Гуманістична спрямованість особистості педагога

КАБІНЕТ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ  БІОРЕСУРСІВ І ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ

ІНСТИТУТ ПІСЛЯДИПЛОМНОЇ ОСВІТИ

 

 

 

 

ВИПУСКНА РОБОТА

 

На тему: Гуманістична спрямованість особистості педагога

 

За начальною програмою  підвищення кваліфікації семінару:

 

“Інноваційна спрямованість педагогічної діяльності”

 

 

      Слухач групи №1

 

До захисту _______________

Оцінка __________________

 

 

Київ - 2012

ЗМІСТ

 

 

1. Поняття гуманізм, історія  становлення гуманізму …………………3

2. Гуманістична спрямованість  особистості педагога……………...….7

3. Становлення гуманістичної парадигми в освіті…………………….11

   

     Список використаних джерел………………………….……………….15

 

 

 

 

 

1. Поняття гуманізм, історія  становлення гуманізму

Поняття гуманізм (від  лат. humаnus — людський, людяний) вживається у вузькому й широкому розумінні. У вузькому розумінні гуманізм — це, як уже зазначалося, ідеологія епохи Відродження, світське вільнодумство тієї доби. Започаткований у середині XIV століття прогресивними мислителями Італії, гуманізм швидко поширюється по всій Європі й стає головною течією в тогочасному духовному житті.

Гуманізм спирався на ідею антропоцентризму, розглядаючи  людину як головний предмет і мету науки. Він проголошує людину найвищою цінністю, утверджує її здатність  до пізнання й творчої діяльності. Отже, у широкому тлумаченні — гуманізм — це прогресивний напрям у суспільній думці, ознакою якого є захист гідності людини, її свободи й права на всебічний, гармонійний розвиток.

На противагу релігійно-аскетичному  світосприйманню Середньовіччя з характерним для нього твердженням про гріховність життя, гуманісти проголошують право людини на задоволення звичайних земних потреб, на свободу, на справедливе суспільство. Насолода життям розглядається як спонукальна сила, що змушує людину бути дійовою, активною. Сприймання людини як частини природи відродило інтерес до філософсько-етичної концепції Епікура, а епікуризм як стиль повсякденного життя підтримується багатьма сучасниками доби Відродження.

У різній формі і з  різними відтінками ці ідеї розвивали перші європейські гуманісти, зокрема Франческо Петрарка (1304—1374 рр.), який заклав підвалини нового світобачення, створив нову систему культурних цінностей, вершиною якої є людина. В наш час Ф. Петрарка більше відомий як великий поет, хоча він також є автором численних трактатів, у котрих вперше сформульовані ідеї та принципи гуманізму. Один з них — примирення християнства з античністю.

Гуманістичне світобачення, обґрунтоване Франческо Петраркою, започаткувало  гуманістичний рух, пов'язаний з  діяльністю видатних представників художньої культури Європи. В цьому русі брали участь і збагатили зміст поняття "гуманізм" митці, які репрезентували різні види мистецтва й художньо-естетичні національні засади культури. Проте всіх їх об'єднувала віра в людину, в її творчі можливості, її здатність збагнути власну внутрішню складність і зовнішню досконалість. Цими рисами позначена творчість італійця Джованні Боккаччо (1313—1375 рр.), француза Франсуа Рабле (1494—1553 рр.), німця Альбрехта Дюрера (1471—1528 рр.), англійця Вільяма Шекспіра (1564—1616 рр.), іспанця Міґеля Сервантеса (1547—1616 рр.).

Паралельно зі становленням гуманізму  в межах художньої культури Європи він трансформувався й у сферу  філософську, соціально-політичну. На жаль, в історії європейської культури ці два своєрідні рухи не перетнулися. Тому і в умовах кінця XX століття історія й теорія гуманізму залишаються об'єктом теоретичного інтересу гуманітарних наук.

Важливу роль у становленні гуманізму  відіграв Леонардо Бруиі (1374—1444 рр.) —  засновник "громадянського" напряму в італійському гуманізмі, який власні політичні й етичні концепції розробляв, спираючись на теоретичну спадщину Платона, Цицерона, на принципи громадянської етики Арістотеля, на його політичні теорії. Що ж стосується власної позиції Л. Бруні, то він відстоював республіканський устрій, боровся проти тиранії, засуджував релігійний фанатизм.

Слід підкреслити ще один важливий аспект діяльності Бруні, який відіграв принципову роль у подальшому розвитку європейської культури, а саме —  перекладацька діяльність. Л. Бруні переклав латиною "Нікомахову етику" й "Політику" Арістотеля, діалоги "Федой", "Федр", "Горгія" Платона, книги Плутарха, промови Демосфена. Він також уперше прокоментував теоретичні погляди Теофраста, окремі богословські концепції.

