Позичковий капітал і позичковий процент

 

Висновки за розділом 2

З точки зору сучасної економічної теорії, процент — це ціна, яку заплатити за те, щоб оволодіти виробничими ресурсами сьогодні, ане очікувати, поки нагромадяться гроші, щоб ці ресурси придбати в майбутньому.

Прагнення пошвидше оволодіти ресурсами пояснюється дією закону спадної віддачі:вартість певної суми грошей сьогоднівища, ніж буде завтра.Врахування чинника часу дозволяє зрозуміти: чим тривалішийчас позики, тим вищоюмає бути плата за неї, тобто процент.

Отже, сьогодні процент розглядається як засіб дисконтування грошових засобів (інвестицій), тобто компенсацією за втрату частини вартості грошового капіталу.

Дисконтування капіталуздійснюється через виплату процента.Водночас, процент (процентна ставка) розглядається ціною рівновагикредитного ринку.

Процентна ставка, або норма процента, — це співвідношенняміж сумою процента і сумою позики, виражене в відсотках.

Зокрема, якщо за кредит в сумі 2000 боя виплачується за рік процент в розмірі 160 дол, то річна процентна ставка складе 8% (160 : 2000x100).

При аналізі категорії процента важливо розрізняти номінальну і реальну процентну ставку. Номінальна ставка процента— це поточна ринкова норма процента без врахування інфляції, а реальна ставка— це номінальна ставка за відрахуванням очікуваної інфляції. Наприклад, якщо річна номінальна процентна ставка дорівнює 14%, а очікуваний темп інфляції- 6% на рік, то реальна ставка процента складе 8% (14 -6).

 

 

Розділ 3. Кредитно-банківська система та її еволюція

3.1. Виникнення  кредитно-банківської системи

"Банк" — поняття багатозначне. Навіть  у фінансовій сфері банком  люди часто називають будь-який  фінансовий інститут, діяльність  якого пов'язана з грошовими потоками, або, просто кажучи, зосередженням у себе великих грошей. Однак насправді більшість фінансових посередників (наприклад, страхові компанії, пенсійні фонди, кредитні спілки) не є банками. Під банком у строгому смислі цього слова розуміють фірму чи установу, яка спеціалізується на залученні вільних грошових заощаджень у вигляді депозитів (вкладів) та їх використанні шляхом надання кредитів під проценти. Отож, залучення депозитів та їх використання з вигодою для себе — головна ознака банку, яка відрізняє його від інших фінансових установ.

З історії відомо, що найперші банки, що носили назву "ділових домів", виникли на Близькому Сході у Вавилонському царстві (в П-П ст. до Р.Х.). Вони, звісно, ще не були банками у звичному для нас розумінні, але початки банківської справи вже опановували.

Розвиток банківської справи значно прискорився в середні віки і якраз в Італії, яка на той час виступала центром зосередження більшості морських торговельних шляхів, що зв'язували Європу з країнами Сходу. Окрім того, в Італію звозили грошові податки на утримання Ватикану (папську десятину), сплачувані монетами різних країн. Тож, певна річ, необхідною стала поява міняйл, які зайнялися обміном і розміном монет, а також забезпеченням надійного зберігання грошових заощаджень, звісно, за певну плату.

Початківцями банківської справи стали також ювеліри, які займаючись виготовленням прикрас із дорогоцінних металів, поступово втяглися у нову для себе, але дуже вигідну, діяльність — надання послуг зі зберігання коштовних металів, оскільки, як і міняйли, мали відповідні для цього сховища. До речі, "банк" у дослівному перекладі з італійської означає "стіл (скриня)".

Натомість прийнятих на зберігання цінностей цими ділками видавалися боргові розписки — векселі. їхній авторитет, що ґрунтувався на надійності зберігання довірених їм грошових цінностей, сприяв поступовому поширенню самостійного обігу векселів як зручних платіжних засобів. Водночас множилося число позичальників, котрі знали, у кого водяться великі гроші і хто має інтерес до надання їх у позику. Задля стимулювання вкладників, з одного боку, та посилення майнової відповідальності позичальників за несвоєчасне повернення коштів, з другого, — було знайдено раціональне рішення — ввести відповідні процентні ставки.

Тогочасна практика депозитних операцій із металевими грошима навчила банкірів-початківців і тому, що вкладники, як правило, а) воліють розміщати депозити на різний термін; б) ніколи не з'являються всі гуртом, аби негайно повернути свої вклади та ще й у первісному вигляді ("свої монети"). З цього практичного досвіду, який завжди є найпопулярнішим нашим учителем, було давно вилучено урок, який став загальним правилом банкірів, — задля страхування на випадок пред'явлення вимог дочасного повернення вкладів доцільно мати під рукою як резерв лише невелику частину вкладів, а більшу їх частину можна успішно використовувати як кредитний ресурс. Ці життєві істини покладені в основу діяльності комерційних банків.

