Політична наука в Україні: стан, проблеми, перспективи

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3 Проблеми та перспективи  політичної науки в Україні

 

 

Деякі вчені вважають, що оптимальною  формою організації буття нації  на сучасному етапі може бути тільки національна держава. Була спроба теоретично обгрунтувати цю концепцію у вигляді „наукового націоналізму”. „Науковий націоналізм” як провідна категорія концепції державотворення і в теоретичному, і в практичному сенсі є неспроможною. Слід наголосити: національну ідею, національно-етнічний погляд на минуле, сучасне і майбуття України, безперечно, слід враховувати в політико-ідеологічній доктрині державотворення. Ця ідея має сприйматися всіма громадянами країни. Адже вона не є ідеологією у вузькому значенні слова. Це – проект спільного життя громадян певної держави. Національна ідея – це прагнення нації до кращого життя відповідно до її можливостей і традицій. Сьогодні такою об’єднуючою ідеєю могла б стати ідея викорінення бідності та забезпечення цивілізованих стандартів життєвого рівня громадян. А в майбутньому – ідея соціального партнерства, яка поступово послаблює відносини відчуження в суспільстві, визначає рівновагу між демократичними інститутами і соціальною владою, плануванням і ринком, різними формами власності, економічною ефективністю і соціальною справедливістю. Про продуктивність ідеї соціального партнерства свідчить і досвід західноєвропейських країн, зокрема Австрії, де цей демократичний інститут функціонує багато років.

І все ж у нашій багатонаціональній країні пріоритет у державотворенні  має належати громадянсько-правовій ідеї. В Україні суб’єктом права  на самовизначення проголошується не нація, яка дала назву країні, а  її народ загалом. Тобто не етнічна  спільність, а поліетнічне суспільство, в основі якого – політична  нація. В Україні вона складається  з українців, росіян, білорусів, румунів, угорців, євреїв, кримських татар  та інших етнічних груп. Українці (корінне  населення) дають назву країні, українська мова визнається державною. Така нація повинна і може скластися лише на загальноцивілізаційних принципах громадянського суспільства. І лише політичній нації під силу вивести із кризи національну економіку, науку, освіту, культуру, піднести на рівень державної українську мову, сприяти розвиткові мов інших етнічних груп, об’єктивно висвітлювати героїчну і трагічну історію українського народу, позбутися комплексу меншовартості, уявлення про одвічно підневільний, стражденний народ, які все ще нас супроводжують.

За громадянсько-правовим принципом, відображеним в Конституції України, сформовано владні структури, інші політичні  інститути, здійснюється адміністративне  і військове будівництво.

Проте до останнього часу владні структури  діють неефективно. В чому причини?

По-перше. Не спрацьовує визначений Конституцією механізм стримувань і противаг функціонування владних структур. Внаслідок цього вони діють неефективно, втратили довіру переважної більшості громадян. Не вдається запровадити верховенство закону в усі сфери громадського життя. Неузгодженість дій влади призводить до перманентної кризової ситуації, яка охоплює політичну – низький рівень довіри громадян до владних структур, економічну – неспроможність виробити національну програму розвитку економіки, соціальну сферу – зубожіння переважної частини населення.

Найглибшою і найнебезпечнішою є криза в духовній сфері. Саме тут спостерігається втрата громадянами, особливо молоддю, політичних і соціальних орієнтирів. Негативно впливають  на суспільну свідомість поширення  правового нігілізму, безвідповідальності, зростання злочинності, корупції. Опозиційні настрої стосовно влади не згасають.

По-друге. Політична еліта України, яка виросла в умовах СРСР, не сформувалась як справжня еліта, а тому неспроможна вирішувати загальнодержавні завдання. В сучасній Україні політичну еліту репрезентують колишні партійні, профспілкові і комсомольські функціонери, а також представники націонал-демократії. Перші, прийшовши до влади, коли бракувало досконалих законів, у переважній більшості стали дбати про вузькі власні інтереси. Інші, не маючи професійних умінь і навичок управління, виявились безпорадними при вирішенні складних соціальних і економічних проблем. Правда, це не заважає їм збагачуватися особисто. У результаті до влади на всіх рівнях прийшла переважно олігархізована, корумпована бізнес-еліта.

