Розвиток політичної думки в Україні

 

МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ  АВІАЦІЙНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

 

 

 

 

 

контрольна  робота

з дисципліни

«Політологія»

Варіант 3

РОЗВИТОК  ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ В УКРАЇНІ

 

 

 

 

 

 

Виконала: студентка  ІЗДН

5 курсу

Аншутіна Аліна  Сергіївна

              № зал.кн. 11.09.21

 

 

 

 

 

 

 

Київ – 2013

Зміст

  Вступ

1. Розвиток політичної думки від Київської Русі до козацько-гетьманської держави……………………………………………………………………….4
2. Українська політична думка Нової доби………………………………….10
3. Політичні концепції українських мислителів XX ст………………………12

Висновок

Література

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

       Вступ

      Вивчаючи це питання, необхідно звернути увагу на те, що у становленні духовної культури українського народу, яка почала формуватися з давніх часів, надзвичайно важливе місце посідає політична думка.

     Вивчаючи складні процеси духовно-політичного розвитку наших предків, ми мусимо звернутися до першоджерел. З далекої минувшини до нас дійшли міфи та легенди, в яких відображені тогочасні суспільні відносини, у тому числі владні. Провідною думкою міфологічного світогляду людини виступала ідея про божественне, неземне походження існуючої влади й порядку на землі, про земні відносини, що регулюються божества-ми. Ось чому в суспільній свідомості поступово поширюється і займає місце пануючої системи поглядів ідеологія божественного походження влади і зв’язаних з нею певних політичних сил.

    Перші писані пам'ятки наших вітчизняних пращурів, що дійшли до сучасних поколінь українського народу, припадають на Х—XI ст., тобто вони майже на 4 тисячоліття «молодші» від ранніх давньоєгипетських і шумерських текстів.

    Наші предки пройшли власний шлях стихійного та організованого кочівництва, матріархату, патріархату, племінної організації, язичницьких вірувань і первісної військової демократії. Знали сучасні українські землі найвищу державно-полісну еллінську культуру, римські традиції, «демократичні» царства скіфів, державні утворення протоукраїнських слов'янських племен, вплив на первісні політичні процеси готів, гунів, аланів, аварів, хозарів, варягів, угрів, печенігів, половців та інших чужинців. Київське князівство, що виникло в середній течії Дніпра на межі VIII—XI ст., стало згодом політичним осередком величезної імперії — Руської (Київської) держави.

 

 

 

1.Розвиток політичної думки від Київської Русі до козацько-гетьманської держави.

 

     Політичні ідеї, що формувалися в Київській Русі у IX— XIV ст., у княжу добу, закарбовані в творах видатних державних і церковних діячів, літописців. Митрополит Іларіон у "Слові про Закон і Благодать", Ярослав Мудрий у "Руській правді", монахи-літописці Нестор і Сильвестр у "Повісті минулих літ", Володимир Мономах у "Повчанні дітям" висвітлювали проблеми сутності, походження і легітимності влади, взаємовідносин світської і духовної влади, місця Русі серед держав світу.

     Мислителі Київської Русі розуміли державну владу як відносини панування і підкорення, коли воля людей, які стоять на вершині ієрархічної суспільної драбини, рухає нижчими верствами суспільства з волі божої та згоди людей на такий порядок у суспільстві. Основними ознаками влади вважали справедливість — "правду" і примус — "силу". Влада, на їхнюдумку, забезпечує захист, порядок, справедливість і спасіння, і тому її треба визнавати і коритися їй.

      Походження державної влади літописці пов'язували з покликанням Рюрика, якого вважали засновником династії київських князів. Отримана в результаті договору між ним і народними зборами слов'янських племен влада покликана забезпечити надійний захист від нападу чужинців і ліквідацію міжусобиць. Договір між Рюриком — правителем знатного походження і представниками племен був не тільки актом вияву народної волі, ай основою для обґрунтування легітимності князівської влади, яка визначалася також "богообраністю" і "благословенністю".

     Сутність "богообраності" полягала в тому, що Бог ставив князя на владу через церкву, а "благословенність" — у тому, що Бог оберігав весь княжий рід, а через нього всю землю Руську.

    Крім цього, літописці обґрунтували й інші аспекти легітимності: право на владу за заповітом чи волею попереднього князя згідно з міжкнязівськими договорами, підтвердженими хресним цілуванням; право на владу, отримане згідно з народною волею, висловленою вічем.

