Шпаргалка по дисциплине "Політологія"

66. Політичні субкультури, їх сутність. Політична субкультура – сукупність особливостей політичної культури певної соціальної групи, які відрізняють цю політичну культуру від культури іншої групи людей. Групові особливості зумовлені відмінностями в соціальному стані людей, освітніми, статевими, віковими, релігійними. етнічними і іншими чинниками. Серед найбільш значущих в політології відокремлюють такі типи субкультур: регіональні, соціоекономічні, етнолінгвістичні, релігійні, вікові.

Регіональні субкультури обумовлені такими відмінностями між окремими регіонами країни, як клімат, наявність природних ресурсів, економічна спеціалізація тощо.

Соціоекономічні субкультури обумовлені існуванням в суспільстві різних груп (соціальних верств, класів), які мають різний економічний статус, а отже і відмінності в способі життя, в інтересах, що відіграє важливу роль в політичному житті.

Етнолінгвістичні субкультури зв'язані з мовними, етнічними особливостями відповідних соціальних груп, їх національним характером і етнічною самосвідомістю.

Релігійні виникають в тому випадку, коли релігія є основним елементом загальної культури певної групи людей (наприклад, фундаменталізм є не стільки релігійна, скільки політична ідеологія).

Вікові віддзеркалюють різні системи політичних цінностей у представників різних поколінь. Ці субкультури існують в основному в суспільствах, які реформуються.

Окрім типів політичної культури, виділяють також її види, наприклад, культура депутатської діяльності, культура діяльності об'єднань громадян, електоральна (виборча) культура та інше.

68.Характерні риси політичної культури радянського та пострадянського суспільства в Україні.

Політична культура сучасної України має посткомуністичний, пострадянський характер. Проте така політична культура на сьогодні не є монопольною чи тим більше офіційною,  вона ще функціонує за інерцією.

Нинішня політична культура українського народу характеризується нездатністю до адекватної оцінки власних національних інтересів, схильністю більше розраховувати на зовнішню допомогу, ніж на власні сили. Проте характер сучасних соціально-політичних процесів дозволяє твердити, що політична культура українського суспільства стає національною та незалежницькою.

За ставленням до демократії і держави політична культура України залишається авторитарною, етатистською, патерналістською. Але за умов суверенного існування відроджуються такі традиційні риси української політичної культури, як народоправство, толерантність, ліберальне ставлення до держави (не людина і нація для держави, а держава для людини і нації).

За ідеологічною спрямованістю для політичної культури України характерний розкол суспільства на прихильників комуністичних і соціалістичних цінностей з одного боку, та консервативно-ліберальних - з іншого. Сучасній Україні загалом властива прихильність до західноєвропейських політичних цінностей, але помітними є риси ментальності та культури східних народів, зокрема орієнтація на харизматичних лідерів, етатизм, патерналізм, підпорядкованість церкви державі. Політична культура українського народу на сьогодні ще не є цілісною, бо багато існуючих елементів мають ще несформований характер.

Інерційна радянська політична культура залишається домінуючою у нашому суспільстві, хоча дедалі потужнішими стають українські політичні цінності та орієнтації. Сьогодні для України актуальною є проблема радикального оновлення, трансформації посткомуністичної політичної культури в національну, суверенну, демократичну як за змістом, так і за духом. Особливо важливим є завдання формування політичної культури молоді, яке можливе лише за умов загальногромадянського виховання, органічного поєднання політичного виховання з моральним. Адже саме молоді властива особлива критичність, загострене відчуття нового, прогресивного. Саме з неї сьогодні формується нова еліта української нації, яка покликана вивести нашу країну на передові позиції сучасної цивілізації.

64.Поняття політичної культури. Структура політичної культури.

Політична культура – сукупність цінностей, знань, ставлень, орієнтації того чи іншого соціального суб’єкту, що фіксує рівень розвитку їх політичної свідомості, політичної діяльності і поведінки. Структура політичної культури не вичерпується політичною свідомістю. Дуже важливим її компонентом є політична поведінка.

Політична поведінка характеризує стиль участі суб’єкта в політичному житті. Одним з критеріїв оцінки політичної культури є здатність до участі в політичному процесі, уміння правильно оцінювати політичні реалії, результативність діяльності.

