Політична біографія Володимира Щербицького

Брежнєв прагнув будь-що поставити на цю ключову посаду «вірну людину» – В. Щербицького. Й підтримку мав надзвичайно могутню, але от два члени політбюро та Підгорний... Ці ніяк не могли змиритися з призначенням В. Щербицького прем’єром України. Умовляння почалися ще з літа 1965 р. Шелест відбивався. Але у жовтні тріумф В. Щербицького таки відбувся – повернувся до Києва з твердою вірою, що тепер лише він розпоряджатиметься в республіці. Щоправда, рожеві мрії розсипалися: виявилося, що хазяїн все бачить, все знає, все чує і що з П. Шелестом краще не жартувати. Тим більше, що Л. Брежнєв попередив: головний – Петро Юхимович [21, c.8]. Наприкінці 1965 р. команда В. Щербицького розпочала тривалу, ризиковану й дуже небезпечну війну з командою П. Шелеста, війну без боїв та крові, що тривала довгі сім років. За цей час клан В. Щербицького поступово змінив розстановку сил в Україні й перебрав усю владу...

Поступову заміну однієї «команди» на іншу В. Щербицький та його прихильники успішно проводили скрізь, просуваючи в керівні органи своїх людей. Коли всі умови в Україні визріли (або були створені штучно), Брежнєв вирішив у 1971-му остаточно зрівняти В. Щербицького із П. Шелестом. Уперше після сталінських часів, коли 1947 р. у Києві разом працювали Л. Каганович та М Хрущов, в Україні опинилося одразу два члени політбюро ЦК КПРС – перший секретар ЦК КПУ і голова Ради Міністрів. Але В. Щербицький не «гнав коней», розуміючи, що справу фактично вже вирішено на XXIV з’їзді.

На тлі мертвотної сусловської ідеології дещо грубуватий, але закоханий в українську культуру, народну творчість та історію українського козацтва П. Шелест здавався навіть не лібералом, а небезпечним дисидентом – «ліз» захищати письменників, як О. Гончара, або кіномитців, як Ю. Іллєнка, опікувався краєзнавством, створенням заповідників у Каневі, на Хортиці, в Асканії-Новій [18].

І в травні 1972 p., відіславши П. Шелеста до Москви, у Києві терміново скликали позачерговий пленум ЦК Компартії України. Цей пленум став остаточним тріумфом B. Щербицького, якого було обрано одноголосно першим секретарем ЦК КПУ. На довгі сімнадцять років починалася його доба на українській землі.

Чи не найпершим кроком В. Щербицького стала розправа зі своїм попередником. Почалося з книги «Україно наша радянська» [18]. Хтось підказав, що П. Шелест нібито навмисно вклав у назву своєї праці абревіатуру УНР – Українська народна республіка, яку очолювали В. Винниченко та C. Петлюра.

Журнал «Комуніст України» 1972 р. в анонімній рецензії звинуватив П. Шелеста у вихвалянні козацтва, ідеалізації минувшини, пропаганді архаїчних часів і навіть у націоналістичних помилках. Потім розпочалося цькування друзів та рідних П. Шелеста – він змушений був перевезти до Москви обох синів, яким створювали на роботі ускладнення та незручності.

А далі здійнялася цілеспрямована ідеологічна хвиля засудження націоналістичних перегинів. Постраждало чимало діячів культури, мистецтва, літератури [18].

Українська мова швидко витіснялася з партійного та державного апарату, діловодство перевели майже повністю на російську. Все це новий господар республіки запроваджував у контексті сусловського надінтернаціоналізму, що вів до знищення національної культури.

Щоб зміцнити своє становище, В. Щербицький замість прибічників П. Шелеста на звільнені посади призначав своїх людей. Серед його висуванців були: невтомний «борець з націоналізмом» В. Маланчук (секретар ЦК з питань ідеології, науки та культури), О. Ляшко (голова Ради міністрів УРСР), І. Грушецькии та О. Ватченко (голови Президії Верховної Ради УРСР), В. Сологуб (голова профспілок України), В. Федорчук (голова КДБ) та інші. Унаслідок кадрових переміщень В. Щербицький досяг потрібного балансу керівних сил, що гарантували йому повну підтримку й стабільність влади [ 13, c. 29].

