Дидактика як теорія освіти і навчання

Тема 7. Дидактика як теорія освіти і навчання

 

 

7.1. Загальне поняття про  дидактику. Предмет і завдан­ня  дидактики

 

Термін дидактика походить від грецького слова didaktikos — на­вчаючий і didasko – вивчаючий. Вперше термін дидактика  був введе­ний у використання в Німеччині у 1613 р. Саме тоді Кристоф  Хельвіг та Йохим Юнг, аналізуючи діяльність відомого мовознавця і прихиль­ника навчання рідною мовою Вольфганга Ратке (1572 - 1635), підго­тували "Короткий звіт з дидактики, або Мистецтво навчання Ратихія". Вже з назви роботи випливає, що автори трактували дидактику  як мистецтво навчання.

 

Аналогічним чином трактував  це поняття і Я.А.Коменський (1592 - 1670) у своєму знаменитому творі "Велика дидактика, або Універсальне мистецтво  навчати всіх усьому". Однак, Коменський вважав, що дидактика є не лише мистецтво  навчання, але й виховання.

 

Таке поняття зберігалося  до початку XIX ст., коли Йоган Фрідріх  Гербарт (1776 - 1841), відомий німецький  педагог і філософ, розробив теоретичні основи дидактики, зробивши ЇЇ внутрішньо ціліс­ною і несуперечливою теорією  виховуючого навчання, підпорядкова­ною педагогіці. Враховуючи роль, яку И.Гербарт  і його послідовники відводили процесу  оволодіння навчальним матеріалом, найважливі­шим завданням дидактики, у відповідності  з гербартіанською концеп­цією, повинен був стати аналіз дій  учителя, спрямованих на ознайом­лення  учнів з новим матеріалом.

 

Таке розуміння предмету і завдань дидактики не влаштовувало прихильників різноманітних варіантів  так званого "нового вихован­ня", жвава педагогічна діяльність яких розгорнулася на рубежі XIX і XX ст. Найвизначніші  представники цього напряму, зокрема  амери­канський вчений Джон Дьюї (1859 - 1952), відводили учням більш активну  роль у процесі навчання у порівнянні з гербартіанцями. У цьому зв'язку вони відмовилися від гербартської концепції "передачі знань", що передбачала  переважно збагачення пам'яті учнів, і висуну­ли вимогу формування і  розвитку у них здібностей та інтелектуально? діяльності, а також навичок практичної діяльності. Ця концепція не могла  не вплинути на спосіб розуміння як предмета, так і завдань дидактики, яку почали ототожнювати не стільки  з теорією викладання, скільки  з теорією навчання. Найважливішим  завданням такої дидакти­ки став уже аналіз дій учня, а не вчителя. При цьому вважалося, що викладання є функцією навчання, а дії вчителя  обумовлені пізнаваль­ною діяльністю учнів, а не навпаки.

 

 

У наш час ці два види діяльності не протиставляються один од­ному. Викладання нерозривно пов'язане  з навчанням, ці два аспекти процесу  утворюють інтегративну цілісність у вигляді процесу навчан­ня. Серед факторів, що забезпечують єдність  процесу навчання, є не лише загальна мета освіти, але й використовувані  при цьому методи, організаційні  форми і засоби навчання.

 

Таким чином, на сучасному  етапі дидактику розуміють як нау­ку про викладання і навчання, про закономірності, що діють у  сфері предмета Ті дослідження, про  залежності, що обумовлюють хід і  результати процесу навчання; на цій  основі вона встановлює відпові­дні  закономірності, визначає методи, організаційні  форми й засоби навчання учнів. Іншими словами — дидактика – це наука  про навчан­ня і освіту, їх мету і завдання, зміст, методи, форми, засоби, органі­зацію, досягнуті результати.

 

Помітний внесок у розвиток світової дидактики внесли також  Й.Песталоцці (1746 - 1827), А.Дістервег (1790 - 1866), К.Ушинський (1823 - 1870), Г.Кершенштейнер (1854 - 1932), В.Лай (1862 - 1926).

 

На розвиток вітчизняної  дидактики в кінці XIX - на початку XX ст. помітний вплив мали праці П.Ф.Каптерєва, Н.К.Крупської, С.Т.Шацького, П.П.Блонського, А.П.Пінкевича, М.М.Пістрака, Г.Г.Ващенка, І.Л.Огієнка, І.М.Стешенка, С.Ф.Русової, Я.Ф.Чепіги та багатьох інших.

 

 

 

У радянський період плідно працювали в галузі дидактики  П.Груздєв, Ш.Ганелін, Є.Голант, Л.Занков, Б.Єсипов, М.Данилов, М.Скаткін, В.Онищук, А.Алексюк, В.Краєвський, В.Загв'язинський, І.Лернер, М.Махмутов та інші.

