Стан і проблеми молодіжної політики в Україні

Норми і стандарти поведінки  та життєві орієнтири, які державні органи на словах намагаються прищепити молоді – підтримка злагоди в суспільстві, реалізація ринкових реформ, співпраця з усіма політичними силами і громадськими формуваннями, розвиток у молоді почуття відповідальності за суспільні справи, почуття патріотизму тощо, – нерідко (у певному контексті) не лише не відповідають потребам та інтересам молодих людей, але й викликають побоювання у тих, хто декларує подібні цінності. У ЗМІ, близьких до діючої влади, не чути закликів до молоді ділом відстоювати свої права, гідність, засуджувати непорядність політиків, прояви корупції, ксенофобії.

В цьому сенсі дуже вибірковий підхід існує і щодо підтримки молодіжних організацій та рухів. Найбільшою підтримкою, як правило, користуються лояльні до влади, або навіть «технологічні» молодіжні організації, створювані для протидії тим молодіжним силам, чиє прагнення реальних реформ загрожує благоденству владних структур. „Молодіжні організації не заявляють про свою опозицію до державних органів у цілому, а критикують дії певних державних службовців, ігнорування ними Указів і доручень Президента України в галузі молодіжної політики. Такий дещо «страусовий» погляд на здатність молоді аналізувати і узагальнювати політичні тенденції влаштовував «старших товаришів у 2002 році, влаштовує він їх і сьогодні” [2]. Власне, жодна політична сила не зацікавлена послідовно налаштовувати молодь на стан революційного романтизму та прагнення до високих суспільних ідеалів. Для молоді це стало чи не головним розчаруванням Майдану. Виявилося, що у всіх політичних сил є свої «скелети у шафах», допускати до яких молодь вельми небезпечно. І головне для нинішніх політичних лідерів – не «упійматися на гарячому», оскільки у шпарині між словом і ділом старших завжди ховається конфлікт поколінь, який тим потужніший, чим глибшою була ця шпарина, чим більш цинічним був обман. Власне, вічна тема «батьків і дітей» та конфліктів між поколіннями майже завжди виникає і загострюється саме тоді, коли підростаюча молодь починає розуміти, що старше покоління ніколи не дотримувалось і не збирається дотримуватися задекларованих загальнолюдських цінностей.

б) Об'єкт, який так і не став суб ' єктом

Згідно із «Декларацією Про загальні засади державної молодіжної політики в Україні», державна молодіжна політика в Україні є «пріоритетним і специфічним напрямом діяльності держави і здійснюється: в інтересах молодої людини, суспільства, держави; з урахуванням можливостей України, її економічного, соціального, історичного, культурного розвитку і світового досвіду державної підтримки молоді» [3].

Вже з цього визначення стає очевидним, що в Україні молодіжна політика може реалізуватися лише за умови, що інтереси молоді співпадають з інтересами держави, а отже тих людей (перш за все, чиновників), які на даний момент мають юридичні підстави ці інтереси представляти. У випадку, коли з якихось причин ці інтереси розходяться, відбувається те, що ми називаємо «імітацією політики», або «відсутністю політичної волі» для її реалізації.

А оскільки головними  завданнями державної молодіжної політики, за «Декларацією», є «вивчення становища молоді, створення необхідних умов для зміцнення правових та матеріальних гарантій щодо здійснення прав і свобод молодих громадян; допомога молодим людям у реалізації й самореалізації їх творчих можливостей та ініціатив; залучення молоді до активної участі в економічному розвитку України», – до жодних конкретних дій державних чиновників така «політика» не заохочує. А отже і подальша деталізація напрямків роботи державних структур відбувається саме в їхніх інтересах, або, як вони кажуть, в інтересах «держави».

Водночас офіційно влада  вельми переймається проблемами молоді. Двічі –наприкінці 2005 і 2006 років  – відбувалося пленарне засідання  Верховної Ради, присвячене молодіжним проблемам. Загальнодержавна програма підтримки молоді на 2004–2008 роки, яку, власне, має виконувати сьогодні Міністерство України у справах сім ' ї, молоді, та спорту, теж є досить виваженим і всеохоплюючим документом.