Підкреслюючи свою відданість курсу Л. І. Брежнєва на «стабільність» (на противагу хрущовським експериментам і пошукам) і прагненню зберегти систему, В. В. Щербицький вживав заходів для виконання планових завдань, не виходив за рамки тодішньої соціально-економічної парадигми. Кількісних показників зростання було досягнуто за рахунок використання екстенсивних факторів. Тому в міру їх вичерпання почалося падіння ефективності суспільного виробництва, дедалі негативніше виявлявся механізм гальмування, ознаки застою у всіх сферах економіки.

Тим часом вміння побачити причини загрозливих тенденцій, що зримо вималювалися на рубежі 70 – 80-х рр., явно бракувало і в центрі, і в республіках. Україна також не стала винятком. І хоч за участю В. В. Щербицького вживалися заходи для забезпечення виконання державних планів, запобігання негативним процесам, але робилися ці кроки у рамках старого економічного механізму і системи управління з їх надмірною централізацією, регламентацією. Тому вони не могли дати належного ефекту. Почалося падіння темпів економічного росту, фондовіддачі, продуктивності праці, національного доходу в цілому. З 1961 по 1985 рр. майже у 2 рази знизилася рентабельність підприємств [12, c. 357]. Економіка стала практично несприйнятливою для досягнень науки і техніки.

Економічна стагнація вкрай загострила соціальну сферу. Зрівнялівка в оплаті праці, порушення принципу соціальної справедливості, зниження реальних доходів, купівельної спроможності карбованця, зростання цін і поглиблення інфляції, дефіцит найнеобхідніших товарів призвели до соціального напруження.

Жорсткий ідеологічний пресинг, запроваджуваний апаратом ЦК, викликав найнегативнішу реакцію в суспільстві. Помітно пожвавився дисидентський рух. Посередньо все це вдарило і по репутації В. В. Щербицького. Запопадливість секретаря ЦК Компартії України з ідеології -   Маланчука, його дратувала, але Москва диктувала жорстку лінію у боротьбі проти «проявів українського буржуазного націоналізму», й усунути Маланчука з посади він наважився лише у квітні 1979 року [17].

Культурна сфера завжди займала велике місце у діяльності В. В. Щербицького. Він предметно займався ремонтом Оперного театру, ініціював будівництво будинку для письменників, ініціював присудження щороку трьох державних премій імені Т. Шевченка. Стали традиційними шевченківські свята літератури і мистецтва, всесоюзні фестивалі «Київська весна», «Золота Осінь», огляди самодіяльного мистецтва. З ініціативи Володимира Васильовича на політбюро у липні 1976 року було розглянуто питання про стан українського музейництва і вжито відповідних заходів щодо його істотного поліпшення. Велика робота була проведена урядом, очолювана Щербицьким. У підготовці й відзначенні сторіччя з дня смерті і 150-річчя від дня народження Т. Г. Шевченка, а також ювілейних дат багатьох інших видатних діячів української культури. Володимир Васильович приділяв велику увагу будівництву шкіл і дошкільних закладів, підготовці кадрів вищої кваліфікації у вузах й, особливо, розвитку науки в Україні. Вважаючи однією з насущних проблем житлову,  В. В. Щербицький докладав усіх зусиль до того, щоб масштабні плани житлового будівництва виконувалися. По особливому Володимир Щербицький відносився до спорту, особливо до футболу. За ініціативи Щербицького в Києві був побудований 100 тис. центральний стадіон ФК «Динамо» Київ [1]. Саме за ініціативи Володимира Васильовича головним тренером «Динамо» в 1973 р. було призначено Валерія Лобановського, який в 1983 році став тренером збірної СРСР з футболу.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3. Завершальний етап політичної кар’єри В. Щербицького

