Політична еліта

демократична — еліта цивілізованого демократичного суспільства з сильною законодавчою, виконавчої та судової гілками центральної влади, плюралістична за складом, ідеологічним орієнтації і пріоритетності соціальних ідеалів, відкрита за механізмами формування, консенсусна за формами і методам політичної діяльності. Її влада полягає в авторитеті, компетентності, багатстві, визначеності моральних позицій.

Досвід нашої країни свідчить, що політичної еліти за умов командно-адміністративної системи була перша з суті тоталітарної, особливо у період сталінського правління, коли на чолі всієї системи стояв вождь зі своїми номенклатурою, кожен представник якої було особисто зобов'язаний вождю і мав своєї чітко визначеної владою державною чи регіональному рівнях. Номенклатура вивищувалась над державою і партією, використовувала (не вельми озираючись законодавство) партгосаппарат і силові структури своє зброю. Пізніше ситуація трохи змінилася: посилилися позиції бюрократичної складової, якою проводилася політика. Але суть авторитарного тоталітарного правління не змінювалася.

Політична еліта має і свій структуру. Еліта статусом включає Президента та віце-президента країни, членів президентського ради, лідерів представницьких органів влади й депутатів, прем'єр-міністра й їхніх заступників, міністрів, керівників адміністрації, і голів представницьких органів влади суб'єктів Федерації, глав дипломатичних представництв там, вищий шар військового чинів ничества, лідерів політичних і громадських рухів, керівників головних засобів. У нашій країні таких людей налічується близько двох людей. Це і правляча еліта — еліта у вузькому значенні слова. Значна частина коштів її по нині чинному Перечню державних должностей[[4]] займає політичні посади групи «А»[[5]]. На 1 січня 2002 р. таких посад у державних органах перевищувала 28,4 тис., фактично зайнято майже 25,4 тис. У тому числі жінок — 55,3%, до 30 років - 5,6%; від 30 до 50 років - 30,5%; від 40 до 50 років - 40,7%; від 50 до 60 років — 19,1%; за років — 4,1%; 99,0% мають вищу про разование, 3,5% мають науковий степень…[[6]]

За аналогією можна визначити елітний коло лише на рівні області, краю чи республіки.

Невід'ємним елементом кадрового корпусу вищого політичного ланки у суспільстві є контреліта — група найвпливовіших осіб із опозиційних партій та рухів, члени про тіньових кабінетів, опоненти офіційному урядовому курсу з фінансово-промислових і комерційними структурами, критично налаштовані авторитетні представники творчої інтелігенції, вчені. Контрэлита має усіма характерними рисами власне еліти крім головного: вона має реальну владу і немає прямого доступу державних управлінським функцій. Вона право їх придбання й одержання статусу суб'єкта політики у ранзі правлячої еліти.

Важливим структурним ланкою елітного шару є околоэлитное оточення — найближчі помічники тих, хто реально робить політику. Це радники й консультанти різних рангів і профілів, члени рад, комісій та створення робочих груп, авторитетних юристів, публіцисти, вчені, письменники й артисти — ті, хто становить, як кажуть, команду керівника, ті, хто, перебуваючи державній службі, займає посади групи «Б». З цих людей грають роль своєрідних менеджерів, які, хоча й займають ключові державницькі посади у владі, тим щонайменше, облачені достатніми повноваженнями і реальними неформальними можливостями у тому, аби впливати на процес прийняття рішень.

Не меншою мірою, ніж їх «патрони» мають доступом до реальним важелів влади й з цього виконують багато управлінські функції, грають своєрідну інтегруючу роль між політиками, управленцами-хозяйственниками, лідерами духовної сфери, і командирами військово-промислового комплексу, керівниками засобів. Саме через них вищі чиновників і політичні лідери «торкаються одна одної» з парламентаріями, найвпливовішими особами там, керівниками державні й приватні організацій.

Спільно власне еліта, контреліта і околоэлитное оточення і є еліту у сенсі слова. Без такий еліти, без гармонії і органічного єдності її структурних елементів, а тим паче без компетентності та професіоналізму тих, хто при владі, неспроможна нормально існувати жодна соціальне освіту.

4. Сучасна політичної  еліти Росії, її відмінності й  особливо.

Що ж являє собою нинішня політичної еліти Росії? Насамперед, вона у значною мірою уособлює ті реальні процеси та протиріччя, які характеризують сучасну російську дійсність. Це неутихающая ідейно-політична боротьба і труднощі пошуку соціально-політичного компромісу; розчарованість росіян першими результатами реформ, втрата значній своїй частині насе ления віри в можливість реальних рыночно-демократических змін у постсоціалістичної країні, зниження рейтингу політичних інститутів, посилення протиріччя лінією «бюрократія — громадянське суспільство»; стурбованість суспільства зростання злочинністю, процвітання олігархічних структур, реальна загроза «прориву до влади» кримінальних авторитетів; втома народу від безробіття, побутової невлаштованості і терроризма.[[7]]

Наведені фактори як не полегшують, а, навпаки, ускладнюють становлення політичної еліти, негативно впливають на механізми для її формування та виховання.

