Автор работы: Пользователь скрыл имя, 19 Мая 2015 в 11:25, курсовая работа
Актуальність теми даної курсової роботи обумовлюється тим, що будь-яке підприємство в умовах ринкової економіки для своєї діяльності потребує залучення фінансового капіталу, що є джерелом формування його майна. Діяльність підприємства безпосередньо залежить від обсягу і структури його фінансового капіталу.
Джерелами формування капіталу можуть бути як власні фінансові ресурси, так і позикові.
Об’єктом дослідження виступає позичковий капітал.
Предметом дослідження виступає процес управління позичковим капіталом на підприємствах.
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ЧЕРНІГІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
НАВЧАЛЬНО-НАУКОВИЙ ІНСТИТУТ УПРАВЛІННЯ ТА АДМІНІСТРУВАННЯ
ФАКУЛЬТЕТ ПРАЦІ ТА СОЦІАЛЬНОГО УПРАВЛІННЯ
Кафедра соціальної економіки та ринкових відносин
Ярмоленко Олена Миколаївна
КУРСОВА РОБОТА
з дисципліни: «Політична економія»
на тему: «Позичковий капітал і позичковий процент»
Курс ІІІ Група МРт-141
Чернігів 2015р.
Зміст:
Актуальність теми даної курсової роботи обумовлюється тим, що будь-яке підприємство в умовах ринкової економіки для своєї діяльності потребує залучення фінансового капіталу, що є джерелом формування його майна. Діяльність підприємства безпосередньо залежить від обсягу і структури його фінансового капіталу.
Джерелами формування капіталу можуть бути як власні фінансові ресурси, так і позикові.
Об’єктом дослідження виступає позичковий капітал.
Предметом дослідження виступає процес управління позичковим капіталом на підприємствах.
Мета дослідження. полягає у визначенні сутності позичкового капіталу та позичкового проценту.
Для більшості підприємств основною частиною і базою усього фінансового капіталу є власний капітал, але діяльність підприємства в системі ринкової економіки неможлива без періодичного використання різноманітних форм залучення позикових коштів. Позикові кошти займають досить вагоме місце в структурі капіталу підприємства.
Оптимальна структура загального капіталу є передумовою ефективності його використання. Використання позикових коштів дає можливість приросту рентабельності власного капіталу, але негативно впливає на фінансову стійкість підприємства.
Отже, використання позикових коштів є важливим питанням для кожного підприємства і потребує виваженого підходу до визначення потреби в них, вибору їх джерел та обсягів залучення.
Методологічною базою для виконання досліджень виступили Закони і нормативні документи України, наукова література, періодичні видання,.
У процесі кругообороту промислового капіталу відокремлюється не лише торговельний, але й грошовий капітал, який поступово перетворюється на специфічну форму капіталу — позичковий капітал.
Попередником позичкового капіталу був лихварський капітал. Як самостійна форма капіталу у докапіталістичних експлуататорських формаціях він функціонував у сфері обігу і шляхом встановлення надмірних відсоткових ставок привласнював значну частину необхідного та додаткового продукту.
Лихварський капітал виник іще у період розкладу первіснообщинного суспільства у зв’язку з появою і розвитком товарно-грошових відносин, які призводили до майнової диференціації. Багаті, зосередивши у своїх руках землю, рухоме майно і гроші, почали надавати збіднілим родичам гроші в позику під високі відсотки. При несплаті боржник разом зі сім’єю ставав рабом кредитора.
За умов рабовласницького і феодального устрою лихварський капітал існував у двох основних формах:
1) позики представникам пануючих класів — рабовласникам і феодалам;
2) позики дрібним виробникам — ремісникам і селянам.
Крім того, в Афінах, наприклад, земельна аристократія за позичене зерно чи худобу брала величезний процент, через несплату якого селяни потрапляли у боргове рабство.
Лихварський капітал у формі процента вилучав не тільки додатковий, але й частину необхідного продукту. Цим він з погляду економічної реалізації власності і відрізнявся від позичкового капіталу, який вилучає у формі процента лише частку додаткової вартості. У Греції, наприклад, у IV ст. до н.е. були випадки, коли проценти за лихварськими позиками досягали 48 % на місяць, а межі процента за звичайними Позиками лихварів коливались від 62 до 900 % річних.