В. В. Щербицький уособлював керівника доби брежнєвського «розвинутого соціалізму». Ось чому, коли помер Л. І. Брежнєв, а генсеком ЦК КПРС було обрано Ю. В. Андропова (12 листопада 1982 р.), стало відчутно, що регіональним лідерам доведеться змінювати спосіб мислення і дій. «Генсек з Луб'янки» не лише декларував, що ми не знаємо суспільства, в якому живемо, а й розпочав кадрові зміни. За п'ятнадцять місяців свого правління (середина листопада 1982 р. — середина лютого 1984 р.) було змінено 18 керівників союзних міністерств і прирівняних до них осіб, 37 перших секретарів обкомів, крайкомів КПРС, ЦК компартій союзних республік. До складу політбюро ЦК КПРС ввели Г. А. Алієва, а відділ організаційно-партійної роботи очолив Є. К. Лігачов [20, c.125].

З приходом до влади К. У. Черненка Володимир Щербицький отримав відчутний сигнал про те, що йому довіряють: 3 березня 1985 р. на чолі делегації Верховної Ради СРСР він прибув до Вашингтона. Подаючи інформацію про цей приїзд, газета «Правда» писала: «В. В. Щербицький та керівники американської парламентської делегації Т. Фолі, а також представник держдепартаменту Е. Дервінські зробили заяви для преси. У своїй заяві В. В. Щербицький висловив глибоку вдячність керівникам конгресу за запрошення. Радянські люди, зазначив В. В. Щербицький, плекають до американського народу добрі почуття поваги і симпатії. Від імені делегації Верховної Ради СРСР він передав американському народу побажання миру, щастя і процвітання».

Все для В. В. Щербицького складалося добре, але тут його у прямому сенсі слова наздогнала доля: під час поїздки помер К. У. Черненко. Почалася боротьба за те, кому бути наступним генсеком, а делегації наказали вертатися додому. Як згадує колишній помічник В. В. Щербицького, «в очікуванні вильоту на батьківщину В. В. усамітнився у своїх апартаментах, напевно, хотів проаналізувати ситуацію, що склалася. Наскільки мені відомо, ніхто його думки як члена політбюро не запитував».

Як досвідчений політик, він відразу зрозумів, що означає прихід М. С. Горбачова до влади, що «служити» архітекторам «перебудови» він не зможе. Його амбівалентне ставлення до того, що відбувалося у Москві, повинно було призвести до якоїсь розв'язки. Каталізатором такої розв'язки стала Чорнобильська трагедія, про яку так багато написано.

Торкаючись цієї проблеми, президент НАН України Б. Є. Патон писав 6 лютого 1990 р. у газеті «Радянська Україна»: «Насамперед, ми рішуче виступили проти будівництва Чорнобильської АЕС, її другої черги. Аж доки надійшов лист від союзних міністрів Славського, Непорожнього, президента АН СРСР Александрова до керівників нашої республіки. Вони вимагали накласти на мене, як президента Академії наук України, стягнення за буцімто неправильне інформування щодо спорудження АЕС. Отже, з думкою учених нашої академії не погодилися. Мушу сказати відверто: не слухали республіку в цілому, оскільки питання було цілком в руках одного відомства — Міністерства середнього машинобудування — і, до певної міри, Міністерства енергетики та електрифікації СРСР» [20, c.123].

З цього випливало, що партійні і державні керівники УРСР не врахували думку вчених. Більше того, вони не заперечували проти будівництва ЧАЕС, а якщо сумніви й мали місце, то, очевидно, контраргументи не були достатньо переконливими і рішучими. Їх не взяли до уваги центральні відомства. Як зауважують коментатори тих подій, розгубленість і навіть справжній шок, справедливе обурення у людей викликало повне замовчування чорнобильської катастрофи у перші, найдраматичніші дні кінця квітня — початку травня 1986 р., неправдива, дозована, безжальна щодо власного народу (дез)інформація у наступні місяці. Мовчав М. С. Горбачов, мовчав В. В. Щербицький [19, c.173].