     У зв'язку з тим, що поняття влади в політичній думці княжої доби часто ототожнювалося з владою князя, проблема ідеального правителя в ній посідала одне з провідних місць. Найповніше ідеал князя розкритий Володимиром Мономахом у "Повчанні дітям". Для нього ідеальний володар — мудрий, справедливий і милосердний, вірний слову, шанує духовних осіб, родичів, гостей, дбає про підданих.

     Центральною проблемою того часу були стосунки світської та церковної влади. Виділялися дві концепції: "богоугодного" володаря і князівського одновладдя. Представниками першої концепції були Феодосій Печерський і відомий літописець Нестор. Вони сформулювали ідею "духовного проводу над світською владою"; ідею необхідності захисту князем православної віри, сприяння її поширенню і процвітанню; ідею об'єднання київських князів навколо церкви, а не навколо великокнязівського престолу; ідею божественної природи влади, її обов'язку творити богоугодні справи.

     Київський митрополит Іларіон вбачав у сильній монархічній владі князя запоруку територіальної цілісності держави, вважав, що церква повинна служити державі та її володарю, охороняючи загальнодержавний централізм.

     На думку мислителів Київської Русі, народна воля, слабкість якої полягала у надмірній свободі кожного з її носіїв, повинна бути обмежена волею князя, який є відповідальним як перед народом, так і перед Богом. Піддані повинні коритися владі, прагнути її захисту, опіки й заступництва.

    Між княжою і козацько-гетьманською добою Україна перебувала під владою Литви і Польщі. В цей час політична думка розвивалася в руслі гуманістичної традиції, яка простежувалася в працях Юрія Дрогобича та Станіслава Оріховського.

       Ю. Дрогобич — доктор філософії та медицини Болонського університету, займався політичним прогнозуванням, зокрема намагався передбачити становище імператора Священної Римської Імперії Фрідріха III, а також ворогуючих сторін на Апен-нінському півострові. Він був прихильником сильної королівської влади, визнавав зверхність світської влади над церковною.

    С. Оріховський замолоду виступав проти божественного походження влади, відстоював принцип невтручання церкви в державні справи. Держава, на його думку, подібна до живої істоти, яка має своє тіло (посполиті), душу — (шляхетний стан), розум — (король). Мета держави — збереження набожності, добробуту і свободи громадян.

     У праці "Про природне право" С. Оріховський одним із перших у Європі розробив концепцію природного права, відстоював пріоритетність закону над рішенням монарха чи інших посадових осіб. Проте за декілька років до смерті в праці "Польські діалоги політичні" він відійшов від передових поглядів, відстоював зверхність папської влади над королівською. Цей принцип письменник-публіцист застосував при розробці піраміди влади у Польщі, котра б нагадувала трикутник, вершиною якого була духовна влада, у лівому куті — священнослужителі, а у правому — король.

    Полемічна література здебільшого торкалася питань релігійного життя, реформи церкви, але в контексті цих проблем порушувались і політичні питання. Виявлялися два напрями: перший був орієнтований на унію православної й католицької церков, другий тісно пов'язувався з антиуніатською боротьбою та реформою православної церкви.

       Головним теоретиком першого напряму вважають Петра Скаргу, автора книги "Про єдність церкви Божої". Він критикував православну церкву за відступництво східної церкви від апостольського Риму через пихатість константинопольських патріархів і тиранію візантійських імператорів; за шлюби духовенства; за вживання в літургії слов'янської мови; за втручання світської влади в церковні справи. Все це, на думку П. Скарги, згубно впливало на рівень християнської науки, розхитувало моральні основи духовенства. Єдиний порятунок для русинів він вбачав в унії церков, яка передбачала виконання трьох умов:

1) визнання влади  Пали православними;

2) єдність віри;

3) послух перед  Папою.

     Крім того, П. Скарга виступав на захист централізму в церковному житті, за обмеження доступу до розгляду питань віри світських осіб і нижчого духовенства.

     Серед яскравих постатей другого напрямку можна виділити автора "Апокрисису" Христофора Філалета. В полемічній боротьбі з Петром Скаргою він відстоював ідею демократизації церкви, в дусі протестантського віровчення захищав право світських людей на участь у церковних справах, на вибори духовної влади, був прихильником релігійної терпимості.

