Політична наука в Україні: стан, проблеми, перспективи

Окрему галузь науки про  політику становить прикладна політологія, основним змістом якої є розроблення  політичних технологій: ухвалення політичних рішень; проведення виборчих кампаній, політичної реклами; врегулювання політичних конфліктів; проведення політичних переговорів, лобіювання тощо. Практична політологія  проводить також політичні прогнозування, планування й консультування, методику розроблення експертно-аналітичних  матеріалів і політичних документів [4, с. 173]. Отже, прикладна політологія є тією галуззю науки про політику, яка безпосередньо стосується процесів здійснення політичної влади. Вона є сукупністю теоретичних моделей, методологічних принципів, методів, процедур дослідження конкретних програм і рекомендацій, орієнтованих на практичне використання, досягнення реального політичного результату.

Порівняльна політологія, яка  проводить порівняльні дослідження  політичних явищ і процесів різних держав, регіонів, епох є окремою  галуззю науки про політику.

Отже, політологія – це спеціальна теорія політики, яка відрізняється  від інших наук тим, що вивчає політичну  сферу суспільного життя не в  загальному ряді багатьох інших об’єктів, як це роблять, наприклад, філософія, соціологія, чи історія, а як єдиний і основний об’єкт; вивчає не окремі аспекти політичного  життя, а розглядає його як багатомірну  цілісну систему; головним своїм  предметом має пізнання властивих  цій системі закономірностей  формування і розвитку політичної влади, форм і методів її функціонування. Предмет політології фіксується в її методологічних поняттях, законах, категоріях і принципах.

2 Становлення української  політології

Наприкінці XX ст. в Україні розпочався справжній політологічний ренесанс. Від 1990 р. політологію почали впроваджувати як навчальну дисципліну у вищих навчальних закладах. Поступово були реформовані ста рі й створені нові кафедри політології у вузах, виникли відповідні відділи в академічних інститутах, наукові установи. Важливим для політологічного відродження України став досвід світової політичної науки, насамперед закордонних установ, де постійно вивчають українську політичну думку, розвивають політичну науку та аналізують сучасні політичні проблеми й перспективи розвитку нашої держави (Український   соціологічний  інститут у Відні,  Український вільний університет у Відні,  Український науковий інститут у Берліні, філіал Берлінського університету Фрідріха-Вільгельма,  Східно-Європейський дослідний інститут ім. В. Липинського).

У 90-ті роки XX ст. заявили про себе і новостворені  вітчизняні політологічні центри,  що розгорнули свою діяльність:  Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, Українська асоціація політологів, Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, Українська академія політичної науки, Філософська  ліга  України  та Соціологічна асоціація  України,  Асоціація політичних психологів України, Український  центр  політичного  менеджменту та  Центр  соціологічних  і  політичних  досліджень  «Соціополіс», Асоціація студентів-політологів України  [9, с. 235–236, 673].

Утвердженню політичної науки в українському суспільстві у сучасних умовах сприяє система вищої і частково середньої освіти в Україні, яка зорієнтована на поширення політичних знань у молодіжному середовищі. Сучасний стан політичної науки в Україні можна схарактеризувати як вихід на рівень стабільного розвитку політології. Здійснено її інституціональне оформлення: перейменовано інститути й кафедри, визначено нові спеціальності у реєстрі ВАКу, введено нову спеціальність до державного реєстру Міністерства освіти і науки України.

В Україні  вже 16 вищих навчальних закладів, де є кафедри політичних наук, що випускають політологів, тобто ті, які отримали ліцензію Міністерства освіти і науки на підготовку фахівців за спеціальністю “Політологія”. Слід зазначити, що більшість із цих вузів – це Національні університети, а ті, що перебувають у приватному секторі, є грандами вищої освіти України. Проте, багато малих приватних вузів також намагається готувати майбутніх політологів.

Це свідчить про те, що є попит на політологів. Він зумовлений трансформаційними процесами, що відбуваються в  суспільстві – становленням демократичних інститутів влади, розвитком громадянського суспільства і правової держави, залученням до політичного процесу великої кількості  організованих соціальних груп.  Крім  того, представники владної вертикалі усвідомлюють, що ухвалення політичних рішень (як основний базовий вид політичної діяльності) неможливе без комплексного аналізу, досліджень їх  якості та прогнозування можливих наслідків, підбиванням підсумків тощо. Ці дослідницькі процедури ефективно можуть виконувати тільки професійно підготовлені фахівці,  які,  крім досвіду роботи, повинні мати серйозну теоретичну  основу  (знання законів політичних наук та закономірностей політичного світу).