З початком горбачовських реформ і новацій, які почали розвалювати брежнєвські бастіони застою, В. Щербицький, мабуть, ще 1985 р. відчув, що час його закінчився. Але ще чотири роки без особливої напруги утримував владу, й мало того – активно впливав на всі кроки загальносоюзного керівництва, на всі рішення М. Горбачова та його прихильників.

Поступово Щербицького позбавляли соратників і обставляли чужими людьми. Особливо плів інтриги, спрямовані на ослаблення фактора Щербицького, другий секретар ЦК КПУ Олексій Титаренко, що домігся зняття з посад багатьох партійців з «команди Щербицького». Відверто протистояв Володимиру Щербицькому перший секретар Черкаського обкому партії Іван Лутак. Один за іншим втрачали своїх посад друзі Щербицького – львівський перший секретар Добрик, лідер дніпропетровських комуністів Володимир Ошко, перший секретар дніпропетровського обкому Бойко, перший секретар кримського обкому Мироненко [15, c.6].

Головна помилка Щербицького, яку йому не можуть простити багато хто із його критиків – це позиція в дні Чорнобильської катастрофи. Щербицький був одним з тих, хто намагався засекретити дані про реальні розміри катастрофи. Крім того, він віддав наказ провести Першотравневу демонстрацію на вулицях Києва – за участю дітей.

 Щербицькому докоряли, що він не відмінив першотравневу демонстрацію у Києві. Цей докір за значною мірою справедливий. Але питання про демонстрацію у Києві також вирішувалося у Москві.

20 вересня 1989 року В.В. Щербицький  був відправлений на пенсію  і виведений з складу Політбюро  ЦК КПРС. 28 вересня 1989 року він востаннє відвідав свій робочий кабінет на другому поверсі будівлі на Банковій, 11.

16 лютого 1990 року – через п'ять місяців після відставки й за день до 72-річчя – Щербицький помер. Офіційна версія – від запалення легенів [5, c. 556]. Хоча дуже близькі до Щербицького люди говорили про самогубство.17 лютого він повинен був свідчити у Верховній Раді про події, пов'язанні із Чорнобилем. Братові Борисові він твердо сказав: «У залі вони мене не дочекаються!». І помер. Залишивши після себе записку дружині: «На всякий случай».

Похований у м. Києві, на Байковому цвинтарі. На батьківщині В. Щербицького, у м. Верхньодніпровськ йому споруджено пам’ятник. А 15 лютого 2013 року, до 95-річчя з дня народження в Києві на будинку по вул. Десятинна, 8, де колись жив Щербицький, була відкрита меморіальна дошка.

Нагороджений 7 орденами Леніна (1958, 1968, 1971, 1973, 1977, 1983, 1988), 2 орденами Жовтневої Революції (1978, 1982), Вітчизняної війни I ступеня (1985), багатьма медалями. Двічі удостоєний звання Героя Соціалістичної Праці (1974, 1977). Лауреат Ленінської премії.

 

Висновок

З ім'ям Щербицького праві партії пов'язують посилення русифікації України, суворе переслідування діячів українського опору; зокрема з його ініціативи партійні з'їзди на Україні та вся діяльність партійного й державного апарату велася російською мовою. У той же час за часи перебування Щербицького на посаді в Україні відбувався економічний підйом, у людей була стабільна робота та пристойна заробітна платня. У навчальних закладах студенти отримували кваліфіковану вищу освіту безкоштовно та влаштовувалися за фахом.

Втім, не можна не бачити того, що за роки правління Щербицького українські культура й мова опинилися фактично в резервації. Київ ще більшою мірою став свого роду оплотом консерватизму. Репресії проти представників творчої інтелігенції й інакодумців були нормою. Але водночас не треба забувати й про те, що саме Щербицький у квітні 1979 р. наполіг на звільненні 50-річного енергійного висуванця Михайла Суслова Маланчука зі своєї посади, який у 1967був переведений у Київ заступником міністра вищої освіти Української РСР. З жовтня 1972 по квітень 1979 секретар ЦК КП України по ідеології й кандидат у члени Політбюро ЦК КП України. Перебуваючи на ортодоксально-консервативних позиціях, вів непримиренну боротьбу проти всіх проявів українського націоналізму.