Типологія політичних конфліктів

Наприклад, Р. Дарендорф виділяє  три форми управління конфліктами:

1. Придушення конфлікту. Цей спосіб зрідка рекомендується як доречний, але багато хто його застосовував. Придушення є неефективним способом поводження з конфліктами тому, що зростає потенційна злоякісність конфлікту, який ще жорстокіше придушується доти, поки жодна сила на світі не зможе придушити енергію конфлікту.

2. Скасування конфлікту. Під цим трактується будь-яка спроба в корені ліквідувати протиріччя. Ця спроба завжди оманна, оскільки таке регулювання не ліквідує прихований за ним конфлікт. Політичні конфлікти, тобто які систематично виростають із політичної структури суспільства, принципово не можна «вирішити» у розумінні остаточного усунення.

3. Регулювання конфлікту. Воно є вирішальним засобом зменшення насильництва майже всіх видів конфліктів.

Під регулюванням конфлікту (конфліктним контролем) трактуються  розробка й застосування системи  заходів, спрямованих на обмеження  інтенсивності й масштабу конфлікту, його деескалацію.

Основними  формами  регулювання  конфлікту  є  переговори, посередництво, арбітраж.

Переговори припускають  створення такого органу, у якому  конфліктуючі сторони регулярно  зустрічаються з метою ведення  переговорів з усіх гострих тем, пов'язаних із конфліктом, і приймають  рішення встановленим способом (більшістю, кваліфікованою більшістю, більшістю  із правами вето, одноголосно).

Політичною практикою  й теорією вироблені деякі  загальні способи запобігання й  регулювання та вирішення політичних конфліктів, серед яких – компроміс  і консенсус.

Компроміс визначається як угода на основі взаємних поступок. Розрізняють вимушені й добровільні  компроміси. Вимушені компроміси нав'язуються обставинами, що склалися. Добровільні  компроміси укладаються на основі угоди  з певних питань і відповідають певній частині політичних інтересів всіх взаємодіючих сил.

Консенсус (з лат. consensus ― згода, єдність) ― це угода значної більшості людей будь-якого співтовариства щодо найважливіших аспектів його соціального порядку, виражена в діях.

Однак переговори можуть залишитися безрезультатними. У такій ситуації рекомендується залучення «третьої сторони», тобто осіб, що не беруть участь у конфлікті, або інстанцій.

Найм’якшою формою участі третьої сторони є посередництво, тобто згода сторін час від  часу вислухувати посередника і  розглядати його пропозиції. Посередництво  є досить ефективним інструментом регулювання.

Тим не менш часто необхідно  зробити наступний крок до арбітражу, тобто до того, що або звертання  до третьої сторони, або у випадку  такого звертання виконання її рішень є обов'язковим. У випадку якщо для учасників обов'язкове як звертання  до третьої сторони, так і прийняття  її рішення, обов'язковий арбітраж переходить від регулювання конфлікту до його придушення. Цей метод може іноді бути необхідним, але його постійне застосування досить сумнівне. Подавлений конфлікт – це однаково неврегульований конфлікт, який тільки набув приховану, а отже, ще небезпечнішу форму.

Потрібно підкреслити, що конфлікти не зникають шляхом регулювання. Там, де існує суспільство, існують  також і конфлікти. Однак регулювання  впливає на насильництво конфліктів. Регульований конфлікт є певною мірою  пом'якшеним, він протікає у формах, сумісних із безупинно змінюваною соціальною структурою, але не є громадянською  війною або революцією.

Раціональне приборкання  політичних і соціальних конфліктів є одним із центральних завдань  політики.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновки

Сучасна теорія і практика політології свідчать, що з розвитком  ринкових умов і запровадженням конкурентних відносин значення управління конфліктами  зростає. Люди неоднаково сприймають і оцінюють ті чи інші події, і це досить часто призводить до спірних ситуацій. Якщо ситуація, що виникла, несе в собі загрозу для досягнення мети навіть одному із учасників взаємодії, то виникає конфлікт.

 Політичний конфлікт  — зіткнення, протиборство різних  соціально-політичних сил, суб'єктів  політики в їх прагненні реалізувати  свої інтереси і цілі, пов'язані  насамперед із боротьбою за  здобуття влади, її перерозподіл, зміну свого політичного статусу,  а також з політичними перспективами  розвитку суспільства.

Політичний конфлікт є  одним із різновидів соціального конфлікту, специфіка якого зумовлюється особливостями розвитку політичної дійсності. В основі політичного конфлікту є змагання учасників політичного процесу за вплив у системі політичних відносин, за доступ до прийняття політичних рішень, розпорядження ресурсами. Для виникнення політичного конфлікту необхідно, щоб дія конфліктуючих сторін була спрямована на досягнення несумісних чи взаємовиключних цілей. При політичному конфлікті завжди йдеться про досягнення, зміну, збереження суспільної могутності. Особливістю соціально-політичного конфлікту в умовах перехідного періоду є його вертикальний характер (боротьба за режим), у той час як в умовах стабільності він має переважно горизонтальний характер (боротьба в рамках режиму).

Як свідчить історія, війни, революції, страйки і їм подібні  суспільно-політичні конфлікти так  чи інакше сприяють досягненню прогресу чи регресивним перетворенням. Очевидно, оцінка результатів того чи іншого конфлікту можлива лише через  певний час, коли з'являться можливості у спокійній, вільній від емоцій атмосфері задуматись про ступінь  прогресу чи регресу даного політичного  конфлікту, враховуючи об'єктивність оцінки.

 

Список використаної літератури

1. Політологія: Навчально-методичний комплекс: За ред / Ф. М. Кирилюка. – К., 2005 р.
2. Політологія: Підручник / За ред. М.М. Вегеша.– 3-тє вид., перероб. і доп. – К.: Знання, 2008. – 384 с.
3. Орлянський B. C. Конфліктологія. Навчальний посібник. – К.: Центр учбової літератури, 2007. – 160 с.
4. Політологія. Підручник для студентів вузів / За ред. О.В.Бабкіної, В.П. Горбатенка. – К.: Академія, 1998. – 368 с. 
5. Політологія. Навчально-методичний комплекс: підручник / За ред.     Ф. М. Кирилюка. – 2-ге вид., перероб. та доп. – К.: Центр навч. л-ри, 2005. – 697 с.