Проблеми формування і використання трудового потенціалу в Україні на сучасному етапі

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДВНЗ «КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ВАДИМА ГЕТЬМАНА»

 

 

 

 

 

 

 

Реферат на тему:

«Проблеми формування і використання

 трудового  потенціалу в Україні на сучасному  етапі»

 

 

 

 

 

Виконала

Студентка 4-го курсу

Спеціальність 6505

Група 4

Литовченко Ірина

 

 

 

 

 

 

 

Київ 2013р.

 

 

План

Вступ

1. Негативні тенденції трудового потенціалу України
2. Позитивні тенденції трудового потенціалу України
3. Заходи поліпшення щодо трудового потенціалу в Україні

Висновки

Використана література

Додатки

 

Вступ

Поступальний розвиток українського суспільства у ХХІ столітті вирішальною мірою буде визначатися якісними і структурними зрушеннями у вітчизняній економіці, підвищенням продуктивності праці на основі піднесення ролі науки й новітніх знань, зростання конкурентоспроможності робочої сили. При цьому важливим індикатором глибини ринкових перетворень, їх соціальної спрямованості слугуватиме стан трудового потенціалу, ефективність його використання й розвитку на всіх рівнях.

Аналіз сучасних реалій соціально-економічного розвитку України засвідчує наявність глибокого протиріччя між потребами прискорення економічного зростання і можливостями таких зрушень з огляду на погіршення кількісно-якісних характеристик трудового потенціалу, незадовільний стан його формування та реалізації упродовж всеохоплюючої кризи 1990-х років і на сучасному етапі. Існування вимушеної неповної зайнятості, заборгованість із виплат заробітної плати, недовикористання робочого часу, недосконалість соціально-економічних важелів дотримання трудових прав і соціальних гарантій призводять до зниження продуктивності праці, зростання рівня виробничого травматизму і захворюваності, соціальної незахищеності. У зв’язку з цим залишається актуальною потреба в науковому пошуку шляхів удосконалення соціально-економічного механізму використання та розвитку трудового потенціалу.

Вагомий внесок у дослідження проблеми відтворення й використання трудового потенціалу належить О. Амоші, С. Бандуру, Д. Богині, І. Гнибіденку, О. Грішновій, Б. Данилишину, М. Долішньому, Т. Заяць, А. Колоту, В. Куценко, Е. Лібановій, О. Новиковій, В. Онікієнку, С. Пирожкову та іншим.

Водночас, незважаючи на значне коло досліджень, можна з упевненістю стверджувати, що поки що не створено дієвого механізму ефективного використання та розвитку трудового потенціалу в Україні. Прояв негативних тенденцій у стані розвитку трудового потенціалу диктують гостру необхідність продовження досліджень у зазначеному напрямі.

 

Негативні тенденції трудового потенціалу України

Незважаючи на непересічне значення трудового потенціалу як чинника економічного зростання, не можна не зазначити негативних тенденцій, що мають місце у сфері його формування і використання в Україні на сучасному етапі.

Аналіз соціально-демографічної ситуації в регіонах України за останнє десятиріччя показує значні деформації в розвитку населення: депопуляцію, скорочення чисельності дитячого населення, високу смертність чоловіків у працездатному віці, загальне погіршення здоров’я населення, зменшення чисельності населення працездатного віку та погіршення якості трудового потенціалу.

З року проголошення незалежності України (1991) до кінця 2013-го чисельність населення України скоротилася від 52 до 45,5 млн, тобто за часів незалежності Україна втратила майже 14% усього населення. Таке значне скорочення чисельності населення зумовлене передусім природним скороченням населення, яке не компенсується навіть припливом мігрантів із-за кордону. Україна посідає перше місце у світі за рівнем природного скорочення населення – у середньому мінус 0,8% щорічно [1].

Хоча після 2001 року (коли скорочення населення було найбільшим за роки незалежності і становило за рік 369,6 тис. осіб) від’ємне сальдо природного приросту населення дещо скоротилось, ситуація залишається досить серйозною. І у 2013 році природний приріст населення становив 117,7 тис., а коефіцієнт природного приросту – -3,5 проти +0,5 у 1990 р. [1].

Причинами цього є: низький рівень народжуваності та високий рівень смертності. Хоча після періоду стрімкого падіння (від 12,6% у 1990 р. до 7,7% у 2001 р.) коефіцієнт народжуваності почав повільно зростати у 2002 р. і досяг значення 10,9% у 2013-му, але залишається занадто низьким порівняно з багатьма розвинутими країнами. Тоді як рівень смертності в Україні у 2013 році становив 14,4 (середнє значення у країнах ЄС – близько 9). При цьому значну небезпеку скорочення наявного трудового потенціалу 

становить неухильне зростання смертності серед працездатного населення [1].

