Політична діяльність

     Отже, сутність політичної діяльності полягає насамперед у завоюванні, утриманні, функціонуванні і розвитку політико-владних відносин.

 

     

2. Основні форми політичної діяльності

 

     Змістом політичної діяльності є вольове  осмислення і реалізація політичних потреб і політичних інтересів усіх соціальних суб'єктів суспільства  стосовно політичної влади.

     Історико-політичний процес — це досить широка палітра  типів і форм політичної діяльності. Упорядкувати її допоможе наступна класифікація.

     Політична діяльність може бути:

• стихійною і організованою;
• політично усвідомленою і спонтанною;
• цілеспрямованою і хаотичною;
• простою і складною;
• тривалою і одномоментною;
• традиційною і такою, де втілюються нові форми;
• законною і незаконною;
• активною і пасивною та ін.

     Усі ці види політичної діяльності своїм  впливом прискорюють або уповільнюють перебіг подій. У реальному житті  вони виявляються одночасно в  різних формах.

     Можна виділити такі основні форми політичної діяльності:

• за напрямами — державна, партійна, громадсько-політична, комунікаційно-інформаційна;
• за суб'єктами політики — класова, соціально-групова, національна, міжнародна, індивідуальна;
• за специфікою предмета впливу — теоретична, практична;
• за політичним простором — зовнішньополітична (міжнародна), внутрішньополітична (самоврядувальна);
• за специфікою сфер — військова, органів безпеки та ін.

     Типи  і форми політичної діяльності суб'єктів  політики пов'язані з перетвореннями у суспільстві і державі. Політика діяльність охоплює всі сфери політики і має свою внутрішню структуру.

     Структура політичної діяльності:

     1) політичне керівництво державою  і суспільством;

     2) політичне функціонування;

     3) участь громадян у політичному  житті суспільства;

     4) політичний маркетинг.

     Кожен з напрямів політичної діяльності має  свої особливості.

     Політичне керівництво — це діяльність, спрямована на визначення системи цілей і завдань, формування політичної стратегії і політичної тактики на основі аналізу реальних політичних процесів і прогнозування політичного розвитку.

     Політичне керівництво включає такі компоненти:

     1) вироблення і обгрунтування стратегічних цілей і зав

     дань (як перспективних, так і поточних), які ставлять перед

     собою суб'єкти політики;

     2) визначення основних тактичних  методів, форм і засобів політичної діяльності, за допомогою яких можна більш ефективно досягти поставлених цілей і завдань;

     3) визначення кадрової політики.

     Політична платформа — це основні принципові теоретичні та ідейні положення, практична програма, вимоги, лозунги, які висувають і якими керуються у своїй діяльності держава, політична партія, політичні рухи і громадські об'єднання.

     У політичній платформі визначаються політична стратегія і політична  тактика, а також політичний курс.

     Політична стратегія — це визначення довгочасових цілей, черговості завдань, загальної довгострокової лінії політичної поведінки, основних напрямів діяльності на основі наукового аналізу реального політичного процесу і законів політичного розвитку.

     Політична тактика — це сукупність методів, форм, способів поведінки і дій у процесі політичної діяльності для досягнення стратегічних цілей і завдань.

     Політичний  маркетинг (від англ. market — ринок) — форма організації й управління політичною практикою, що передбачає оволодіння політичною технологією формування політичних потреб, здійснення обліку, підготовки, забезпечення і стимулювання політичних дій з метою оптимального використання їх.

     Отже, політична діяльність є основою  перетворення суспільства. Найвищою формою прояву політичної діяльності, спрямованої  на досягнення соціально-економічних  і політичних цілей, є політична  активність. Водночас стимулює її демократизація суспільно-політичного життя. Політична  діяльність в її активних формах забезпечує поступовість історичного розвитку.

 

     

3. Суспільний  конфлікт як форма суперечності в політичній діяльності

 

     Суспільний (політичний) конфлікт — форма вияву суперечностей сторін, що пов'язана з відмінностями поведінки учасників суспільних процесів. Такий конфлікт може виникати в різних сферах і набирати різних форм. Це може бути конфлікт між суспільними станами (наприклад, робітничим і буржуазним), які протистоять один одному, між інститутами, створеними останніми для реалізації власних потреб та інтересів, і т. ін.

     Багато  фахівців тлумачать політичний конфлікт як протистояння різних політичних сил  з тих чи інших питань.

     Якщо  пристати на такі позиції, політичний конфлікт постає як певний екстремальний  стан політичного впливу різних інститутів, які представляють інтереси різноманітних  великих суспільних груп. У таких  випадках учасники конфлікту використовують майже всі свої резерви політичної активності, залучають до нього свою суспільну базу. Такий перебіг  подій заважає функціонуванню суспільного  цілого.

     Правлячі  групи не зацікавлені в різкому  протистоянні суспільно-політичних сил, намагаються пом'якшити конфліктні ситуації через узгодження позицій  і обмеження взаємних політичних вимог.

     Отже, концепція створення механізмів розв'язання конфліктних ситуацій, яка може прогнозувати відкрите протистояння антагоністичних сил, суперечить марксистській  концепції боротьби станів. Але не варто відкидати жодну із згаданих доктрин, навпаки, треба творчо використовувати набутий ними досвід розв'язання суспільних конфліктів відповідно до конкретної політичної ситуації.