Елементами змісту поняття "політична культура" є думки, почуття, оцінки більшості громадян в їхньому ставленні до такого політичного об'єкта, як держава, до гілок влади, до того, ким та як приймаються політичні рішення. Політолог М. Кубаєвський вважає, що таке ставлення включає у себе три рівні:

1) гносеологічний, коли кожний громадянин має знання про політичне життя своєї держави, структуру політичних органів;

2) аксіологічний, коли кожен громадянин позитивно чи негативно оцінює життя своєї країни;

3) практичний, коли кожний громадянин активно чи пасивно бере участь у політичному житті.

 

 

69. Поняття політичної соціалізації особистості.

під політичною соціалізацією розуміють процес набуття соціальних і політичних громадянських якостей. Цей процес має багатовимірний характер і відбувається на різних рівнях. Включення людини у політику розглядається як сутнісна ознака особистості. Агентами, або інститутами політичної соціалізації виступають сім'я, школа, державні органи, об'єднання громадян, засоби масової інформації. Політична соціалізація покликана допомогати людині усвідомити політичний лад, своє місце і роль у суспільстві, права й обов'язки, навчити орієнтуватися у складній соціально-політичній обстановці й зробити усвідомлений вибір, представляти і захищати свої інтереси та права інших людей. Політична соціалізація спрямована на формування у громадян поваги до демократії і тих державних та суспільних інститутів, які її забезпечують.

У політичній соціалізації виділяються дві фази:

1. політична адаптація - пристосування індивіда до соціально-політичних умов, до ролевих функцій, політичних норм, соціальних груп;

2. інтеріоризація - засвоєння особою політичних цінностей і настанов, норм і взірців політичної поведінки, притаманних певній соціальній спільноті.

70.Типи політичної поведінки.

Виділяють кілька найбільш істотних типів політичної соціалізації: гармонійний, гегемоністичний, плюралістичний, конфліктний.

Гармонійний тип соціалізації відображає психологічно нормальну взаємодію людини і інститутів влади, раціональне і шанобливе ставлення індивіда до норм і порядку в суспільстві.

Гегемоністський – відображає негативне ставлення індивіда до будь яких соціальних систем окрім власної.

Плюралістичний тип – свідчить про визнання людиною рівноправності з іншими громадянами, їх прав і свобод, політичну толерантність тощо.

Конфліктний тип – формується на основі міжгрупової боротьби, протистояння взаємозалежних інтересів і тому вбачає мету участі в збереженні лояльності до своєї групи і підтримці її в боротьбі з іншими.

Величезну роль в формуванні активістської політичної культури, в залученні індивідів до спільної праці на розвиток демократичного суспільства має юридична гарантія прав людини. Людина стає громадянином ,коли володіє певними правами. Демократія закріплює цю обставину, створюючи умови і гарантії для розгортання громадянства, розширення кола прав і людей наділених цими правами. Так викристалізовується модель демократичного громадянина.

71.Поняття політичної  модернізації. Модернізація означає і процес суспільно-політичних змін і всю сукупність економічних перетворень підвалин суспільства з погляду стандартів розвитих західних держав. У теоретичній і практичній площині існує проблема: що є первинним – демократизація або модернізація суспільства (тобто що є мета, а що є засіб досягнення мети); і чи може модернізація істотно змінювати погляди на зміст демократизації.

Теорія модернізації не є цілісним навчанням і розглядається як альтернатива революційному вченню К. Маркса.

Уперше теорія модернізації виникає у 50-60-і рр. ХХ ст., коли у якості ідеала демократичної держави визнавалося «вільне» американське суспільство. Для всіх країн «вторинної» модернізації пропонувалося копіювання західних стандартів у всіх областях життя. Панувала спрощена однолінійна модель розвитку: усі країни рухаються по одному шляху розвитку, отже, необхідно за допомогою демократизації укоренити основні риси організації громадського життя і політичної системи західного зразка – відтворення парламентаризму, створення державних, партійних і інших соціальних інститутів, створення національних політичних еліт, що орієнтувалися би на копіювання західних цінностей і т.д.