У Київській Русі в окремий період “милосердними” вважали 60—80 % річних. Водночас надмірні високі проценти лихварів викликали широкий протест. Так, весною 1113 р. у Києві розгорнулось народне повстання, під час якого були розгромлені будинки євреїв-лихварів, які брали здирницькі проценти, а також займалися спекуляцією продуктами широкого споживання. Після цього Володимир Маномах увів статут, яким обмежував суму процента — 20 % на рік, що підірвало позиції паразитичного підприємництва. Загалом, шляхом високих відсотків лихварський капітал відволікав від сфери матеріального виробництва значні кошти, руйнував рабовласницьку та феодальну власність, підривав дрібне виробництво. Лихварський капітал сприяв процесу первісного нагромадження капіталу. З одного боку, це здійснювалося шляхом розорення дрібних товаровиробників (які брали позики у лихварів під високий процент, здебільшого, для сплати податків і ренти), а з другого боку — шляхом зосередження у лихварів значних грошових сум, розорення частини феодальної знаті, розпаду феодальних відносин власності.
Лихварський капітал зберігає свої позиції скрізь, де зберігаються докапіталістичні форми господарства, дрібне виробництво, яке є базою для самостійного існування лихварського капіталу, наприклад, у багатьох країнах Африки.
Лихварський капітал набув певного поширення і в Україні у 90-х роках XX ст. — на початку XXI ст. Виявом цього були лихварські відсотки на кредити, надання кредитів за хабарі та ін. Внаслідок приватизації землі лихварський капітал посилить свої позиції у процесі надання кредитів під заставу землі.
Гроші (як найбільш динамічна і рухлива форма власності) використовують як купівельний і платіжний засіб. Водночас у процесі перетворення грошової суми на позичковий капітал вони набувають форми специфічного капіталістичного товару. Ця специфіка стосується двох сторін товару. Так, у формі позичкового капіталу гроші отримують, передусім, особливу споживну вартість (або додаткову споживну вартість), оскільки за їхньою допомогою можна отримати прибуток. Внаслідок цього суспільною формою таких грошей є те, що вони набувають особливої вартості, а отже, й стають товаром, який може бути проданий однією особою (юридичною або фізичною) іншій. Гроші у цьому випадку продаються як потенційний капітал, причому за умов капіталізму вони стають капіталом і для кредитора, і для позичальника. Оскільки це товар особливого роду, то специфіка його продажу полягає у передачі однією особою іншій на певній строк за умови повернення повної суми з прибутком, а що дозволяє не тільки зберегти цю вартість, а й збільшити її. У даному разі чітко видно процес наповнення категорії “гроші” сутнісно новим соціально-економічним змістом, який діалектично заперечує попередній, тобто підпорядковує грошам як капіталу попередні функції грошей.
Отже, позичковий капітал — це відокремлена форма промислового капіталу, грошовий капітал, власник якого (кредитор) надає його іншим особам на певний термін користування за здалегідь обумовлену плату у вигляді процента.
Позичковий капітал формується з тимчасово вільних коштів, які утворюються у процесі обороту продуктивного та торгового капіталу, із заощаджень населення та інших джерел. Коли функціонуючий капіталіст віддає тимчасово вивільнені кошти позичковому капіталісту, відбувається відокремлення капіталу-функції від капіталу-власності. Посередниками між ними стають банки, які накопичують значні грошові капітали і надають їх у кредит підприємцям, державі, фермерам тощо.
Основою збільшення вартості грошей є, насамперед, використання грошей функціонуючим капіталістом у процесі створення додаткової вартості. Проте власник грошей не може отримати всю додаткову вартість, створенню якої сприяє позичковий капітал. Більше того, величина процента не має бути більшою за норми підприємницького прибутку. Інакше втрачається інтерес підприємця. Отже, функціонуючий і позичковий капіталіст мають поділити створену додаткову вартість у певній пропорції.
Другою основою збільшення вартості грошей (або джерелом процента) є управлінська та інші види праці позичкових капіталістів і банківських працівників. Цей висновок випливає із розуміння сутності капіталу як руху. Забезпечуючи рух нових масивів капіталу, банківські працівники тим самим сприяють розширеному відтворенню сукупного капіталу, завдяки чому формується нове джерело додаткової вартості. Наявність цього джерела стає особливо помітною за сучасних умов, коли великі універсальні банки надають до 300 видів послуг населенню, підприємствам, а до складу банківських працівників входять інженери, техніки, архітектори.
На основі вищесказаного можна дати таке змістовніше визначення сутності позичкового капіталу: це специфічна форма колективного капіталу, що функціонує у різних сферах суспільного відтворення (передусім, у сфері обміну) для перетворення банківськими працівниками вільних грошових коштів на грошовий капітал, персоніфікатором якого є окрема група капіталістів.