Негативний вплив на формування й відтворення трудового потенціалу справляють також процеси втрати або обмеження працездатності частини населення, його інвалідизації. Відбувається невпинне розширення контингенту осіб з обмеженими можливостями як за рахунок економічно активної частини населення, що вибуває внаслідок хвороб, травм тощо, так і за рахунок ще професійно не сформованої групи населення з обмеженими можливостями як у повсякденному житті та навчанні, так і у виробничій діяльності.

Тривають процеси погіршення стану здоров’я населення, у тому числі працездатного. Так, за опитуваннями, лише 2% жінок і 7,9% чоловіків оцінюють своє здоров’я як відмінне, дуже хорошим вважають його 5,2% жінок і 9,4% чоловіків, хорошим – 22,3% жінок і 29,2% чоловіків. Погане здоров’я у 23,9% жінок і в 13,9% чоловіків. Цьому сприяє низка негативних факторів: і спосіб життя, і екологічні проблеми, і доступність та якість медицини, і санаторно-курортного лікування [2].

Хоча державні видатки у сфері охорони здоров’я є чималими в Україні (на рівні 3,7% від ВВП у 2006 р.) порівняно з іншими країнами світу, а витрати населення з власної кишені на оплату медичних послуг значні за розміром, сфера охорони здоров’я в Україні страждає від неефективності систем управління, фінансування та надання медичних послуг, у результаті чого показники стану здоров’я населення України є дуже поганими, а доступ до ефективних послуг охорони здоров’я нерівний та суттєво залежить від регіону та рівнів доходів населення.

Незважаючи на порівняно невисоку тривалість життя , населення неухильно старіє. Низькі та спадаючі загальний та сумарний коефіцієнти народжуваності, починаючи із середини 1990-х років, знайшли відображення у скороченні частки населення, молодшого за 15 років. За часів незалежності України ця частка скоротилася з 21,2% у 1991 р. до 14,2% наприкінці 2013 р., а чисельність осіб віком до 15 років зменшилася приблизно з 11 до 6,5 млн. Ці процеси призведуть до подальшого скорочення економічно активного населення вже в недалекому майбутньому та дефіциту робочої сили. Наприклад, у 2013 році рівень економічної активності в Україні (65,1%) був значно нижчим за середні значення для країн ЄС [3].

У результаті реструктуризації економіки та перерозподілу робочої сили між секторами і професіями структура зайнятості в період 1998–2013 рр. за професійними групами зазнала суттєвих змін. Так, у 2013 р., порівняно з 2000 р., зросла частка осіб, зайнятих у сільському, лісовому та рибному господарстві (з 20,5 до 65,2%), у будівництві – з 5,2 до 12,3%, торгівлі, ремонті автомобілів, побутових виробів та предметів особистого вжитку, діяльності готелів та ресторанів – з 2,6 до 13,4%. Натомість скоротилась частка зайнятих у галузях транспорту та зв’язку (із 7,3 до 1,8%), освіті, охороні здоров’я, промисловості тощо [1].

Слід зазначити, що зростання частки зайнятих у невиробничих галузях у цілому відповідає світовим стандартам. Проте помітно нижчими є частка зайнятих у науці та науковому обслуговуванні і фінансовій діяльності, що свідчить про неінноваційний тип розвитку економіки та недостатній розвиток ринкової інфраструктури.

Зменшенню трудового потенціалу сприяє постійний відплив працездатного, найбільш активного населення за кордон у пошуках роботи. На сьогодні за межами України працює 4,5 млн мігрантів, що становить майже 2,5% населення. З них: 67% – чоловіки, 33% – жінки. Втрати України від відпливу спеціалістів, за підрахунками експертів, становлять приблизно 15 млрд доларів щорічно. Крім того, за опитуваннями, 9% респондентів планують виїзд на заробітки за кордон або шукають відповідні можливості, 78% опитуваних погодились би на нелегальне працевлаштування, 13% готові виїхати до будь-якого роботодавця, який запропонував би привабливу зарплату [4]. Це свідчить про те, що в Україні не створено можливості для їх самореалізації.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Позитивні тенденції трудового потенціалу України

Позитивні тенденції, що намітились у сфері зайнятості з початку економічного зростання, були уповільнені наслідками для української економіки світової фінансово-економічної кризи. Так, скорочення попиту на вітчизняну продукцію і скорочення виробництва викликало збільшення кількості працівників, що перебували у вимушених відпустках, з ініціативи адміністрації, що працювали неповний робочий день чи тиждень, зросли обсяги невиплати заробітної плати і безробіття.

Однак уже 2013 року намітилися позитивні зміни. Так, у 2013 році чисельність зайнятого населення порівняно із 2009-м збільшилася на 74,5 тис. осіб, рівень зайнятості зріс із 57,7% у 2009 р. до 58,5% у 2013 р. Чисельність безробітних зменшилася за той період на 8,2% і в середньому за 2013 рік становила 1,8 млн осіб.

