Політологія як наука

Політологія як наука

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

Політичні знання та культура політичної поведінки необхідні  кожній людині, незалежно від її віку та професії. Кожна людина вступає  у взаємодію з іншими людьми, партіями, суспільними організаціями та державою і без політичної освіти людина стає об’єктом манiпулювання.

Утворення демократичного суспільства неможливе без відповідної  політичної культури, бо від активності більшості громадян залежить доля країни, доля всіх її громадян .

Політична наука займає одне із значних місць у сучасному суспільствознавстві. Її велике значення визначається першорядною роллю політики у житті суспільства. Протягом усієї історії людства політика і, насамперед, держава дуже суттєво впливали на долі країн та народів, а також на буденне життя людини.

Що ж уявляє собою наука про  політичну сферу життя суспільства ?

Для того, щоб це з’ясувати , розглянемо в лекції такі питання :

1. Виникнення, розвиток та основні  парадигми політології. 

2. Предмет, методи та  функції політології. 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1 ВИНИКНЕННЯ, РОЗВИТОК ТА ОСНОВНІ ПАРАДИГМИ  ПОЛІТОЛОГІЇ

Термін "політологія" походить від двох грецьких слів : politike - державні і суспільні справи і logos - вчення, наука, тобто політологія - наука про управління державою.

Кожна суспільна наука, у тому числі і політологія, проходить три ступеня розвитку - філософський, емпіричний та стадію ревізії емпіричного стану. Перший, філософський період розвитку політології продовжувався приблизно з часів Аристотеля до громадянської війни в Америці (1861 - 1865 рр.). Це період накопичення філософського знання про суспільство та політику. У цей період зроблені найвагоміші відкриття у політиці. Уже в Стародавній Греції Аристотель дав визначення політичних режимів і ввів такі терміни, як "монархія", "аристократія", "олігархія", "демократія" та інші. З того часу політична філософія стала невід’ємною частиною духовного життя суспільства.

Дуже важливий вплив  на майбутню політологію мала творчість  італійського мислителя епохи Відродження  Н.Макіавеллі (1469 - 1527рр. ). Макіавеллі одним з перших розглянув вчення про політику як самостійну царину знання. В центрі його політичного вчення була проблема державної влади, а всі його дослідження підкорені рішенню практичних завдань державного життя.

Другий, емпіричний період продовжувався від Громадянської війни в Америці до закінчення Другої світової війни. Дослідженням політичної дійсності був наданий науковий характер. Почалося вивчення поведінки людей у зв’язку з їх участю у державному управлінні , виникли наукові установи, що вивчали політичні відносини.

З другої половини ХХ ст. науку, що виробляє теоретичні уявлення про державне управління, почали називати політологією.

Третій період розвитку політичної науки почався після  закінчення Другої світової війни та продовжується по наш час. Тобто, живемо у такий період, коли проходить ревізія емпіричного стану знань про політику.

Ця стадія визначається критичним переосмислюванням усього арсеналу накопичених емпіричних та теоретичних знань та їх подальшим  заглибленням.

Сучасного вигляду політологія  набула у другій половині Х!Х ст. Цьому сприяли об’єктивні причини, перш за все, розвиток демократії на Заході і у Північній Америці, активізація  політичного життя породжувала  потребу в політичних знаннях, які  сприяли успішній боротьбі за владу та розв’язанню соціально-політичних конфліктів. Як самостійна наукова дисципліна, політологія виникла у США - країні , де на той час установи і норми демократії мали більш глибоке коріння ніж, у Європі.

Перша кафедра історії  та політичної науки створена у 1857 р. у Колумбійському коледжі США . А у 1903 р. політологи США об’єднались в Американську асоціацію політичних наук. Політологія почала розвиватись як самостійна навчальна дисципліна.

Американська політологія  і сьогодні має значний вплив на розвиток політичних досліджень. Досить сказати, що від половини до 2/3 учасників міжнародних політологічних конгресів - представники США. Разом з тим , суттєве значення для розвитку політичної науки мають дослідження європейських учених. У 1895 році в Англії засновано Лондонську школу економічної політичної науки, а у 1912 році - кафедру політики в Оксфорді.