Отже, головним завданням  сучасної політології є навчально-просвітницька  діяльність, формування  нової політичної свідомості та політичної культури громадян України, зокрема, молодого покоління. У цих процесах політологія, як навчальна дисципліна, відіграє важливу  роль. Невідкладне завдання – поширення політологічних знань по вертикалі, тобто підготовка професійних політиків, парламентарів, урядовців, працівників державного апарату. Проблеми впорядкованості суспільних процесів і утвердження державності України, впливу владних структур на поліпшення життя громадян – усе це вимагає від носіїв політичної влади високої політичної культури. Не менш актуальною і такою ж складною проблемою є поширення політичних знань по горизонталі: серед найширших верств населення, учнівської й студентської молоді, серед усіх соціальних груп, партій, рухів та організацій [14].

Еволюції політології, переходу її до вищого рівня  також  сприяло  створення нових і перейменування наукових та науково-публіцистичних видань,  розроблення навчальних програм й випуск відповідних підручників (від 1991 року в Україні підготовлено понад  двадцять підручників з політології, що в загалом забезпечують викладання політичної науки, і частина  з  них  вже  витримала  кілька  перевидань. Це  підручники С. Гелея і С. Рутара, О. Бабкіної і В. Горбатенка, В. Бебика, Ф. Кирилюка, Б. Кухти, А. Колодій, П. Шляхтуна та ін.), словники,  енциклопедії та монографії.

У становленні та розвитку політології важливим було заснування наукових журналів: «Політологічні читання»,  «Політична думка», «Нова політика»,  «Людина і  політика», «Людина і влада», «Український  соціум»,  «Політичний  менеджмент». Політична тематика з'явилася на сторінках таких суспільно-політичних журналів, як «Віче»,  «Сучасність»,  «Політика і час»,  «Персонал»,  «Політика і  культура», «Розбудова  держави», «Політичний  портрет  України»  та  ін.

Загалом етап трансформації політичної науки відбувся практично безболісно.

Важливе значення для розвитку політології як самостійної науки  мало створення наукових рад із захисту докторських дисертацій. Загалом,  спостерігається  стійке  зростання  кількості  захищених  дисертацій, внаслідок чого з’явилася можливість обговорювати проблеми власне  української  політичної  науки,  розширювати  її  методику,  активізувати  дослідження.

Радикальні ціннісні зміни, які відбулися в Україні останніми  роками, визначені високим рівнем політизації українського суспільства. Змінилися структури влади та її методи, політична надбудова суспільства, створено багато політичних партій і рухів, змінилася внутрішня й зовнішня політика. І це також сприяє  якісним  змінам у вітчизняній науці про політику.

Варто зазначити, що  тільки на сучасному етапі відбувся  перехід від ідеологізованого комплексу соціальних наук до проміжної ланки – політології. Без неї, напевно, не можна було б обійтися. Але тільки через десятиріччя  почалося обговорення проблеми власне політичної науки.  Реформування  в галузі викладання політичної науки й осмислення цієї науки в Україні свідчить про її самостійність, особливість і внутрішню цілісність.

Початковий період української  політології, як вважають вітчизняні вчені, наближається до кінця. Вона повинна  переходити на якісно новий етап свого розвитку. Це означає, по-перше, знаходження політологією статусної й організаційної самостійності. В університетському житті – перетворення у факультет з того придатка у вигляді кафедри чи відділення, яким вона є  здебільшого, при таких  дисциплінах, як філософія, право, історія та  тощо. По-друге, політології треба досягнути свого професійного самовизначення. Їй потрібно перестати бути певним “універсальним знанням” про політику взагалі. Для політології настав час диференціації і спеціалізації за досить автономними галузями, подібно до того, як та ж філософія, наприклад, диференціюється у вигляді онтології, епістемології, загальної теорії етики, логіки і т. д. По-третє,  закінчився період підручників і приходять часи  авторських курсів і методик викладання,  авторських пакетів першоджерел [6, с. 124].

“Порятунок політичного знання – у розвитку його як власне знання, як науки, продукт якої сам стає соціальним фактом, захищеним відповідним статусом і авторитетом. Це припускає дії у двох напрямах. З одного боку, вивчення політики повинно бути концентрованим на пізнанні політичної реальності нашої країни. Таке самозосередження потрібне, щоб предметно, структурно і, в підсумку, дисциплінарно самовизначитися. Хоча б заради того, щоб не починати навчального процесу з вибачень, що “наш предмет ще не сформувався”... З іншого боку, важлива інституціональна експансія. Найменування “кафедра політології” явно незрівнянно тому предмету, який варто викладати і досліджувати. Кафедра завжди при факультеті” [11, с. 123]. Потрібний проект факультету політичних наук.