 

Предметом дидактики є  процеси освіти і навчання, які  нероз­ривно пов'язані з вихованням і є його органічною складовою. Суспільс­тво постійно турбується про те, щоб  накопичений попередніми поко­ліннями досвід, знання, уміння, навички, якими  воно володіло на досягнутому ступені  розвитку, найбільш надійними і плідними шля­хами і засобами засвоювались молодими підростаючими поколін­нями. Цій  меті і слугує освіта й навчання як планомірно здійснювані процеси  озброєння людей знаннями, уміннями і навичками, що відо­бражають накопичений  і узагальнений досвід людства.

 

Завдання дидактики на всіх етапах її історичного розвитку по­лягало в тому, щоб: а) визначати  зміст освіти нових поколінь; б) знаходити  найбільш ефективні шляхи озброєння  їх корисними знання­ми, уміннями і  навичками; в) розкривати закономірності цього проце­су. Тому зрозуміло, що дидактика визначається як теорія освіти і навчання. Враховуючи, однак, ту обставину, що процес навчання завжди пов'язаний з вихованням, перш за все розумовим і моральним, є підстави означувати дидактику як теорію освіти і навчання, а, разом з тим, і виховання. Сюди відноситься, перш за все, формування світо­гляду учнів.

 

Предметом дидактики на сучасному  етапі її розвитку с процес освіти і навчання, взятий в цілому, тобто  зміст освіти, що реалізується в  навчальних планах, підручниках, методи й засоби навчання, органі­заційні форми навчання, виховна роль навчального  процесу, а також умови, що сприяють активній творчій діяльності учнів  і їх розумовому розвитку.

 

Розрізняють загальну і предметні  дидактики.

 

Предметом дослідження загальної  дидактики є процес на­вчання, взятий в цілому, а головним завданням  – розкриття загальних закономірностей  процесу навчання, що мають об'єктивний характер, і характеристика умов їх виявлення. Сучасна дидактика довела, що справжнім показником ефективності навчального процесу є не лише обсяг засвоєних знань, умінь  і навичок, що безперечно, важливо, але  й високий рівень розумового розвитку учнів, їх неперервне проникнен­ня в  сутність навчальних предметів, процесів і явищ і перетворення середнього і навіть слабкого за успішністю учня в більш сильного і встигаючого.

 

Дидактика покликана дослідити  здійснювану в процесі навчання взаємодію викладання й навчання і з'ясувати умови, при яких ця взаємодія забезпечує рух свідомості учнів від виникнення пізнаваль­ного завдання до його розв'язання, перехід  від незнання до знання, від невміння або недосконалих навичок до формування раціональних умінь і швидких  навичок використання знань на практиці.

 

Перед дидактикою, що вивчає загальні закономірності процесу навчання, виникає питання: що спільного в  процесі навчання різнома­нітних навчальних предметів? Таким спільним елементом  є закономі­рні зв'язки між викладанням  і навчанням. При вивченні будь-якого  навчального предмету під впливом  діяльності вчителя здійснюється усвідомлення пізнавального завдання, виявлення  навчальних об'єктів навколишньої дійсності, формування уявлень про їх ознаки і власти­вості, встановлення зв'язків  цих об'єктів з іншими предметами та явищами і формування поняття  про них, аналіз способів використан­ня  цих понять та перехід їх у нові поняття.

 

В дослідженнях закономірностей  процесу навчання загальна ди­дактика використовує досягнення багатьох наук, зокрема, філософії, психології, вікової  психології, кібернетики та ін. Саме кібернетика в значній мірі обумовила  розробку в дидактиці програмованого навчан­ня, алгоритмізацію і системно-структурний  підхід в організації навча­льно-виховного  процесу.

 

Користуючись даними психології, дидактика здійснює надзви­чайно складний аналіз внутрішніх аспектів навчання, закономірностей у галузі пізнавальної діяльності учнів, умов формування мотиваційно-потребнісної сфери учнів. Педагогічна психологія вивчає закономір­ності психологічного розвитку учнів в умовах виховання  і навчання, розкриває психічний  зміст цих процесів і забезпечує психологічний аналіз вимог, що пред'являються  в навчально-виховному процесі  до особистості учня.

 

Вікова й педагогічна  психологія допомагає педагогу організува­ти  навчання й виховання з урахуванням  закономірностей психіки дитини.

 

Вікова фізіологія забезпечує дидактику розумінням механізмів надзвичайно  складних процесів, що стали результатом  навчання (інте­лектуальних, емоційних, вольових).

 

Філософія слугує ґрунтом  для розробки дидактикою особистісно-орієнтованого  навчання, а теорія пізнання є методологічною осно­вою процесу навчання, в структурі  якого формується характер і спря­мованість пізнавальної діяльності учнів.