На початку ХХ ст. процес виділення політології у самостійну дисципліну в основному, був завершений. Ще у 1948 році Організація Об’єднаних Націй з питань освіти, науки та культури рекомендувала курс політології для вивчення у вищих навчальних закладах країн, що є її членами. Практично всі країни Заходу прислухались до цієї рекомендації. Але у республіках СРСР до другої половини 80-х р. на політології лежала ідеологічна заборона. Вона трактувалася як лженаука та буржуазна наука. Тільки у 1989 р. в нашій країні з’явились перші кафедри політології, а з 1990 р. цей предмет викладають у вищих навчальних закладах.

Таке становище зовсім не означає, що вітчизняна політологія розвивається на "вільному місці". Окремі політичні дослідження здійснювалися у рамках історичного матеріалізму, наукового комунізму та історії КПРС. Проте їх наукові можливості обмежені догмами офіційного марксизму. Досить довгий час між політикою та наукою знаходилась ідеологія, формуючи такі версії наукових теорій, що відповідали не істині, а інтересам відповідних соціальних груп.

Зараз політологія поступово  займає належне їй місце у системі  суспільствознавства та робить помітний вплив на реальні політичні процеси. У розпорядженні вітчизняних політологів - великий світовий політологічний матеріал.

Сучасна політична наука - одна з царин наукового знання, що має не тільки теоретичне, але  й практичне значення. Як показує  дійсність, прийняття політичних рішень - процес складний та багатогранний. Він передбачає наявність різноманітних знань про соціальну дійсність. І те, що тепер називається політикою як цариною практичної діяльності, насамперед, є результатом аналітичних зусиль мережі дослідницьких інститутів, кафедр та груп, наслідком колективної праці багатьох людей. У 20-х роках нашого сторіччя американський вчений Т. Кун ввів у науковий обіг термін "парадигма" (від грець. paradeigma - приклад, зразок), який характеризує своєрідну логічну модель постанови та вирішення пізнавальної проблеми. Сучасні дослідники вважають, що певна парадигма панує у науці певний час, а зміна пануючої новою розглядається як наукова революція.

Наукова парадигма - засіб  вибору об’єкту дослідження та пояснювання фактів, які мають відношення до нього у формі обгрунтованих принципів та законів.

Вважається, що фундаментальне значення для сучасної політичної науки  мають тільки ті парадигми, які тлумачать  сутність та природу політики та інтерпретують  джерела її розвитку.

Достатньо умовно парадигми  підрозділяють на: теологічні, натуралістичні, соціальні, раціонально-критичні. Розглянемо сутність цих парадигм.

Теологічна  парадигма. На ранніх етапах існування суспільства панувало надприродне тлумачення політичної влади, бо люди ще не могли обгрунтувати внутрішні та зовнішні фактори політичних явищ. Таке тлумачення політики важко називати концептуально - теоретичним. Тому вважається, що інтерпретація теологічної парадигми політики затвердилася, починаючи з праць Фоми Аквинського.

Аквинський виходив  із того, що існує три елемента влади: принцип, засіб та існування. І якщо перший виходить від Бога, то другий і третій - від колективного людського  розуму, від народу. Божественне  право , на його думку , дає владу  не одній людині, а множині. Могутність влади виходить від бога, а роль і призначення людини складаються з необхідності найточнішого та повного відображення у своїй поведінці визначень всевишнього.

Сучасна політологія  вважає, що тоталітарні режими точно  скопіювали логіку політичних взаємовідносин людей та влади, запропоновану середньовічним філософом. Теологічна парадигма виходила з того, що люди у своїй масі не можуть зрозуміти найвищі визначення Бога і тому влада несе у собі вічну нез'ясованість, загадку, з'ясувати яку можуть тільки посередники між народом і Богом.

Нежиттєвість та непродуктивність цієї парадигми роблять її у сучасний період суто умоглядною конструкцією, що не здатна вирішувати будь-які політичні  проблеми.

Натуралістична  парадигма. Намагається з'ясувати природу політики, виходячи з домінуючого значення факторів, які мають несоціальний характер: територіальні, економіко-географічні, фізично-кліматичні та інші явища.

Тому натуралістична група парадигм включає у себе географічну, біологічну та психологічну парадигми. Найбільш суттєвими підходами при натуралістичному поясненні явищ політики вважаються геополітика, біополітика та психологічні концепції.

Засновником географічної парадигми є Жан Боден (XVI ст.), котрий сформулював теорію впливу клімату на політичну поведінку людей. Він писав, що народи помірних країв більш сильні та менш хитрі, ніж народи Півдня; вони більш розумні та менш сильні, ніж народи Півночі і найбільше підходять для управління державою. Тому великі армії прийшли з Півночі, тоді як окультизм, філософія та математика прийшли від південних народів.