 

 

72.Етапи демократизації. Вчені умовно виділяють три хвилі демократизації. Перша хвиля «первинної» демократизації (Західна Європа, США – 1820-1930) охоплює період першої промислової революції – переходу від традиційного до індустріального суспільства. У цей період спочатку відбуваються зміни в духовно-ідеологічній сфері, підготовлені епохами Відродження і Реформації, визріває цивільне суспільство, а потім разом із трансформацією економіки відбувається демократизація політичної системи. Еволюційне або насильницьким шляхом демократичні перетворення в цей період відбулися в 29 державах, а потім у результаті відкату, протягом 1920-1940 р., у 12 країнах були відновлені авторитарні і тоталітарні форми правління.

Друга хвиля демократизації (1940-1962 р.) характеризувалася розвалом колоніальної системи і спробами відсталих у своєму розвитку країн наздогнати розвиті «свободні» країни. «Вторинна» або «відбита» модернізація припускає, що одні елементи структури суспільства – в економіці, політиці, культурі, соціальній диференціації, соціальній сфері не відповідають по своєму розвитку або вимогам до інших. У цей період виникає 36 політичних режимів демократичного напрямку. У період 1960-1975 років з демократичного шляху збочили 6 держав.

Третя хвиля демократизації (з 1975 р. по дійсний час) відбувається в умовах могутнього интегративного впливу ведучих економічних і політичних центрів у глобальних масштабах. На шляху демократизації збіглися два потоки країн, - як ціла група слаборозвинених країн Азії, Африки і Латинської Америки, які прагнуть наздогнати розвинені країни по всім показникам, так і постсоціалістичних країн Східної Європи і колишнього СРСР, для яких головна мета – соціально-політичні зміни.

73. Політичні конфлікти: сутність, різновиди, засоби вирішення.

Політичні конфлікти – це зіткнення декількох суб'єктів політичної діяльності за володіння державною владою, за допомогою якої домінуюча політична сила установлює свої соціальні пріоритети і цінності для всього суспільства.

Джерелом політичних конфліктів виступає нерівність політичних статусів суб'єктів політики, етнонаціональні й ідеологічні розбіжності, приховані форми боротьби за володіння економічними ресурсами і ще багато причин.

Виділяються наступні види конфліктів.

1.За рівнем  участі конфлікти підрозділяються  на міждержавні (суб'єкти – різні  держави); внутрішньодержавні (суб'єкти  – різні класові, соціальні і  політичні сили, внутрішньоструктурні  протиріччя); регіональні (суб'єкти  – держава і регіони, міжрегіональні  протиріччя); місцеві.

2.По характеру  розв'язуваних задач і цілей  конфлікти підрозділяються на  зовнішньополітичні і внутрішньополітичні. Зовнішньополітичні протиріччя  можуть мати самостійний характер, наприклад, суперництво за володіння  ресурсами третьої сторони, або  бути результатом внутрішньої  кризи, коли пануючому класові  потрібно відвернути увагу населення  від визрівших проблем за допомогою міфа про зовнішню загрозу. Внутрішньополітичні конфлікти відбивають боротьбу еліт, політичних партій, фінансово-економічних груп, соціальних груп за зміну або збереження існуючого політичного режиму.

          Якщо  конфлікт спрямований на зміну  політичного режиму, він називається радикальним і найчастіше відбувається у вигляді революцій. Вони втягують у боротьбу всі політичні інститути і пригнобленої частини населення, внутрішньо готового до порушення існуючих норм і законів.

            По характеру змін в слаборозвинених  або трансформующихся суспільствах виділяють конфлікти цінностей Вирішення конфлікту відбувається в наступних формах – регулювання конфлікту і керування конфліктом. Регулювання припускає пошук і застосування таких методів і засобів, що ведуть до зниження порога конфліктності. Найбільш розповсюджені форми політичної практики – компроміс і консенсус.

Компроміси визначаються як форма змушених або добровільних угод на основі взаємних поступок.

Консенсус (від лат. - взаєморозуміння) – найбільш універсальна демократична форма угоди, що дозволяє на основі взаємних цінностей знайти загальприйнятні рішення.

Керування конфліктом може використовуватися в різних цілях. Звичайно беруть участь два або більше  суб'єктів, до того ж один з них може виступати як стороння сила.