По-третє. Поза політичним процесом опинився середній клас, який міг би стати противагою олігархізації суспільства. Те, що в країні не сформовано чіткої політики стосовно утвердження середнього класу (лише 12 відсотків населення відповідає основним критеріям цього соціального прошарку, в розвинутих країнах Заходу середній клас складає 60 – 70 відсотків), призводить до прогресуючої маргіналізації суспільства – „витіснення” потенційних представників середнього класу (фахівців малого і середнього бізнесу, менеджерів, технічну, наукову, художню інтелігенцію, кваліфікованих робітників) у категорію неімущого, бідного населення, тобто в «протестний» елемент [14].

Першочерговою передумовою ефективної діяльності владних органів є  визначення стратегії демократичного облаштування. Сутність проблеми полягає в практичній реалізації демократичного принципу, згідно з яким, за визначенням Авраама Лінкольна, йдеться про владу народу, здійснювану народом в інтересах народу. Владні органи повинні бути під реальним, а не уявним контролем громадян і спиратися у своїй діяльності на їхню довіру і підтримку. Владні структури повинні обиратися не для того, щоб їм підкорялись (підкорятися необхідно праву і закону), а для того, щоб вони служили громадянам.

Україна, згідно з її Основним Законом, є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади  є народ. Народ здійснює владу  безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого  самоврядування [5]. Отже, коли говоримо про модель державно-політичного устрою в сучасній Україні, то йдеться про устрій, де парламент приймає закони, Президент є главою держави, Прем’єр-міністр та його кабінет здійснюють виконавчу владу. Владні структури, насамперед законодавчі органи, формуються за участю політичних партій. Головним у такій державі є верховенство закону в усіх сферах громадського життя та підпорядкованість владних органів законам.

Йдеться, зрештою, про правову демократичну державу та громадянське суспільство. Для цього слід:

– зосередити зусилля Президента на визначенні та здійсненні стратегічних завдань розвитку держави, зміцненні  її економічної та національної безпеки;

– розширити повноваження і підвищити  відповідальність Верховної Ради за формування професійного дієздатного  уряду і здійснення ним програми діяльності. Верховна Рада має давати згоду як на призначення, так і  на звільнення Прем’єр-міністра, а  також на затвердження всього складу уряду;

– наділити уряд, який нині є фактично безправним, відповідними повноваженнями та піднести його відповідальність за стан справ в економічній, соціальній, гуманітарній і зовнішньополітичній  сферах. Підкреслимо: і в зовнішньополітичній  сфері. Уряд має бути наділений повноваженнями призначати і звільняти голів  районних і обласних державних адміністрацій;

– забезпечити реальну незалежність від владних структур і прозорість діяльності судових органів. Здійснити  реформу правозахисних органів;

– здійснити адміністративну реформу  та реформу органів самоврядування;

– запровадити жорстку систему  контролю за використанням державних  коштів, зокрема високими посадовими особами (закордонні відрядження, службовий  транспорт, побут).

Наступною передумовою ефективної діяльності владних органів є  підвищення правової і моральної  відповідальності їх керівників за стан справ у галузі, якою вони керують. 

Одна з проблем тут – викорінення  проявів корумпованості в державному апараті. Чинні закони не передбачають жодної відповідальності чиновників за дії, що завдають збитків державі. Концептуальною основою нормативно-правових актів  з питань боротьби з корупцією  має бути не документування наслідків  цього явища, а створення умов, які б унеможливлювали корупційні прояви. Томас Джефферсон: «Протистояти корупції і тиранії треба до того, як вони заволодіють нами. Краще  взагалі не пускати вовка у  вівчарню, ніж сподіватися на те, що зумієш видерти йому зуби й кігті  після того, як він туди увійде» [13].

Ефективність діяльності владних  органів вирішальною мірою залежить від рівня компетентності управлінців. У владних структурах повинні працювати тільки підібрані за конкурсом професіонали, які бажають і спроможні самовдосконалюватися. Слід провести атестацію всього корпусу державних службовців на відповідність посадам, які вони обіймають. Управлінська еліта покликана володіти політичною культурою, тобто досконало знати закони суспільно-політичного державного устрою, професійно застосовувати ці знання, налагоджувати відносини з колегами. Належить активно включити в процес державного управління молоду генерацію політиків і управлінців.