Наприкінці ХІХ ст. ці уявлення плюс ідея про порівняння історії людства та історії природи, оформились у самостійний науковий напрямок в політичній науці - політичну  географію.

Біологічна парадигма та біополітика. Уходить корінням у доктрину Ц.Ламброзо, М.Нордау про біологічну природу пануючого класу. Біометодологія у політичній науці будується на визнанні наявності загальних для людини та тварин початків та понять. Для суспільствознавства нашої країни прийняття таких теорій дуже важке, оскільки марксизм, який багато років панував у нашому житті, заперечував вплив біологічних факторів на галузь політики.

Сутність біопарадигми складається у визнанні одностороннього  впливу фізіологічних властивостей людини на політичне життя суспільства.

Психологічна  парадигма доводить, що основний фактор, який пояснює політичний та соціальний розвиток суспільства - психологічні властивості людей. Її автори зводять усі політичні явища до дії психологічних якостей людини.

Соціальна група  парадигм представлена різними теоріями, які пояснюють природу та походження політики через дію інших сфер суспільного життя, або соціокультурних властивостей політичного суб'єкта. Ця група парадигм оперує соціальними, зовнішніми, відносно політики, величинами. Природа та походження політичних явищ пояснюються роллю тієї чи іншої сфери суспільного життя і соціокультурними властивостями соціальних суб’єктів.

Наприклад, широко відоме теоретичне положення марксизму, яке  пояснює походження та природу політики визначним впливом економічних відносин. При такому підході політична надбудова підкорена дії тенденцій, пануючих у матеріальному виробництві.

Поряд із такими інтерпретаціями  політики, поширені і спроби розглядати у якості породжуючої її причини - право, культуру, релігію.

Багато прихильників соціальної парадигми політики розглядають  політику тільки як продукт діяльності людей і тому різні політичні  явища ставлять у залежність від  якостей людини, що були здобуті  у процесі соціальної еволюції.

Раціонально - критична парадигма. Її сутність полягає у прагненні пояснити природу політичної взаємодії людей не зовнішніми ,відносно політики, факторами, а її внутрішніми причинами, властивостями та елементами.

Раціонально-критична парадигма складається з різних теоретичних підходів, які виходять з того , що політика - цілком самостійне соціальне явище , яке виникає та розвивається згідно із своїми внутрішніми законами та правилами. Спроби відкрити внутрішні джерела природи політики виявилися дуже плідними. Тому зараз існує багато концептуальних підходів, що пояснюють політику як самостійне явище.

Наприклад, парадигма конфлікту - базується на ідеї внутрішнього протиріччя, конфліктності політичного життя. Засновники цієї парадигми - К. Маркс, А Бентлі, та ін. Вони не розглядають політичний конфлікт як загрозу політичному розвитку суспільства, бо конкуренція - це джерело руху та еволюції політичних організмів. При цьому ніяким конфліктам не надається антагоністичного характеру.

Знаменням нашого часу вважається повільний перехід від групових до індивідуальних цінностей. Такий підхід до конфліктів стимулює їх безперервний вияв та урегулювання. А це, у свою чергу , є гарантією не тільки розвитку суспільства і політики, а й запобігання їх від схованих джерел напруження та підриву балансу соціальних і політичних сил.

Парадигма згоди (консенсуса). У протилежність парадигмі конфлікту у політичній науці склався напрямок, основним методом якого є згода. При такому підході соціальні та політичні конфлікти мають підкорене значення у порівнянні із цінностями, які розподіляє більшість населення.

Парадигма згоди виникла  наприкінці ХIХ ст. і не мала переважного  впливу перед теорією конфлікту. Але у 70 - 80 рр., які принесли значні ускладнення політичних зв'язків у суспільстві , розповсюдження ідеалів соціальної держави, був даний поштовх теоретичному зближенню конфліктної та консенсусної парадигми. Парадигма консенсусу (згоди) не заперечує ролі та важливості конфлікту, але акцент робиться на їх вторинності.

Таким чином, виділення  основних парадигм дає змогу пояснити зв'язок політологічних теорій з найбільш загальними науковими та соціально-філософськими  дослідженнями, побачити, як змінюються уявлення про політичну картину  світу.

Очевидно, що аргументи  надприродного пояснення життя та світу , як і положення біополітичних вчень у сучасних умовах володіють малою переконливістю у порівнянні з раціональними та соціокультурними концепціями.