Розвиток політичної думки в Україні

     Ідея федерації, яку С. Дністрянський розглядав у контексті своєї концепції єднання народів, ґрунтується на чотирьох основних засадах:

1) питання про  об'єднання народів має розв'язуватися  лише після міжнародного визнання їхньої державної самостійності;

2) вирішувати  питання вступу до міжнародного  об'єднання повинні національні  парламенти;

3) кожний національний  парламент, який дав згоду на  утворення об'єднання, має висунути  однакову кількість депутатів для вироблення спільної угоди;

4) заснування  спільного адміністративного трибуналу,  наділеного судовими функціями  для вирішення спірних питань.

     Володимир Старосольський, який також був правником і політологом, доповнив державницьку концепцію С. Дністрянського ідеями про соціально-класову структуру суспільства, приділивши увагу саме тим класам у процесі державотворення, які є носіями національної свідомості.

    Сучасною можна вважати концепцію формування нації, запропоновану Ольгердом Бочковським. її суть зводиться до таких моментів:

1) створення  широкої мережі громадських інституцій  і підтримка середніх класів;

2) утворення  власної держави з власною  територією, яка поглиблює етногенез,  перетворюючи його в націогенез;

3) розвиток капіталізму  і демократії, які виводять на історичну арену колись пасивні суспільні класи — робітництво і селянство.

     Степан Рудницький, виходячи із розуміння того, що Галичина і Наддніпрянщина становлять єдину етнічно-національну територію як складову Східної Європи, розвивав ідею М. Грушевського про можливість створення Балтійсько-Чорноморської федерації у складі Фінляндії, Латвії, Естонії, Білорусії й України.

    Поява в Україні такої течії суспільно-політичної думки, як націонал-комунізм, зумовлювалася двома обставинами:

— нерозривним  зв'язком попереднього національного  руху з соціалізмом;

— порушенням політичних і національно-культурницьких прав Української Радянської Республіки з боку більшовицької Росії.

     Основною працею "національного" комунізму був трактат Сергія Мазлаха і Василя Шахрая "До хвилі (Що діється на Україні і з Україною)", в якому було піддано нищівній критиці політику більшовиків стосовно України. Трактат обґрунтував необхідність незалежної УСРР, об'єднаної з Радянською Росією та іншими соціалістичними державами на основі справжньої федерації, і незалежність Української комуністичної партії, поєднаної з Російською комуністичною партією через комуністичний Інтернаціонал.

    Найпомітнішими діячами цього напряму були Володимир Винниченко, Микола Хвильовий.

    В. Винниченко визнав радянську владу в Україні та хотів працювати в її урядових структурах. Повернувшись 1920 р. з еміграції, він поділяв ідею утворення федерації радянських республік. Разом з тим у "Листі до українських робітників і селян" В. Винниченко звинуватив більшовицький тоталітаризм у тому, що:

1) існування  УСРР як самостійної, незалежної  робітничо-селянської держави має  місце тільки в деклараціях;

2) декларативно  існує уряд УСРР, він не обраний,  а призначений Політбюро ЦК  РКП(б);

3) правляча революційна партія - це машина, якою управляє невелика група людей;

4) партійні організації  втратили активність та перетворилися  у бездушну, некритичну масу;

5) влади Рад  в Україні не існує, тому  що принцип централізму виключає  її;

6) в Україні  все мілітаризоване і централізовне;

7) така політика  спонукає українців-комуністів виступати  проти національних прагнень  свого народу.

    В еміграції В. Винниченко проаналізував причини поразки української національної революції, розробив концепцію колектократії, згідно з якою перевага в майбутньому буде за колективними формами власності. Колектократія допускає приватну власність, але виключає найману працю.