Стратегія реформування системи  викладання політичної науки в Україні, як вважає  доктор  філософських наук, завідувач кафедри політології О. Габрієлян,  повинна охопити всі рівні: методологічний, організаційно-управлінський, інституціональний, кадровий,  навчально-методичний.  Ця складна і повинна починатися зі створення критичної маси політологів, залучених до процесу викладання, що поділяють новітні принципи. Молода генерація політологів, яка здобуває освіту в нових умовах, знайома з досягненнями світової науки, швидко оволодіває сучасними методами дослідження, іноземними мовами, дає підстави сподіватись на краще майбутнє політології.

Академічна й університетська  політологія повинні об’єднатися  і таким чином активно розвиватися  в межах університетів, виявляючи  характер теоретичної політології  подвійного застосування: у навчальному  процесі та для розвитку самої  науки.  Доцільною є  також  організація підготовки й перепідготовки викладачів політології, науковців і професійних політиків загальнодержавного та місцевого рівнів, викладання в усіх навчальних закладах України цієї навчальної дисципліни як обов’язкової за повною програмою.

Важлива також політологія  радників – це інститут, що є спільником (на рівні порад) в ухваленні та втіленні (на рівні конкретних завдань) політичних рішень, здійснює моніторування їхніх наслідків, коригує (знову-таки на рівні порад і консультацій) державну політику. Це не тільки конкретні політологи, які виконують такі функції, але й чимало відкритих і напівзакритих державних установ.

Статус політолога привласнюють сьогодні самостійно без будь-якої наукової акредитації. Останнім часом  радіо і телекоментатори, оглядачі, не маючи професійної підготовки в цій галузі знань, пропонують свої досить суб’єктивні судження від імені науки  про політику, знижуючи її авторитет. Тому становлення професійної корпорації політологів приведе до професіоналізації політологічної публіцистики [2, с. 50].

Для плідного функціонування політичної науки потрібно також  створювати різні політологічні  організації і центри та докласти зусиль для їхньої взаємодії на загальному  рівні. Жодна інституція не може розвивати всі напрями і спеціалізації сучасної політичної науки, яких понад сорок. Тому на місцях мають виникати сильні університетські кафедри, що спеціалізуються в тій чи тій галузі політичної науки, зі своїми виданнями і вченими радами. Це і творитиме єдине ціле – політичну науку в Україні. Такі перетворення вписуються в загальну логіку трансформування країни з її декларованим європейським вибором і децентралізацією як умовою розвитку.

Політичні феномени в Україні  потрібні вивчати порівняно з  аналогічними політичними феноменами в успішних, розвинених країнах. Маючи  прагматичну цінність цих досліджень для внутрішнього вжитку, вітчизняні дослідження стануть цікавими і  для зовнішнього світу.   Цей шлях найефективніший у подоланні  розриву між рівнем розвитку політичної науки у світі й в Україні. Водночас політична наука одержить специфічних рис бути українською.  Для цього доцільно створити українську політологічну школу, тобто з ключових проблем теорії політики потрібні наукові розробки,  які б за своєю актуальністю і якістю вигідно відрізнялись від наукових досліджень інших політологічних шкіл.

Отже, політична наука  в Україні поступово посідає  чільне місце в системі суспільствознавства, дедалі помітніше впливає на реальні  трансформаційні політичні процеси, становлення демократичної державності, впевнено виходить на рівень стабільного  розвитку. Це, звичайно, не означає, що нема проблем у становленні і  розвитку політичної науки. Розвиткові науки взагалі, а політології  зокрема, перешкоджає не стабільність політичної, соціальної і економічної  ситуації у країні. Водночас існують  чинники, що сприяють рухові політології  до сучасного рівня. Це відповідна інституціональна база, про яку згадувалося вище, та чималий корпус висококваліфікованих освічених політологів.

Нинішній стан політики і  політології в Україні нетиповий  для так званого цивілізованого світу, бо Україна лише створює своє політично-організаційне обличчя. Тому й судити про політичні процеси  в Україні не можна з класичного погляду західної політології, з  її канонами історично поступового  державотворення. Саме період трансформації, зазвичай, в усіх країнах був періодом інтенсивного пошуку шляхів власного, зокрема національного самоутвердження. У цьому процесі, на нашу думку,  вирішальне слово належить політології,  яка зі свого боку має вели кий вплив на вдосконалення якісних характеристик українського суспільства,   його  державності та  культури.