Перші банки сучасного типу, на думку багатьох дослідників, появилися лише в середні віки: спочатку в XV ст. у Північній Італії (Генуї, Венеції і Флоренції), а на початку XVI ст. — в Голландії (Амстердамі) і Німеччині (Гамбурзі). Тоді ж в Італії зародилася і система подвійного запису, покладена в основу бухгалтерського обліку. У XVII ст. з ініціативи німецьких та італійських купецьких гільдій почали створюватися банки, які здійснювали

 

безготівкові розрахунки серед своїх постійних клієнтів. Саме у той час широкого поширення набув обіг векселів як платіжного засобу, а разом із ним випуск банкнот.

Висновок

Потреби реальної економіки, що виникають в ході її тривалої еволюції, породили не лише банківський бізнес, а й чимало інших фінансових посередників небанківського типу, які спеціалізуються на наданні певних послуг на грошовому (кредитному) ринку. Говорячи по суті, їхня користь у тому, що усі фінансові посередники своєю діяльністю полегшують зустріч кредиторів і позичальників, значно зменшуючи при цьому ризики втрати коштів для кредиторів та загальні витрати на переміщення грошей. Адже ці посередники акумулюють (збирають) заощадження усіх бажаючих віддати їх у позику за певну плату, а затим від свого імені перерозподіляють ці кошти між бажаючими їх отримати на умовах платності й поверненості. їх поведінка в принципі відповідає інтересам усіх суб'єктів кредитних відносин, а відтак і потребам розвитку економіки. Разом узяті вони утворюють єдину кредитно-банківську систему країни.

 

 

3.2. Кредитно-банківська  система в  Україні

Кредитно-банківська система — це сукупність банків та інших кредитно-фінансових установ і організацій, що займаються посередницькою діяльністю на грошовому (кредитному) ринку.

Кредитно-банківська система країни включає в себе різні за своїми функціями інституції, а тому у ній виділяються три рівні (ланки):

1) Центральний  банк;

2) банківська  система;

3) спеціалізовані  небанківські кредитно-фінансові  інституції (страхові компанії, інвестиційні  та пенсійні фонди, кредитні спілки (кооперативи), ломбарди тощо).

Головною ланкою кредитно-банківської системи є банківська система, що включає широку мережу різних банків, передусім комерційних.

Комерційний банк — фінансово-кредитна установа, яка має дозвіл (ліцензію) на банківську діяльність, мобілізує вільні грошові кошти усіх суб'єктів господарювання та використовує їх як кредитний ресурс.

В залежності від характеру діяльності, або з огляду на те, яких клієнтів обслуговує банк, виділяються такі основні види комерційних банків:

- універсальні (багатоопераційні);

- спеціалізовані (працюють за певними напрямками  або виконують обмежені банківські  операції, як-от: інвестиційні —  вкладають кошти в цінні папери  приватних фірм і держави, займаються  також посередництвом у розміщенні  цінних паперів; іпотечні — кредитують  під заставу нерухомості; земельні  — кредитують під заставу земельних  ділянок; ощадні — приймають депозити  від населення і надають, зазвичай, довгострокові кредити під заставу  нерухомості);

- галузеві (сільськогосподарський, промисловий, нафтовий, газовий, експортно-імпортний та інші банки);

 

- регіональні (обслуговують певні регіони).

За формою утворення розрізняються такі види банків:

- акціонерні (приватні та публічні);

- товариства  з обмеженою відповідальністю (на паях);

- кооперативні (створюються на пайовій основі  суб'єктами господарювання зазвичай  за територіальним принципом  для задоволення взаємних потреб  у кредитах чи інших банківських послугах; можуть мати форму кредитних (споживчих) спілок);

- банкірські  дома (банки, що належать одній  приватній особі чи сім'ї; зустрічаються у деяких країнах).

За формою власності виділяються два типи банків:

- приватні;

- державні (включно і муніципальні).

Державні банки створюються за рахунок державного бюджету для фінансування певних програм, що мають загальнонаціональне або регіональне значення. Найбільш відомі державні банки: Банк реконструкції та розвитку, Експортно-імпортний банк, Ощадний банк. Ресурси та прибуток цих банків спрямовуються на фінансування програм, передбачених їхнім статутом. Прибуток же може передаватися і до бюджету, оскільки його отримання не є основною метою діяльності їх діяльності.

За національною ознакою серед комерційних банків виділяються вітчизняні та іноземні банки (залежно від розміру частки прав власності).

В сучасній економіці активними операторами на грошово-кредитному і загалом фінансовому ринку є не лише комерційні банки, а й небанківські кредитно-фінансові інституції. Ба більше, останні стають дедалі сильнішими конкурентами банків у боротьбі за залучення й використання вільних грошових коштів, і вже перетворилися в основне джерело довгострокового капіталу. Серед таких фінансових посередників найбільш потужними є страхові компанії, пенсійні та інвестиційні фонди.