Свій трактат "Про достовірний  переклад" він був змушений написати у зв'язку з гострою полемікою, яка точилася навколо "Нікомахової  етики" (1417 р.) Арістотеля. Відповідаючи своїм опонентам, Бруні писав, що його обов'язок — "лише перекласти з  однієї мови на іншу" те, що писав автор, а не вводити в текст те, що автор "повинен був говорити".

Вражає широта інтересів Л. Бруні. В його доробку — дослідження "Історія Флоренції" (т. 1—12, 1439 р.), "Життя Данте", "Життя  Петрарки", а "Вступ до науки  про мораль" сприйматиметься сучасниками як "наука життя" — нова світська етика, що спирається на ідею права людини на земне щастя.

Навряд чи можна наприкінці XX століття об'єктивно оцінити процес становлення  гуманістичного світосприймання поза творчою спадщиною Лоренцо Вами (1407— 1457рр.). Теолог, філософ, філолог "Валла першим у свій час застосував методи філологічної критики Біблії, що відкрило шляхи для історичного підходу до неї". Крім того, роботи Валли оцінюються фахівцями як підґрунтя "джерелознавчого аналізу", "історичної критики", за допомогою яких була доведена підробленість "Константинового дару" — грамоти, яка засвідчувала права пап на світську владу. Згідно з "Константиновим даром", у IV столітті римський імператор Константан І передав папі Сильвестру І верховну владу над західною частиною Римської імперії, у тому числі й над Італією.

Широта теоретичних інтересів  Лоренцо Валли зумовила появу  таких різнопланових робіт, як "Про  насолоду", "Про свободу волі", "Захист філософських тез", "Протиотрута  проти Фаціо", "Перекування діалектики" та інших.

У 1431 — 1433 роках Валла викладав риторику в Павійсь-кому університеті й саме в цей період він почав  розробляти філологічний метод аналізу, вважаючи слово "могутнім знаряддям  допомоги наукам віднайти їхню справжню цінність", та поступово формуються його анти-схоластичні переконання. Будучи прихильником Епікура, Лоренцо Валла різко критикує схоластику Арістотеля. Адже в добу Відродження, завдяки працям Фоми Аквінського, спадщина Арістотеля трактувалася саме як взірець схоластичного мислення.

Досить драматичним був неапольський період життя і творчості Валли. Праця "Зіставлення Нового Заповіту" (1442 р.), яка торкалася проблем  канонічного права, ортодоксальних проблем теології, викликала протести діячів церкви й проти теоретика був розпочатий інквізиційний процес. Валлу звинуватили в єресі й у нетрадиційній інтерпретації арістотелівської діалектики. Тільки втручання Альфонса — короля Неаполя — врятувало Лоренцо Валлу. Після обрання на римський престол нового папи Миколая V, який вважався знавцем античної культури і прихильником італійських гуманістів, Валла зміг працювати в Римі, продовжуючи теоретичні дослідження й багато уваги приділяючи перекладам і коментарям до класичних робіт.

Теоретична спадщина Лоренцо Валли  високо оцінювалася в наступні періоди, зокрема Еразмом Ротгердамським та Готфрідом Вільгельмом Лейбніцом.

Прогресивні традиції перших італійських  гуманістів Франческо Петрарки, Леонардо Бруні, Поджо Браччоліні, Джаноццо Манетті, Леона Батіста Альберті знайшли  своє плідне продовження в інших країнах Європи. Спадковість гуманістичного світобачення яскраво виявляється в діяльності Еразма Роттердамського (1469 —1536 рр.) — видатного голландського мислителя. У християнській Європі його знали передусім як богослова, перекладача Нового Заповіту. Проте серед освічених кіл він був популярним як письменник-сатирик, автор іронічних книг "Похвала глупоті" (1509 р.) та "Скарга миру" (1518 р.).

 

2. Гуманістична спрямованість  особистості педагога

 

Гуманістична спрямованість особистості педагога означає ставлення до дитини як до найвищої цінності, визнання її права на свободу і щастя, вільний розвиток і прояв своїх здібностей. Вільно реалізувати свої творчі можливості задля себе і оточення людина може лише за наявності віри у саму себе. Остання зміцнюється тоді, коли сприймаються і оцінюються не тільки її позитивні якості, а вся особистість у цілому, тобто коли її люблять, поважають її гідність, виявляють гуманність.

Водночас гуманізм не є абсолютизованим  усепрощенням і покірністю стосовно недосконалості людини. Педагог повинен ставити перед вихованцем посильні і розумно сформульовані вимоги з метою його подальшого розвитку, тобто здійснювати педагогічний вплив гуманістичного, а не авторитарного характеру. 
Гуманістичний смисл педагогічної діяльності властивий багатьом видатним учителям усіх часів і народів.