Суперечливість ситуації у сокращающейся соціальної базі й у вузькості джерел формування кадрів демократичної формації: поруч із певним шаром колишніх дисидентів та їхніх представників правозахисних рухів, лідерів молодих політичних рухів та блоків головними її джерелами є колишня партийно-комсомольская номенклатура, адміністративна бюрократія, бізнес-еліта, наукова і духовно-культурная еліти.

На підтвердження цього досить привести такі дані. Відповідно до методики соціологічного аналізу І. Куколева і Т. Рысковой що панує еліту можна класифікувати так:

прагматики — шар, що з керівників старших поколінь, переважна що їх — управлінці з великим производственно-партийным стажем роботи, багатим життєвим досвідом та досить високою особистим авторитетом;

господарники — шар, що з колишніх керівників великих виробничих колективів чи керівники відповідних структури відомствах. Деякі мають досвідом керівної роботи у органах виконавчої регіонального рівня. Характерна риса — відсутність серйозного досвіду политиче ской і організаторської роботи;

партфункціонери — шар, яке складається переважно з найактивніших представників партійно-радянського апарату, з людей, які мають крім технічного чи сільськогосподарського освіти, дипломом про закінчення партийно-комсомольского вищого навчального закладу. Ця група сильно диференційована по политико-мировоззренческому підставі і включає у собі представників практично усього спектру політичних напрямів країни;

адміністратори — шар, у складі переважають представники адміністративно-управлінського персоналу. Більшість представників в цьому секторі щодо легко засвоюють принципи і їхні коштовності рыночно-демократических перетворень, демонструють новим типом керівництва;

викладачі — шар, що з представників гуманітарної інтелігенції, впливових юристів, нечисленної прошарку військових. Чимало їх ми новачки у політиці та державній службі. Їхній головний світоглядний орієнтир — ідеї демократичних змін, принципи соціальної справедливості та гуманізму. Більше 60% її складу мають ступеня кандидатів й докторів наук.

На відміну від західних елітних груп, де стартові можливості і стратегія політичної соціалізації багато чому визначаються соціальним походженням людини, його приналежністю до впливової партії і індивідуальним психологічним складом, у умовах місце цих факторів займають зв'язки України із попередньої номенклатурної елітою, вміння людини встановлювати і підтримувати «ділові взаємини Юлії» із "потрібними людьми. Демократія, правову соціальну держава потребують професіоналів державного масштабу із ґрунтовною правової, історичної і політологічній підготовкою, володіють основами соціальної з психології та менеджменту, в еліті, коли він влада почала б «совісною» і високоморальною. Тільки таку еліту народ розуміє, підпорядковуючись їй без зовнішнього тиску і примусу.

Тому життєво важливою стає переорієнтування еліти з виробничо-технологічного на гуманітарну сферу. Невипадково система управління так жваво відреагувала на позивні горбачовської перебудови, а тим паче нинішніх реформ: тоді як складі останнього цк кпрс і Верховної ради СРСР юристами й економістами займали незначне місце (1—1,6% і 2—3% відповідно), то нинішня правляча еліта країни включає у собі більш 24% фахівців із юридичним і власне економічним освітою. Одночасно зменшується кількість технократів. Упродовж останніх десяти — років технократичний сектор у правлячій еліті країни скоротився більш ніж двічі.

Важливо те, що кожен другий представник нинішнього вищого управлінського шару має вчений ступінь лікаря чи кандидата конкретних наук. У вищому федеральному керівництві таких фахівців понад 70 відсотків%, що у 3,3 рази більше, ніж було у початку 1980-х років.

Звідси випливає прагнення багатьох політичних активістів, вищих державних чиновників, керівників адміністрацій різного рівня продовжити свою медичну освіту і тим самим новому наукової базі пізнати сучасну реальність, визначити своє місце у ній, отже, діяти енергійніше, вносячи свіжу цілющу струмінь в повсякденну практику реформування суспільства.

Зараз чітко видно тенденція виходу політичний олімп молодих, але тільки віком, політиків, не минулих серйозної школи державно-політичного менеджменту, котрі мають відповідної виучкою у органах влади, а досвід господарського управління у ринкових умов. Саме тому слід підтримати прагнення створення у Росії сучасну систему управління із відповідною інфраструктурою підготовки кадрів нею, заходи з підвищення кваліфікації керівників вищої ланки у важливих вітчизняних і зарубіжних вузах.