Страхові компанії, на відміну від комерційних банків, залучають не депозити, а постійні відрахування від доходів приватних осіб і фірм у вигляді страхових премій (внесків). Це означає, що, на противагу депозитам, які залишаються власністю вкладників, страхові премії повертаються лише при настанні страхового випадку. Завдяки цій обставині, притік грошових коштів у страхові компанії є стійким і до того ж зовсім мало залежить від циклічних коливань економіки. Майже половина акумульованих цими посередниками коштів інвестується у цінні папери (акції та облігації) і ще 40% спрямовується переважно на іпотечне кредитування. Найбільшою популярністю у розвинених країнах користується страхування життя (від нещасних випадків) та медичне страхування.

В Україні цей вид фінансового посередництва розвинений надто слабо. Частка класичних видів страхування у нас не досягає й 1% ВВП, тоді як у більшості європейських країн вона перевищує 5%. Це означає, що унаслідок недостатнього розвитку страхового ринку вітчизняна економіка щороку недоотримує кілька десятків мільярдів гривень внутрішніх інвестицій.

Пенсійні фонди формуються за рахунок пенсійних внесків. На противагу страховим компаніям, внески до пенсійних фондів повертаються платникам після досягнення ними пенсійного віку.

Розрізняють два типи пенсійних фондів:

1) державний (ДПФ) — створюється для солідарної  системи обов'язкового державного  пенсійного забезпечення, за якої  усі зайняті несуть спільну  відповідальність за матеріальне  утримування тих, хто уже вийшов  на пенсію. У разі виникнення дефіцит державного пенсійного фонду покривається урядом за рахунок бюджетних коштів;

2) недержавні (НПФ) — обслуговують так звану  накопичувальну пенсійну систему, за якої пенсійні внески зараховуються  на персоніфіковані (особисті) рахунки  вкладників та інвестуються з  метою їхнього збільшення та  захисту від інфляції, а з настанням  пенсійного віку виплачуються  вкладникам (додатково до державної пенсії) за рахунок накопичених пенсійних активів. Мають статус неприбуткової організації, що звільняє їх від оподаткування.

У США заощадження, акумульовані приватними пенсійними фондами, у 2010 р. оцінювалися майже в 10 трлн. дол. В Україні це величезне джерело інвестицій наразі практично не використовується.

Інвестиційні фонди формуються за рахунок залучення грошових коштів інвесторів через випуск власних акцій, які надалі використовуються з метою отримання прибутку шляхом вкладення їх у цінні папери інших емітентів, корпоративні права (паї) та нерухомість. Ціна акцій самого фонду визначається сукупною ринковою вартістю його вкладень (активів). Диверсифікація вкладень фонду забезпечує більшу стабільність його власних акцій, що особливо приваблює не надто заможних інвесторів, які не володіють великими коштами для гри на фондовій біржі.

Існує два види інвестиційних фондів:

1) закриті  — обмежують свої активи (вкладення) і не беруть на себе зобов'язання по викупу своїх акцій;

2) відкриті  — не обмежують свої активи  і зобов'язуються викуповувати  свої акції будь-коли і за  ринковою ціною. Найбільш поширені  у США, де носять назву "взаємних  фондів".

Ініціаторами створення інвестиційних фондів є, зазвичай, комерційні банки та компанії з управління активами, які мають ліцензію від державного органу, уповноваженого здійснювати контроль за випуском і обігом цінних паперів.

 

Висновок

Присутність же сьогодні на грошово-кредитному ринку розвинених країн великої кількості банківських і небанківських фінансових посередників є ознакою, по-перше, досягнутого високого рівня економічного розвитку країни та доходів населення; по-друге, наявності потужних фінансових "насосів і резервуарів" для забезпечення зростання економіки, реалізації бізнес-проектів та широкого впровадження в життя досягнень науково-технічного прогресу.

 

Висновки за розділом 3

В даний час комерційні банки виконують безліч важливих функцій, проводять розрахунки між підприємствами, забезпечують розвиток економіки в цілому.

Важливою функцією банків у сучасних умовах є посередництво в міжнародному обігу позичкових капіталів, надання дедалі більшої маси міжнародних кредитів

Посилюється універсалізація банків. Вони виконують операції страхування, консультаційного бізнесу (надання фінансової, комерційної, ринкової, технічної інформації). Швидко поширюється така форма діяльності банків, як фінансовий лізинг (фінансування банками оренди устаткування, особливо нової наукомісткої та дорогої техніки), проектне фінансування.

В Україні банки виконують ще одну дуже важливу функцію - при розрахунках через банківські системи відбувається відтік грошових коштів з тіньової економіки

 

Висновки

Позичковий капітал – це капітал, який приносить доход у вигляді процента. Як відомо, в процесі обігу капітал виступає у грошовій, продуктивній і товарній формах. Позичковий капітал постійно знаходиться у грошовій формі, однак його поняття значно вужче за змістом від поняття “грошовий капітал”. У широкому розумінні грошовий капітал розглядається економічною теорією як вартісна форма всього дійсного капіталу, який функціонує у матеріально-уречевленій та у грошовій (вартісній) формі.