Зменшення чисельності безробітних відбулося значною мірою за рахунок жителів міст, що пов’язано із поліпшенням стану всіх видів діяльності. Рівень безробіття населення, визначений за методологією МОП, знизився з 8,8% у 2009 р. до 8,1% у 2013 р. [1].

Найбільший рівень безробіття залишається в Рівненській (12,5% населення працездатного віку у 2013 р.), у Чернігівській (12,0%), Сумській (11,6%), Тернопільській (11,6%) областях. Найнижчі значення рівня безробіття, за методологією МОП, – в Одеській області (6,6%), Республіці Крим (6,8%), у містах Києві (6,4%) і Севастополі (6,6%) [1].

При цьому наймолодші особи (15–24 роки) мають майже удвічі вищі рівні безробіття, ніж особи з основних трудоактивних груп. До того ж молоді особи становлять найбільшу частку серед усіх безробітних віком 15–70 років (27,4%), що вдвічі більше, ніж їх частка в економічно активному населенні [1].

Так, у першому півріччі 2011-го на обліку в службі зайнятості перебувало 29 тисяч випускників вишів (тобто близько 5% їх річної кількості), а 2009 року – 55,8 тисячі (близько 10% випускників одного року). Слід зазначити, що, по-перше, цифра насправді є вищою, адже далеко не всі йдуть до служби зайнятості, а по-друге, чимало осіб змушені задовольнятися роботою не за дипломом [3].

При цьому найчастіше проблеми з працевлаштуванням мають студенти, які навчалися за напрямами: освіта, медицина, інженерія, економіка, комерція та підприємництво (зокрема, менеджмент організацій, облік і аудит, фінанси, економіка підприємництва, бухгалтерський облік) та правознавство. Значною мірою це пояснюється невідповідністю їхнього професійного рівня вимогам роботодавців, адже роботодавці віддають перевагу претендентам із досвідом роботи, які мають додаткові навички або знання. Крім того, незважаючи на брак спеціалістів у селах, молодь не бажає переїжджати туди на роботу через відсутність житла, розвинутої соціальної інфраструктури, транспортного забезпечення, перспективи кар’єрного зростання.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Заходи щодо покращення трудового потенціалу в Україні

Отже, мають місце значні диспропорції у сфері формування та використання трудового потенціалу в Україні, що потребують негайного вирішення. Оскільки заходи зі стимулювання народжуваності не завжди є ефективними, в умовах зміни ролі жінки в сучасному суспільстві, і не вирішують проблеми можливого дефіциту робочої сили в найближчому майбутньому, а лібералізація імміграційних бар’єрів потребує додаткових ресурсів суспільства на адаптацію іммігрантів, це актуалізує завдання підвищення ефективності використання наявного трудового потенціалу.

Це передбачає, перш за все, забезпечення повної та ефективної зайнятості, підвищення його якості, приведення у відповідність до структурних змін у вітчизняній економіці. У контексті забезпечення якісної збалансованості пропозиції робочої сили і попиту на неї першочергове значення має підготовка та перепідготовка економічно активного населення за професіями, яких потребує економіка країни, і відповідно до її вимог щодо кваліфікації, підвищення якості освіти та професійної підготовки, приведення її змісту до вимог сучасного виробництва.

Фінансування заходів з підвищення якості робочої сили є важливим об’єктом державної уваги в Україні. Шляхом субсидування професійної підготовки, зокрема на підприємствах, уряд може сприяти підвищенню конкурентоспроможності національних виробників на внутрішньому і світовому ринках, що сприятиме більш ефективному використанню трудового потенціалу. Задля формування інноваційного, конкурентоспроможного виробництва в центр політики зайнятості потрібно поставити безперервну освіту.

У сфері забезпечення продуктивної зайнятості важливим є прискорення адаптації населення до нових вимог ринку праці, що формуються під впливом світових інтеграційних процесів. Зусилля органів державної влади мають концентруватись на підвищенні гнучкості та розвитку інфраструктури ринку праці, формуванні дієвих стимулів до створення робочих місць, забезпеченні гарантій зайнятості працівників у процесі приватизації та реструктуризації підприємств, сприянні розвиткові малого бізнесу, підтримці підприємництва і самозайнятості населення, удосконаленні системи підготовки кадрів, розширенні практики оплачуваних громадських робіт.

Найнебезпечнішою проблемою нашого ринку праці стало «вимивання» робочих місць висококваліфікованої праці внаслідок гіпертрофованої відкритості нашої економіки, поширення явища деінтелектуалізації, декваліфікації праці. Важливою проблемою стало порушення регіонального балансу в економіці, що далі посилюється внаслідок подальшого перерозподілу людського капіталу на користь столиці, великих науково-промислових центрів. Регулівна роль держави тут полягає в тому, щоб зменшити різницю в умовах відтворення людського потенціалу між регіонами, максимально наблизити попит на працю з боку роботодавців і пропозицію праці не лише за кількістю та структурою робочих місць і працівників, а й у часі та просторі, на макро-, мезо- і мікрорівні.