Ще у ХУІІ столітті чеський педагог-гуманіст Ян Амос Ко-менський мріяв дати своєму народові зібрану воєдино мудрість світу. Він порівнював учителя із садівником, який з любов'ю вирощує рослини в саду, з архітектором, який дбайливо забудовує знаннями всі куточки людської істоти, зі скульптором, який старанно обтесує і шліфує уми й душі людей, з полководцем, який енергійно веде наступ проти варварства і неуцтва. 
Визначний український філософ і просвітитель Г.С.Сковорода вважав, що одним з найголовніших обов'язків педагога є виявлення і розвиток природних можливостей вихованця: "Учитель и врач - нєсть врач и учитель, а только служитель природы, единственныя и истинныя и врачебницы, и учительницы". Тільки щиро люблячи своїх вихованців, гуманно ставлячись до них, педагог може успішно формувати їхнє моральне обличчя, збуджувати й утверджувати в них любов до людей, "... помічати або розуміти; а чим більше хто помічає, тим більше плекає надії, а чим більше плекає надії, тим полум'яніше любить, з радістю творить добро, безмежно і безмірно, наскільки це можливо".

Відомий німецький педагог і  діяч у галузі народної освіти середини XIX століття Адольф Дістервег, якого  називали учителем німецьких учителів, висував загальнолюдську мету виховання: служіння істині, добру, красі. "У кожному індивіді, в кожній нації повинен бути вихований образ думок, який називається гуманністю, - це прагнення до благородних загальнолюдських цілей".

Видатний вітчизняний педагог К.Д.Ушинський заклав теоретичні основи національної гуманної педагогіки. Ідеальний учитель, на його думку, тонко відчуває душевний стан своїх учнів, убачає в них особистості, які гідні такої самої поваги та визнання своїх прав, як і дорослі люди. Такий педагог прагне створювати взаємини, за яких виникає можливість особистісного впливу вчителя, його розуму, моральності, волі, характеру на особистість вихованця.

Проголошуючи повагу до особистості дитини, визначний  російський педагог-просвітитель другої половини XIX - початку XX століття П.Ф.Каптерєв вважав за необхідне визнання свободи, самостійності і водночас відповідальності вихованця за свої дії. Він писав: "Діти не осли, нав'ючені вантажем обов'язків, а особистості, у яких, як і у дорослих особистостей, обов'язки йдуть поряд з правами. Тому до дітей, навіть до найменших, треба ставитись з обачністю, обережно, поважати в них людську особистість і не порушувати їхні права".

Виховання заради щастя дитини - такий  гуманістичний смисл педагогічної діяльності В.О.Сухомлинського. Першорядне завдання учителя, вважав він, полягає в тому, щоб відкрити в кожній людині творця, поставити її на шлях самобутньо-творчої, інтелектуально-повнокровної праці. "Розпізнати, виявити, розкрити, випестити, викохати в кожному учневі його неповторно-індивідуальний талант - значить підняти особистість на високий рівень розквіту людської гідності".

У новому тисячолітті  гуманізм стає узагальненою системою поглядів, переконань і ідеалів учителя XXI століття. Зміст його практичної діяльності, її засоби, методи і способи  будуть реалізовувати: 
• ідею особистісно орієнтованого підходу в навчанні і вихованні; 
• підпорядкування всіх дій педагога реальним інтересам учня; 
• надання допомоги учневі у його саморозвитку шляхом виховання культури ставленняь до самого себе, інших людей, природи, праці; 
• забезпечення гармонійного і творчого розвитку кожного учня з наданням йому можливості прояву суб'єктності і самобутності; 
• якомога ширше використання педагогічних вимог в опосередкованій формі (порада, прохання, довір'я, схвалення тощо, педагогічної підтримки); 
• поступовий перехід від групових форм взаємодії до індивідуальної; 
• емоційне забарвлення ділових відносин з учнями; 
• постійний контроль у процесі ділової комунікативної діяльності; 
• подолання різних форм авторитаризму, домінування, садизму, відриву навчання і виховання від життя суспільства. 
Ствердження гуманістичного мислення передбачає розуміння педагогом суспільно-економічних і політичних змін, що відбуваються, чутливість до зрушень в особистості вихованців, їх позицій, цінностей, потреб, мотивів; невпинне переосмислення своїх освітніх дій і використання його в удосконаленні педагогічного процесу.

Виявляючи в діалозі, співпраці, партнерстві повагу до учня, толерантність і справедливість, учитель тим самим захищає  свободу особистості, продовжує  культурну спадщину, творить нові вартості, виступає співучасником зміцнення демократичного ладу.