     Аналіз  суспільного конфлікту дає змогу  виокремити в ньому такі соціальні  функції:

     • розрядки напруженості;

     • комунікативно-інформаційну, яка дає  змогу краще розуміти один одного, а відтак зблизитися, маючи загальну платформу;

     • стимуляції соціальних змін;

     • переоцінки цінностей і норм;

     • підсилення лояльності спільнот, консолідації суспільства;

     • гарантії розвитку суспільства завдяки  зіткненню протилежних інтересів, їх аналізу та виробленню шляхів вичерпання умов конфліктів.

     Суспільний  компроміс 

     Суспільний  компроміс — порозуміння суб'єктів політики на основі взаємних по ступок, яке є характеристикою рівня розвитку суспільства, його політичної цивілізованості. Він може бути досягнений лише тоді, коли всі політичні сили, які беруть участь у конфлікті, "грають за однаковими правилами" і досягають угод щодо спірних питань через взаємні поступки. У противному разі конфлікт не можна розв'язати мирним шляхом, як наслідок — конфронтація, ворожнеча, революційне право правлячих кіл і т. ін.

     Суспільний  консенсус 

     Досягнення  суспільного консенсусу (збігу в  поглядах і діях суб'єктів політики) з тих чи інших питань є надзвичайно  важливою проблемою для будь-якого  суспільства.

     Треба знайти такі механізми його досягнення, які б запобігали гострій конфліктній  стадії політичного процесу. Для  цього необхідно постійно працювати  у двох напрямах:

     • удосконалювати механізми виявлення  та кристалізації суспільних настроїв, соціальних настанов і потреб;

     • створювати механізми запобігання  перетворенню неантагоністичних суперечностей (конфліктів) в антагоністичні і  відповідні суперечності (конфлікти).

     Перший  напрям передбачає насамперед постійне вивчення громадської думки (моніторинг). Для цього потрібно регулярно  проводити вибори, референдуми, опитування громадської думки з найважливіших  питань суспільного життя, аналізувати  соціальну інформацію, що надходить  через державні канали інформації, засоби масової інформації, а також  звернення громадян до органів представницької, виконавчої та судової гілок влади. Найважливішу інформацію можна дістати  з допомогою соціологічних і  соціопсихологічних досліджень.

     За  чітко налагоджених технологій збирання й аналізування соціальної інформації, її вірогідності створюються об'єктивні  умови для врахування реалій під  час розв'язання суспільних суперечностей.

     Сприяють  цьому й відповідні суспільні  інститути, які акумулюють соціальну  інформацію, аналізують її та передають  по щаблях ієрархії влади. Такими інститутами  є представницькі та виконавчі органи, партійно-політичні, громадські, професійні структури та ін. При цьому не варто забувати, що окремі концепції  розв'язання політичних суперечностей  і конфліктів віддзеркалюють різні  інтереси широкого спектра суспільних груп.

     Отже, вибір суспільством конкретних способів розв'язання суперечностей і конфліктів залежить від рівня політичної культури, орієнтацій різних політичних сил і  характеру політико-ідеологічної боротьби.

     Суб'єкти політики (індивіди, соціальні групи, партії, народи, етноси, держави та ін.) у процесі політичних відносин об'єднуються  в певні організаційні структури. Це дає їм змогу каналізувати певні  суспільні інтереси через політичні  відносини, а отже, утримувати певний баланс у функціонуванні політичної сфери суспільства, зокрема її невід'ємної  складової — політичної системи.

     Звідси  й важливість соціальних функцій  політичних відносин.

     1. Об'єднувальна — полягає в  поєднанні політичних структур (державних,  місцевого самоврядування та  суспільно-політичних) і політичної  культури (політичної свідомості  та стандартів політичної діяльності) в єдину політичну систему. 

     2. Координаційна — координує діяльність  різних органів і організацій,  що сприяє нормальному функціонуванню  політичної сфери суспільства. 

     3. Соціально-політичного творення  — сприяє оновленню організаційних  структур і наповненню новим  змістом суб'єктів політичного  життя суспільства. 

     4. Діяльнісна — забезпечує функціональну активність політичної системи суспільства, її вдосконалення та збагачення форм і змісту політичної діяльності.

 

     

     ВИСНОВОК 

     Суспільство, як ціле, є організм, який виконує  свої основні життєві функції. Механізмом, що забезпечує життєдіяльність суспільства, є діяльність, спрямованість якої безперервно множиться й ускладнюється. Сама діяльність є основою встановлення зв'язків — відносин між соціумами (суспільством, націями, народами, соціальними  групами, індивідами). Такі соціальні  відносини є засобом використання соціальної енергії, особливою формою руху соціальної матерії. Енергійна  діяльність викликає активне начало у структурі відносин. Цілеспрямовані відносини вносять у соціальне  середовище упорядкованість, забезпечують самоорганізацію й еволюційні зміни  в напрямі творення нових форм життєдіяльності. Однією з таких  форм є політична діяльність.