Основними завданнями Програми є: «сприяння ініціативі та активності молоді в усіх сферах життєдіяльності суспільства, розширення її участі у формуванні та реалізації державної політики щодо розв'язання соціальних проблем молоді; поліпшення координації зусиль органів державної влади та громадських організацій у сфері реалізації державної молодіжної політики; підвищення ефективності державної молодіжної політики на регіональному рівні; зміцнення матеріально-технічного та фінансового забезпечення установ, закладів, громадських організацій, що працюють з дітьми та молоддю; підтримка молодіжних і дитячих громадських організацій та їх спілок у реалізації програм, спрямованих на вирішення проблем молоді» [4].

Що ж до конкретних шляхів вирішення тих чи інших  завдань, то розпорошеність подібних програм не дозволяє жодному з них пройти до кінця, вирішити і «закрити» бодай деякі з наболілих і справді пріоритетних молодіжних питань.

Депутати часто говорять про брак політичної волі та горезвісну подвійність стандартів у підходах до вирішення молодіжних проблем. За словами народного депутата України, голови Комітету з питань молодіжної політики, фізкультури, спорту та туризму Катерини Самойлик: «Створюється враження, що лише на Хрещатику реалізується молодіжна політика, і більше ніде».

На думку народного  депутата Василя Надраги, «замість першопричин  ми боремося із наслідками, замість  реальної допомоги ми даємо подачки  на якісь молодіжні об'єднання  або окремі організації, а ці гроші  витрачають функціонери від молоді, до молодих людей вони не доходять. Вся молодіжна політика закінчується танцями і порожньою балаканиною в різних владних кабінетах, реального розв'язання проблем молоді немає і не передбачається… Ми говоримо то про сільську молодь, то про студентську, а потім про робочу, – це просто маячня. Ми повинні говорити про допомогу молодій людині, а чим вона хоче займатися, де жити і до якого статусу вона належатиме – це її особиста справа» [5].

Подвійність стандартів та розбіжність між словом і ділом  у підході до вирішення молодіжних проблем притаманна сьогоднішній владі так само, як і всім її попередницям. А за конкретними прикладами «турботи про молодь» нерідко стирчать вуха політичних, комерційних та інших інтересів зрілих прагматиків. Згадаймо «Євробачення 2005», коли традиції пісенного конкурсу, який користувався досить високою популярністю у молоді, були відкинуті владою заради «політичної доцільності». Неоковирна і непрозора політика нової київської влади швидко налаштувала молодь проти представників свого покоління у Київраді. Назріває конфлікт у Сумах, де до влади повертаються ті, хто ще три роки тому втратив довіру студентської молоді. І таких прикладів – безліч.

Сьогодні молоді люди дуже критично настроєні щодо здатності  представників усіх гілок влади  формулювати і відстоювати економічні та політичні інтереси України, будувати її незалежне майбутнє і майбутнє молодого покоління зокрема. Різке падіння рейтингів політичних партій відбувається, перш за все, через втрату довіри молодих виборців. А отже політичні сили, які сьогодні вирішують долю країни, не зацікавлені в тому, щоб передоручити реалізацію проекту «Майбутня Україна» саме молоді. Ті, кому сьогодні далеченько «за 35» не проти ще кілька десятиліть задовольняти свої політичні і економічні амбіції у владних структурах і не завдають собі клопоту підготовкою реальної зміни.

Власне, цього і слід було очікувати, оскільки задекларовані  на виборах програми політичних партій щодо вирішення молодіжних проблем  містили, як правило, стандартний набір  тез про можливість одержати хорошу освіту, працевлаштування, кредитування молодих сімей. Але цей перелік обіцянок мало чим відрізнявся від програмних засад партій по роботі з пенсіонерами, з підтримки села тощо. Тобто, до молоді, як і до суспільства в цілому, був використаний суто прагматичний підхід як до представників електорату, готових віддати свої голоси в обмін на правильні лозунги і обіцянки симпатичних політиків.

В рамках дослідження  Центру політичної освіти спільно з  Регіональним представництвом Фонду  імені Фрідріха Еберта в Україні та Білорусі було проведено порівняльний аналіз програмних положень політичних партій щодо вирішення основних проблем молоді в Україні

За результатам аналізу  передвиборних програм, законопроектів та списків кандидатів 2006 року експерти зробили такі висновки:

– Молодь оцінюється як об'єкт політики, а не як її суб'єкт.

– Планування партійної  програми є ситуативним, і часто  не спирається на реальні потреби  та інтереси молодої людини.

– Концентрація на галузях, а не на людині.

– Обмежене представництво молоді в виборчих списках.

– Відсутня увага у  виборчих програмах до механізмів представництва молоді.