Стратегічним напрямком реформування політичної системи є формування інститутів громадянського суспільства.Громадянське суспільство – це основа правової держави, його становлення відбувається з її утвердженням. Дійове і сильне громадянське суспільство урівноважує  енергію влади, яка без стримуючих факторів готова перейти в стан соціальної агресії. Якщо основним елементом громадянського суспільства виступає особа, то його наріжним каменем є соціальні  інститути, покликані сприяти всебічній  реалізації особи, її інтересів і  прагнень. Інтереси і потреби виражаються через такі інститути громадянського суспільства, як політичні партії, професійні об’єднання, асоціації, творчі спілки, система освіти, сім’я, церква. Для подальшого розвитку інститутів громадянського суспільства потрібно:

– прийняти досконалий закон про  громадські об’єднання;

– за допомогою освіти, засобів  масової інформації сприяти засвоєнню  кожним громадянином положень Конституції, інших законодавчих актів, підвищити  рівень і розширити сферу викладання політичної науки у вищих і  середніх закладах освіти;

– забезпечити на законодавчому  рівні залучення представників  опозиції до участі у діяльності владних  інститутів, розробки, прийняття і  відповідальності за реалізацію законів;

– запровадити постійні зустрічі (національна асамблея, круглий стіл) вищих посадових осіб держави, лідерів  політичних партій, опозиційних рухів  для обговорення і розв’язання  конфліктних питань суспільного  розвитку.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновки

 

 

Стан політології в Україні  пов’язаний з логікою трансформації  нашого суспільства та особливостями  розвитку наукового знання. Своєрідний політологічний ренесанс, який нині спостерігаємо, приховує в собі небезпеку компрометації  цієї науки, масового напливу дилетантів і непрофесіоналів, прагнення приручити  політологію, зробити її зовнішньо  респектабельною служницею чинної влади. Останнє обумовлюється тим, що ми не маємо традицій незалежності гуманітарної науки. Певні групи  вчених зберегли й посилили свою залежність від влади, інші розійшлися по партіях  і рухах і переймаються теоретичним  обслуговуванням їх інтересів.

Водночас є фактори, що сприяють розвиткові політології. Це наявність  певної інституціональної бази, чималий  корпус висококваліфікованих політологів. Молода генерація науковців, яка  здобуває освіту в нових умовах, знайома з досягненнями світової науки, швидко оволодіває сучасними  методами дослідження, іноземними мовами. Отже, є підстави сподіватися на краще майбутнє політології [15].

Ключовим завданням політології  є навчально-просвітницька діяльність, формування високої політичної свідомості та політичної культури громадян, зокрема  – молодого покоління. У цих процесах політологія як навчальна дисципліна відіграє незамінну роль. Політичні  знання мають утвердитися в усіх сферах свідомості. Йдеться передусім  про поширення політологічних знань  по вертикалі, тобто про підготовку професійних політиків, парламентарів, працівників державного апарату. Проблеми впорядкованості суспільних процесів і утвердження державності України, впливу владних структур на поліпшення життя громадян – усе це вимагає  від носіїв політичної влади високої  політичної культури.

Не менш актуальною і такою ж  складною проблемою є поширення  політичних знань по горизонталі: серед  найширших верств населення, учнівської і студентської молоді, усіх соціальних груп, партій, рухів і організацій. Звичайно, це не означає, що всі люди мусять сісти за посібники з політології. Знання про політику засвоюються через ЗМІ, публічні зустрічі з політиками та управлінцями. Проте цілеспрямоване вивчення політології у вищих навчальних закладах є базовим у засвоєнні систематизованих знань про демократію. Грунтовно вивчивши основи політології, випускник, зрештою, має відчути себе повноцінним громадянином, реальним творцем справжньої демократії, вміти професійно оцінювати реалістичність (чи утопічність) здійснюваної політичної модернізації і тим самим стати на шлях творення політичної філософії життя, формування правової свідомості, активної громадянської позиції.

Підвищення рівня викладання політології  і, відповідно, поглиблене опанування учнями й студентами політологічними  знаннями зумовлюють необхідність існування  державної програми розвитку політичної науки й освіти. Мають з’явитися  навчальні цикли з політології  на радіо і телебаченні. Необхідно  удосконалювати систему підготовки та перепідготовки кадрів політологів, збільшити вакансії в аспірантуру  і докторантуру, забезпечити державну підтримку видань політологічної літератури тощо. Важливо, щоб влада була зацікавлена  в об’єктивних дослідженнях та розглядала політологію як суттєвий інтелектуальний  ресурс суспільства.