Поки у влади перебуває еліта посттоталитарного-преддемократического суспільства. Це еліта домінантної типу — демократи у поєднанні з іншим і третім ешелонами колишньої партійно-комсомольської такий і аутсайдерами минулої політичного життя. Це не «коти» застою і «львы-управленцы» твердої влади тоталітарної політичною системою, а швидше за все политики-прагматики, схильні до «правильним заявам» та хитрощів, закулісним маневрів, вигідним спілкам з бізнесменами і банкірами. Багатьом із них вистачає професійного політичного чуття, стратегічного мислення, вміння передбачити перебіг подій, відчувати соціальні болю суспільства.

Тому цілком природно, що багато представників нинішньої молодий російської еліти який завжди залишаються у великої політики, ніяк не опановують оптимальним стилем і адекватними методами керівництва, який завжди здатні грамотно використовувати які їх можливості. Звідси реальність: висока кадрова мобільність вищих ешелонів влади.

Численні дослідження свідчать, що сьогодні суспільну свідомість вимагає як домінантних, визначальних чорт правлячої еліти вважати зваженість і у справах, твердість моральних позицій, реалізм сприйняття навколишньої дійсності і гнучкість прийняття рішень, професіоналізм. Саме у цьому її сила. Слід бачити, нинішня еліта вражена низкою серйозних соціальних недуг.

По-перше, носії елітарного політичної свідомості ще запропонувати суспільству привабливу, доступну і надихаючу ідею виведення країни на шлях процвітання. Їх творчий прорив поки що обмежується гаслами «ринок вирішує все», «державність, і патріотизм», «стабільність і Порядок». У масовій свідомості склався досить стійкий стереотип, за яким влади усіх рівнів після ухвалення рішень мало враховують потреби простої людини, що еліта доки знайшла стійких каналів захисту національних інтересів трудящих. Цей чинник у сучасної обстановці стає серйозним джерелом соціальної напруги.

По-друге, вихід на сучасна політична олімп багатьох діячів з амбіційним мисленням, прагматиків з великими схильностями до особистого збагаченню і талановитими в політичної толерантності. Такі люди, проявляючи завидну гнучкість і винахідливість, вміло лавірують в лабіринтах влади, роблять все, аби домогтися своїх глобальних меркантильних цілей. Хіба незрозуміло після цього, чому такі важко подолати корупцію, поставити міцні заслони перед организо ванній злочинністю і мафіозними структурами.

По-третє, на вищих управлінських позиціях у тому жінок. Серед керівників рівня федерального міністра їхні сусіди лише двоє. Серед глав 89 адміністрацій суб'єктів Федерації та їхніх заступників жінок налічується трохи більше 20. Трохи їх серед депутатів. Чи може такий кадрова ситуація сформувати новий дух еліти, забезпечити необхідний її професіоналізм? Чи сприяє така риса укре плению авторитету нового вищого керівництва країни та її регіонів? Звісно, немає.

По-четверте, відсутність належної внутрішньоелітної консолідації й порозуміння, організаційної узгодженості в управлінської і діяльності. Причому витоки цього явища досить глибокі та значною мірою об'єктивні. Це відсутність цивілізованої багатопартійності і оптимального розподілу влади; і нерозвиненість елітного соціального корпоративізму; і политико-мировоззренческая різновекторність інтересів; і істотна різниця концептуальних під ходів до політики реформ (державники, монетаристи, західники, прагматики); і «некерованість» регіональних еліт.

По-п'яте, слабке розуміння те, що оцінка політичних, ділових та моральних чеснот будь-якого представника сучасного вищого державного керівництва неможлива без діалектичній ув'язування цих якостей з особистісними вимірами його духовності та культури. Ще Конфуцій говорив, держава неспроможна спиратися на безликий і всеохоплюючий закон, а тим більше сваволю тирана. Він повинен спиратися як на мудрість доброчесного правителя, а й у його талановитих і гідних помічників. Справжній діяч навіть низового рівня — це передусім інтелігентний, цивілізована людина.

Без культури, ерудиції, відповідної естетичної підготовки, без глибокого засвоєння народних традицій і звичаїв — це професіонал, а ремісник. У цьому потрібні самокритичність, вміння користуватися правому й силою, бажання пізнавати. Саме із вадами культури пов'язані такі пороки керівництва, як бюрократизм, чиношанування, байдужість до стражданню людини. Культура, освіченість, інтелігентність — глибинні складові плідної политико-управленческой діяльності, свого роду призма, через яку у людини переломлюються реальний світ образу і його протиріччя.