Проте таке визначення недостатньо враховує політекономічний аспект, вимоги якого називались при визначенні інших форм капіталу. Якщо дотримуватися цих вимог, то можна дати таку характеристику позичкового капіталу: це відносини економічної власності між власниками банків та інших фінансово-кредитних підприємств (загалом банкірами) і найманими працівниками цих установ, з одного боку, банкірами та іншими групами капіталістів, частиною населення, з другого боку, що виникають у процесі ведення банківських операцій і базуються на привласненні додаткової вартості, створеної найманими працівниками банківських установ у процесі забезпечення руху сукупного капіталу, перетворення вільних грошових коштів на грошовий капітал та його зростання, передусім, під час використання позики функціонуючими капіталістами.
При передачі грошового капіталу у позику вартість грошей через певний строк повертається до кредитора, а за користування додатковою споживчою вартістю грошей як капіталу підприємець (або інша особа) разом із позиченою сумою повертає плату за користування нею.
Висновок
Отже, позичковий капітал – це тимчасово вільні грошові кошти, що віддаються в позичку і приносять власнику відсоток. Позичковий капітал є відокремилися частина промислового капіталу. Відокремлення відбувається наступним чином. Кругообіг промислового капіталу супроводжується утворенням тимчасово вільних грошових коштів, що передаються функціонуючим підприємцям на поворотній основі.
Виникнення позичкового капіталу було обумовлено закономірностями кругообігу капіталу в процесі суспільного виробництва, коли в одних господарюючих суб'єктів тимчасово вивільняються грошові кошти, а у інших тимчасово виникає потреба в них.
Названа політекономічна сутність позичкового капіталу повніше виявляється в основних особливостях позичкового капіталу. Першою особливістю позичкового капіталу є те, що це капітал-власність, яка передається його власником (позичковим капіталістом) у тимчасове користування функціонуючому капіталісту (підприємцю) і перетворюється на капітал-функцію. Економічною основою реалізації цієї власності є отримання позичковим капіталістом процента.
По-друге, позичковий капітал є своєрідним товаром, що означає купівлю і продаж самого капіталу.
По-третє, позичковому капіталу притаманна специфічна форма його відчуження: як особливий товар він рухається в односторонньому порядку від кредитора до позичальника, а потім здійснює зворотний рух (разом із процентом), тоді як звичайний товар і його грошовий еквівалент здійснюють двосторонній рух.
По-четверте, рух позичкового капіталу на практиці набуває форми Г — Г1 (тобто здійснюється у межах однієї функціональної форми), тоді як промисловий капітал проходить дві або три функціональні форми. Внаслідок цього створюється видимість збігання позичкового капіталу з грошима. Насправді гроші є лише речовим змістом позичкового капіталу і перетворюється на капітал лише за певних умов — коли вони є засобом привласнення частини додаткового або необхідного продукту.
Централізація банками тимчасово вільних грошових коштів фізичних і юридичних осіб та їх перетворення на позичковий капітал здійснюється на ринку позичкових капіталів. Засобами його функціонування є векселі, цінні папери, депозитні сертифікати, банківські акцепти. Двома складовими цього ринку є грошовий ринок (короткострокові кредити до 1 року, що обслуговують рух оборотного капіталу) і власне ринок капіталів (сереньо- і довгострокові кредити, що обслуговують рух основного капіталу). Залежно від територіальної розповсю- дженості ринку позичкового капіталу розрізняють національний, міжнародний і світовий ринки.
У структурі конкретних джерел нагромадження позичкового капіталу найважливішу роль відіграють: 1) амортизаційні відрахування, що зберігаються на банківських рахунках; 2) частина нерозподіленого прибутку, що нагромаджується на розширення виробництва; 3) нагромадження капіталу в кредитній системі, тобто зростання власного капіталу і резервів банків; 4) капітали пенсійних фондів, які знаходяться у довірчому управлінні банків, страхових компаній та інших кредитних інститутів.
Загальна сума позичкового капіталу на кредитних ринках у 1975 р. становила близько 214 млрд дол., наприкінці 90-х рр. — майже 3 трлн дол.
Основними формами усуспільнення позичкового капіталу і особливостями його розвитку у розвинених країнах світу є: 1) централізація кредиту у наймогутніших банках, монополізація ними кредитно- розрахункових операцій з промисловістю, торгівлею, державою, населенням; 2) укрупнення кредиту; 3) централізація грошових заощаджень і доходів різних класів, соціальних прошарків і груп; 4) збільшення доходів останніх. Так, у США наприкінці 90-х рр. XX ст. на проценти від вкладів припадало близько 5 % сукупного доходу; 5) зростаюче кредитування держави і збільшення виплат за процентами державного боргу; 6) посилення міжнародного обігу позичкового капіталу, зростання обсягів міжнародних кредитів; 7) посилення ролі міжнародних фінансово-кредитних організацій у кредитуванні держави.