 

Загальні закономірності навчання, що досліджуються загальною  дидактикою, не охоплюють конкретних особливостей викладання і вивчення окремих навчальних предметів. Між  тим, для викладачів цих дисциплін  саме конкретні особливості прояву загальних закономірно­стей навчання мають надзвичайно важливе значення. Більше того, сама дидактика, як загальна теорія процесу навчання, не може успіш­но розвиватися без узагальнення специфічних  закономірностей на­вчання усіх навчальних предметів у всьому багатстві  їх конкретного змісту.

 

Розкриття цих закономірностей, як і визначення змісту, методів  і форм організації навчання окремих  навчальних предметів, включаю­чи й  виховні проблеми, що реалізуються в процесі навчання, є преро­гативою  особливих педагогічних наук – предметних дидактик. Донедавна ці науки називалися методиками викладання окремих навчальних предметів. Однак, такий практичний аспект не відображає змісту цих наук.

 

Неважко помітити взаємний зв'язок між загальною дидактикою, педагогічною психологією і предметними дидактиками  в залежності від розвитку кожної з цих галузей педагогічної науки  від успіхів сусідньої галузі. Особливий ефект наукових здобутків  має місце в умовах комплексного дослідження актуальних проблем  теорії і прак­тики навчання.

 

Основними поняттями загальної  дидактики як науки є: "викла­дання", "навчання", "навчальний предмет", "навчальний матеріал", "навчальна  ситуація", "метод навчання", "учитель", учень", "урок" та ін. Це - специфічні поняття дидактики як науки. Дидактика оперує й іншими поняттями, а саме, "освіта", "просвіта", "самоосвіта", "виховання" тощо.

 

Викладання – впорядкована діяльність педагога, спрямована на реалізацію мети навчання (освітні завдання), забезпечення інформованості, виховання, усвідомлення і практичного використання знань.

 

Учіння (навчання) – процес, в якому на основі пізнання, вправ  і набуття досвіду виникають  нові форми поведінки і діяльності, зміню­ються раніше набуті.

 

Навчання – впорядкована взаємодія педагога з учнями, спрямо­вана  на досягнення визначеної мети. Навчальний (дидактичний) про­цес містить наступні головні ланки взаємодії:

 

 

Діяльність педагога

 

1. Роз'яснення учням мети  і завдань навчання.

 

2. Повідомлення нових знань.

 

3. Управління процесом  усвідомлення і набуття знань,  умінь.

 

4. Управління процесом  пізнання наукових закономірностей  і законів.

 

5. Управління процесом  переходу від теорії до практики.

 

6. Організація евристичної  і дослідницької діяльності.

 

7. Перевірка, оцінка змін  у навчанні і розвитку учнів.

 

Діяльність учнів

 

1. Створення позитивної  мотивації навчання.

 

2. Сприйняття нових знань,  умінь.

 

3. Аналіз, синтез, порівняння, співставлення, систематизація.

 

4. Пізнання закономірностей  і законів, розуміння причинно-наслідкових  зв'язків.

 

5. Набуття умінь і навичок,  їх систематизація.

 

6. Самостійне розв'язання  навчальних проблем.

 

7. Самоконтроль, самодіагностика

досягнень.

 

 

Нагадаємо коротко сутність деяких інших категорій дидактики.

 

Освіта – система набутих  у процесі навчання знань, умінь, на­вичок, способів мислення.

 

Знання – сукупність ідей людини, в яких виражається теоретич­не  оволодіння певним предметом.

 

Уміння – оволодіння способами (прийомами, діями) використо­вувати засвоєні знання на практиці.

 

Навички – уміння, доведені до автоматизму, високого ступеня досконалості.

 

Мета (навчальна, освітня) –  те, до чого прагне навчання; май­бутнє, на яке спрямовані всі зусилля.

 

Зміст (навчання, освіти) –  система наукових знань, практичних умінь і навичок, способів діяльності і мислення, якими учням необхід­но оволодіти в процесі навчання.

 

Організація – впорядкування  дидактичного процесу за певними  критеріями, надання йому необхідної форми з метою найкращої реалі­зації  визначених завдань.

 

Форма – спосіб існування  навчального процесу, оболонка для  його внутрішньої сутності, логіки і змісту. Форма, в першу чергу, пов'язана з кількістю учнів, місцем і часом навчання, порядком його здійснення і ін.

 

Метод – шлях досягнення мети і завдань навчання.

 

Засіб – предметна підтримка  навчального процесу. Засобами є  голос (мова) вчителя, його майстерність в широкому розумінні, підру­чники, шкільне обладнання і т.д.

 

Результат (продукти навчання) – це кінцеві наслідки навчаль­ного процесу, ступінь реалізації визначеної мети.

 

У зв'язку з інтенсивними процесами диференціації й інтеграції в сучасній науці, дидактика оперує поняттями, запозиченими з інших  галузей знання, такими як "система", "структура", "функція", "еле­мент" тощо.