При тому, що молодь складає  близько 23% від загальної кількості  населення, в партійних списках  було представлено лише від 5 до13% людей  віком до 35 років. Враховуючи «прохідні» номери найвпливовіших партій, цей відсоток виявився ще меншим – в обраному 2006 року парламенті всього близько 5% молоді. Приблизно така ж ситуація і в місцевих радах [6].

За словами директора  Інституту соціальної та політичної психології АПН України, Миколи Слюсаревського, «уявлення політичних сил про молодь, її інтереси і потреби часто-густо не зовсім відповідають дійсності. Головна причина цього полягає в тому, що політичні сили спілкуються, підтримують зв'язки, як правило, лише з молодіжними організаціями, нерідко тими, які самі ж і створили. Однак ці організації здебільшого забюрократизовані, украй слабко пов'язані з молодіжним загалом і дуже приблизно відображають його найголовніші інтереси. Як наслідок, відбувається мимовільне викривлення уявлень про молодь. Це є ахіллесовою п'ятою молодіжної політики більшості партій і блоків» [7].

Більше того, є чимало тривожних проявів того, як окремі політичні сили, зацікавлені у  «нейтралізації» ініціатив молоді, відштовхують її від політики та у всілякі способи вносять розбрат у вже існуючі структури, які об'єднують молодь.

4. Майбутнє належить молодим

Не так давно, в День Героїв Крут було оголошено про намір створити коаліцію молодіжних організацій та зачитано меморандум про створення Української молодіжної платформи. Спільною метою української молоді ініціатори платформи вбачають:

– всебічне сприяння побудові правової держави,

– зміцнення національної та духовної єдності української  нації,

– утвердження української  мови,

– визнання боротьби ОУН і УПА національно-визвольним рухом Українського народу,

– реалізації європейського  та євроатлантичного вибору,

– залучення громадсько-активної молоді до впливу на прийняття рішень.

І хоча вказані цілі дійсно підтримуються більшістю української молоді (за винятком, хіба що євроатлантичного вибору), стверджувати, що однозначне вирішення мовного питання і визнання заслуг вояків ОУН і УПА перед Україною сьогодні працює на зміцнення єдності країни було б не надто коректним. Показово навіть те, що вже поява перших заяв у пресі про започаткування Української молодіжної платформи супроводжувалась спростуваннями окремих молодіжних організацій про власну участь у ній та духом конфронтації довкола формування списку «батьків-засновників». Тобто розбрат у молодіжний рух закладається ще в момент його народження.

І це вже не перший досвід створення єдиної молодіжної платформи  на амбітних але штучних засадах. 19 листопада 2005 року був започаткований дещо схожий проект, коли делегати чотирнадцяти Спілок Всеукраїнських молодіжних та дитячих громадських організацій України створили Український молодіжний форум. Його програмні засади теж виглядали вельми актуальними і всеохоплюючими, але співробітництво громадських організацій з різних політичних таборів не витримало випробування виборами 2006 року і звелося лише до декларацій та оголошень про наміри.

Насправді ж, молодих  людей зближує не довгий перелік  власних проблем у заформалізованих партійних програмах, а толерантність  у вирішенні спірних питань, прагнення очистити українську політику від демагогії, зрадництва, подвійних стандартів та відвертих фальсифікацій, притаманних політикам старшого покоління.

Власне, це особиста справа молодіжних організацій – як, з  ким і на яких засадах гуртуватися. Але надто вже схожий «почерк» у створюваних молодіжних асоціацій. В меморандумі Української молодіжної платформи теж присутній стандартний «пакет» молодіжних проблем – від розробки концепції та захисту національних інтересів до розвитку молодіжного і дитячого туризму та підтримки й розвитку ініціатив щодо інтеграції України в європейський та євроатлантичний простір [8]. А такі спроби охопити неосяжне, замість чіткої програми, яка б переслідувала одну, але актуальну для усієї молоді мету, як уже говорилося, можуть потопити у «болоті пріоритетів» будь-яку ініціативу знизу.

Тобто вже вкотре молодіжна  ініціатива регулюється аж до вихолощення  її первинного змісту і мети. Щоб  не допустити спалаху пожежі молодіжного  бунту, здатного бодай частково очистити суспільство від накопиченого за 15 років політичного сміття, знову і знову підпалюються контрольовані «зустрічні вогники», які, на думку, політ-технологів від влади, істотно прополють ряди молоді, налаштованої на рішучий протест.