречмєра, Фрейда, Юнга, багатофакторні моделі - Кеттелла).

 

 

 

 

 

 

Розділ ІІ. Розвиток індивідуальності

2.1. Основні форми розвитку індивідуальності особистості.

Кожна з груп людських властивостей виступає відкритою зовнішньому світу, суспільному життю, створеному людьми в їх суспільному розвитку, штучному середовищу, географічному середовищу в біогеносфері в цілому, Всесвіту. У постійній, активній взаємодії людини з миром природою здійснюється індивідуальний розвиток людини. У кожній з підструктур (індивід, особистість, суб'єкт діяльності) є індивідуальні відмінності, які можна розглядати з точки зору унікальності, неповторності.

У індивідуальності інтегруються три форми розвитку. Основна форма розвитку индивідних властивостей - онтогенез. Основна форма розвитку особистісних якостей – життєвий шлях людини в суспільстві. Для суб'єктивних властивостей - історія виробничої діяльності людини в суспільстві, зокрема, історія формування її професійної діяльності. Старт , кульмінація і фініш індивідних, особистісних і суб'єктивних властивостей характерезються розбіжністю у віковому розвитку, взаємодії і взаємодія виникнення цілісної системи її властивостей у процесі онтогенезу і життєвого шляху [23 ,c.86] .

Об'єктивна картина життєвого шляху і самосвідомості особистості завжди будується відповідно індивідуального і соціального розвитку.

Людина може мати різну ступінь включеності в історичний час. Згодом індивідуальність стає регулятором як ходу власного розвитку, так і гармонії її властивостей.

Вивчення індивідуальності вимагає розгляду її як багатовимірної системи, розвиток і формування якої підлягає певним законам. Важливим індикатором людської індивідуальності є активність. Одним з проявів активності індивідуальності можуть бути вчинки людини. "Старіння" вчинків відбуваються у сфері переживань особистості, в результаті активної внутрішньої роботи. Дію їх можна спостерігати в різних формах. Це можуть бути вчинки цивільного характеру, комунікативні, трудові. Вчинки людини можуть проявлятися як стійкий стиль поведінки. Така індивідуальність виступає як організатор і перетворювач обставин сучасного середовища, здатний створювати таким чином нові обставини життя.

І в тому і в іншому випадку індивідуальність представляє джерело саморозвитку людини [20, c.124] .

Критерієм сформованості індивідуальності є внесок людини в матеріальну і духовну культуру свого суспільства і людства, тобто, внесок особистості в суспільний розвиток. У гуманістичній психології особистості (А.Маслоу, К.Роджерс) само здійснення індивідуальності розглядається як неповторне одиничне прояв світу людини.

Будь-яка класифікація індивідуальностей - конституційних типів психопатій або психічних рівнів розвитку - не обмежуються фіксацією станів, припускаючи їх динаміку. Однак у кожному з цих разі динаміка буде якісно особливої. Динамічні зміни у відхиленнях і акцентуаціях характеру задаються можливістю зміщення цих груп і типів ,і полягають у свого роду "подорожі" за клітинам відповідних класифікацій (хоча далеко не всім) через так звані транзитивне (перехідні) стану. І тільки тоді, коли становлення характеру зв'язується з самостійним зусиллям людини, йому дана можливість "прорвати" межі індивідуальних (у тому числі - власних) особливостей, намічених природою і середовищем, і, усвідомлюючи, керувати їх необхідною плідної перебудовою, в якій і полягає справжня життя, розвиток особистості. Зрозуміло, що всі ці "руху" так або інакше поєднуються в індивідуальному розвитку кожної людини. Такі основні підходи до класифікації, типологія індивідуальності:

1. Конституціональні (морфологічні, фізіологічні та ін.) властивості організму, задані генетично, - біологічна основа індивідуальності. Теоретичним результатом дослідження їх зв'язку з психічними рисами є загальні об'єктивні закономірності, що мають високу статистичну надійність. На практиці ці закономірності можуть враховуватися при організації професійного навчання, адекватного психологічного клімату і спілкування в колективах, хоча для точних рекомендацій факти психотелесного відповідності вимагають додаткового змістовного аналізу[28, c.115].