     М. Хвильовий вважав, що комунізм можна реалізувати на національному ґрунті, відкинувши "російський шлях" розвитку в культурній сфері. А для цього потрібно подолати "хохлацьку розляпаність", український просвітянський провінціоналізм та орієнтуватися на ідеал європейської людини-громадянина, творця історії. За його словами, необхідно покінчити не тільки з малоросійством, українофільством, а й москвофільством. Отже, для ідеології націонал-комунізму були характерні такі риси:

1) визнання Української  Соціалістичної Радянської Республіки  як держави трудящих;

2) визнання комунізму  як прогресивного ладу, в межах  якого можна реалізувати національно-державницький ідеал;

3) підтримка  ідеї федерації незалежних державних  республік;

4) критика більшовицького  режиму Росії як небезпечного  ворога для української незалежності;

5) розуміння  національної революції як продовження соціальної;

6) надання пріоритету  колективним формам власності.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

        Висновок

 

     Політична думка України своїм корінням сягає в епоху Київської Русі IX—XII ст. Її безсмертними пам'ятками є літописи «Слово про закон і благодать» Іларіона, «Руська Правда» Ярослава Мудрого — зведення вітчизняних законів, «Повчання Володимира Мономаха дітям», «Слово о полку Ігоровім» — твори, в яких віддзеркалилися тогочасні проблеми політики, релігії, моралі, порушувалися питання про співвідношення світської й духовної влади.

   Для політичної думки України кінця XVI — початку XVII ст. характерне обстоювання ідеї соборності правління християнської церкви.

   Значну роль у розвитку політичної думки в цей час відіграла Києво-Могилянська Академія — перший вищий навчальний заклад в Україні, та її відомі мислителі Петро Могила, Стефан Яворський, Феофан Прокопович. Ф. Прокоповичу належить створення теорії освіченого абсолютизму.

     Українська політична думка козацько-гетьманської доби (друга половина XVII — кінець XVIII ст.) пов'язується з іменем видатного політичного й державного діяча Богдана Хмельницького, який не лише висунув завдання створення незалежної держави, а й зробив усе можливе для його розв'язання.    Помітним документом цього періоду є також Конституція 1710 року, що ввійшла в історію як Конституція Пилипа Орлика. І хоча вона не мала застосування, проте її неперехідне значення як документа, що вперше в історії України на юридичному ґрунті зафіксував принципи, на яких має будуватися політичний устрій.

     Політична думка середини XIX ст. визначається ідеями Кирило-Мефодіївського товариства, зокрема метою об'єднати всі слов'янські народи в єдину федеративну республіку. Здійснити цю ідею передбачалося шляхом реформ, мирної пропаганди й просвітництва.

    Окрему позицію з цього питання мав Т. Шевченко, який обстоював ідею народного повстання та проголошення демократичної республіки.

      Політична думка в Україні кінця XIX — початку XX ст. характеризується ідеями автономно-федералістського устрою суспільства (М. Драгоманов), популяризації економічного вчення К. Маркса (С. Подолинський), громадівського соціалізму (І. Франко).

     На початку XX ст. політична думка прагнула розв'язати проблеми національного відродження на ґрунті соціалістичних перетворень (М. Грушевський, В. Винниченко). І в позитивному, і в негативному плані монархічні концепції В. Липинського, націоналістичні погляди Д. Донцова своїми гранями торкаються реалій сучасного їм політичного життя, через те зберігають свою актуальність і в наш час.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Література:

 

1. Бебик В. M. Базові засади політології: історія, теорія, методологія, практика: [Монографія]. – К., 2000.

2. Білоус А.  Політико-правові системи: світ і Україна. – К.,1997.

3. Бодуен Ж.  Вступ до політології. – К., 1995.

4. Брегеда А.  Ю. Політологія : Навч.-метод, посібник  для самост. вивч. дисц. – К., 1999.

5. Базар І. M. Політична етнологія як наука : історія, теорія, методологія, праксеологія.- К., 1994.

6. Гаєвський  Б. Українська політологія. – К., 1995.

7. Гаєвський  Б. Філософія політики. – К., 1993.

8. Гелей С., Рутар С. Основи політології. -Львів, 1996.

9. Гелей С.Д., Рутар С.М. Основи політології. Навч. посібник. – К., 1999.

10. Пірен M.I. Етнополітика. – К., 1997.

11. Потульницький В. Історія української політології. – К., 1992.