     Христофор Філалет дотримувався думки, що відносини влади і народу ґрунтуються на суспільному договорі, згідно з яким король і піддані повинні суворо дотримуватися закону. Порушення прав і свобод підданих з боку як короля, так і шляхетного стану підриває державу, спричинює її занепад. Христофор Філалет заперечував абсолютизм не лише монарха, а й папи Римського, вважав незаконним його втручання у світські справи.

     Іван Вишенський — визначний український письменник-полеміст — висунув концепцію колективної соборності правління християнською церквою, засновану на ідеї рівності всіх людей перед Богом. Принцип соборності як вияв демократизму він відстоював також у відносинах між церквами. У цьому ж контексті І. Вишенський заперечував не тільки абсолютизм духовної влади — Папи Римського, а й абсолютизм світської влади — королів і царів, вважав, що будь-який володар отримує владу від Бога і не може користуватися нею на свій розсуд.

     У козацько-гетьманську добу політична думка України розвивалася в контексті правових документів, які відображали аспекти державного устрою і міжнародних відносин України, а також у руслі концепції просвітників щодо суспільства і держави. До важливих правових документів того часу можна віднести "Березневі статті", "Гадяцький трактат", "Угоду та Конституцію" Пилипа Орлика. В них було закладено правову основу міжнародних договорів України з іншими державами, чітко простежувалися атрибути суверенітету української державності, визначалися конституційні засади державного і суспільного ладу.

     "Березневі статті" передбачали збереження козацьких, міщанських і шляхетських прав, вольностей; право українців самим вирішувати, хто до якого стану має належати; право самостійно збирати податки; збереження права обирати гетьмана, самостійно вирішувати питання міжнародної політики (за винятком Росії і Туреччини). Зміст статей розкривав, з одного боку, демократичну сутність української державності, яка ґрунтувалася на принципі виборності вищих посадових осіб і суддів, з іншого — правові зобов'язання української сторони перед Московським царством, які передбачали військово-політичну єдність України і Московії та недоторканість суспільно-політичних порядків в Україні.

     "Гадяцький трактат", розроблений Юрієм Немиричем 1658 р., містив такі основні положення:

1) Україна на федеративних  засадах як Велике князівство  Руське входить до Речі Посполитої;

2) гетьман стає цивільним  і військовим правителем України,  а спільний для всіх король  обирається трьома народами;

3) передбачається існування власної скарбниці, монетного двору, війська, генерального трибуналу;

4) без дозволу українського  уряду коронне військо не має  права входити на територію  князівства;

б) православне духовенство  урівнюється в правах з римо-католицьким, а права унії обмежуються територією, на якій вона існує. Київська академія прирівнювалася до Краківської.

     "Пакти і Конституції законів та вольностей Війська Запорозького" складалися з 16 статей і починалися з урочистої декларації: "Україна з обох боків Дніпра має бути на вічні часи вільною від чужого панування*1.    Визначалися кордони України з Польщею і Московією, передбачалося після закінчення війни підписання трактату зі шведським королем як постійним протектором України, закріплювалося право запорожців на повернення всіх відібраних у них земель і поселень, на відновлення колишнього статусу православної церкви під зверхністю царгородського патріархату.

     Конституція передбачала розподіл влади між гетьманом як вищою виконавчою владою, генеральною радою як вищою представницькою владою і генеральним суддею. Хоч прерогативи органів влади не були ще чітко визначені, все ж тогочасна конституція наближалася до реалізації принципу розподілу влади.

    Отже, названі правові документи закріплювали державний статус України, визначали конституційні основи суспільного і державного ладу, її міжнародно-правову суб'єктність.

    Просвітницький напрям у політиці знайшов глибоке відображення в працях Феофана Прокоповича і Михайла Козачинського.

     Ф. Прокопович у трактатах "Правда волі монаршої", "Духовний регламент" створив першу в Росії й Україні концепцію освіченого абсолютизму. Використовуючи думки Т. Гоббса і С. Пуфендорфа про природний стан, Ф. Прокопович сформулював тезу, що в додержавному стані існували як мир, любов, добро, так і війна, ненависть, зло. Для того, щоб надійно захистити природні права від зовнішніх ворогів і внутрішнього розбрату, народ передає свою волю монарху. Ф. Прокопович, як і Т. Гоббс, вважав, що договір між підданими і монархом е суворо однобічним, і тому засуджував усякі виступи проти влади монарха. Він також обґрунтував необхідність підпорядкування духовної влади владі монарха.