Політична біографія Володимира Щербицького

 

 

Міністерство освіти і науки України

Сумський державний педагогічний університет ім. А. С. Макаренка

 

 

Кафедра історії України

 

 

 

 

ІНДЗ з курсу Історії України

 на  тему:

«Політична біографія Володимира Щербицького»

 

 

Виконав

студент історичного факультету

041 групи 

Куксенко Станіслав

Перевірив: 

к. іст. наук, доцент

Турков В. В.

 

 

Суми – 2013

 

Зміст

Вступ………………………………………………………………………………….3

1. Біографія В. Щербицького………………………………………………5
2. Політичні здобутки В. Щербицького…………………………………….7
3. Завершальний етап політичної кар’єри В. Щербицького……………16

Висновок……………………………………………………………………………20

Список літератури………………………………………………………………..22

 

 

Вступ

28 вересня 1989 р. в Києві  відбувся пленум ЦК Компартії  України. У відставку пішов Володимир  Щербицький. Цієї епохальної події  очікували давно. Про неї роками  точилися балачки, були багатотисячні  мітинги на майданах великих  міст України, сотні разів міліція  видирала з рук демонстрантів саморобні плакати з гаслом: «Щербицького – у відставку!». Але керівник республіканського корабля вперто залишався на своєму місці. Нарешті, дочекалися...

Особа Володимира Васильовича Щербицького є знаковою в історії України. Їм захоплювалися та проклинали, пропонували найвищу керівну посаду та піддавали політичним утискам та приниженням.

«Підхід до біографій може бути різний, але увага мусить бути звернена на складну й багатогранну людську індивідуальність. Коли нам тепер заявляють, що історію не можна знати, тільки відтворювати, то відтворюймо її через життєписи, для яких маємо документальні дані.» (Літературознавець Юрій Луцький 1999 р.)

Історія знає чи мало випадків, коли політичні лідери стають немов би заручника ми своєї епохи. Посмертна доля спочатку буває до них не милосердною, на їхні плечі лягає відповідальність за катастрофи і невдачі. Лише з плином років стають ясними справжні причини трагедій і людських драм, і тоді починається процес реабілітації в суспільній свідомості тих, кого вважали мало не одноособовими винуватцями всіх бід. Виникає усвідомлення того, що від однієї людини не можна вимагати надто багато, що політика – це мистецтво можливого.

Щось подібне відбувається нині навколо постаті одного з найяскравіших політичних діячів України другої половини ХХ ст. – В.В. Щербицького.

Зараз говорити про те, поганим чи хорошим керівником він був, звісно ж, немає сенсу. В рамках жорсткої тоталітарної комуністичної системи Щербицький жив, працював, висунувся на видні ролі й не уявляв себе поза межами цієї системи. Все ж таки він був серед партійних «бонз» епохи Леоніда Брежнєва (керував КПУ Щербицький з травня 1972 року по вересень 1989 року) і навіть недовгих епох Юрія Андропова, Костянтина Черненка й Михайла Горбачова не гіршим представником еліти. І людиною, яка показувала максимальні можливості цієї хибної системи.

Не треба забувати, в яких умовах і в якій ситуації Щербицького було призначено першим секретарем ЦК КПУ. Петра Шелеста, його попередника на цій посаді, було звинувачено Москвою в національному «ухильництві». Щербицького призначили «виправляти» це «ухильництво» в руслі союзного інтернаціоналізму.

У державі, де все регламентувалося комуністичними нормами, лідер республіканської Компартії автоматично ставав керівником республіки. Якщо говорити щиро, Щербицький не був простим намісником Кремля – у першого секретаря ЦК було прав і вольностей побільше, чим у кожного з гетьманів – і  це при тому, що офіційна історична наука намагається довести нам, що гетьмани були доказом прагнення України до незалежності. У такому випадку перші секретарі ЦК – особливо починаючи з післявоєнного часу – не менші виразники ідеї державності України.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Біографія В. Щербицького

Володимир Васильович Щербицький народився 17 лютого 1918 року в місті Верхньодніпровську біля Катеринослава (нині Дніпропетровськ). Батько Щербицького – Василь Григорович, був механіком на місцевій електростанції [20, c.118]. Мати – Тетяна Іванівна, походила з бідної селянської родини. У родині шанували реліквії – портрет Тараса Шевченка й ілюстроване видання «Кобзаря». Пізніше Володимир Васильович згадував: «Ми виросли під Кобзарем».

Навчався у середній школі № 1 м. Верхньодніпровськ, яку закінчив у 1936 році. Після закінчення 9 класу в 1934 р. був затверджений інструктором Верхньодніпровського райкому комсомолу. Працював близько року, а потім його відпустили для продовження навчання[14, c.186].

В 1937 році вступив на механічний факультет Дніпропетровського хіміко-технологічного інституту. Навесні 1941-го В. Щербицький складає державні іспити на звання інженера. З квітня 1941 року Щербицький стає членом комуністичної партії. Переддипломну практику проходив на заводі в Дніпродзержинську, а в червні 1941 року, на самому початку Великої Вітчизняної війни, отримав червоний диплом. З 1937 року під час навчання працював креслярем, конструктором, машиністом компресорів на заводах Дніпропетровська. Паралельно закінчив річну школу пропагандистів.

Молодого випускника  в 1941 році призивають до лав Червоної армії й відряджають на навчання до Військової академії хімічного захисту. Пройшов у ній прискорений курс навчання і у званні лейтенанта направлений в Закавказький військовий округ, де став начальником хімслужби 34-го полку. Пізніше проходив службу під Москвою й на Кавказі. До грудня 1945 року працював на офіцерських посадах. Військову службу закінчив у ранзі капітана, хоча участі у бойових діях не брав. У Тбілісі познайомився з гарною дівчиною – Аріадною. В жовтні 1945 року Володимир і Аріадна (Рада Жиромська) одружилися [5, c.185]. З переїздом до Києва дружина стала працювати вчителькою в школі.

У Володимира Васильовича та Ради Гаврилівни народилося двоє дітей, син Валерій та донька Ольга.

Своє перше житло Щербицькі жартуючи, називали «мансардою на семи вітрах» - холодну кутову кімнату на четвертому поверсі блочного будинку без ліфта, зі «зручностями» у дворі [5, c. 187].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Політичні здобутки В. Щербицького

Після демобілізації в 1946 році Володимир Щербицький стає інженером на коксохімічному заводі в Дніпродзержинську, займає посаду начальника бюро планово-попереджувальних ремонтів, де через рік очолив партком на цьому ж підприємстві (у партію Володимира прийняли ще в 1941 році) [20, c.118]. У серпні 1946 р. В. В. Щербицького висувають на партійну роботу. З того часу він став професіональним партійним працівником. Саме в цей час він зближується з Леонідом Брежнєвим. Брежнєв в ці роки посідав місце  першого секретаря одного з найбільших обкомів партії Дніпропетровського краю. У 1946 – 1948 рр. – секретар партбюро Дніпродзержинського коксохімічного заводу ім. Г. К. Орджонікідзе, у січні – серпні 1948 р. – завідувач оргінструкторським відділом Дніпродзержинського міськкому партії, у серпні 1948 р. – січні 1952 р. – другий секретар того самого міськкому, в січні – серпні 1952 р. – парторг ЦК КПРС на Дніпродзержинському металургійному заводі, в серпні 1952 р. – лютому 1954 р. – перший секретар Дніпродзержинського міськкому партії. У 1954 р. його обирають другим, а у 1955 р. – першим секретарем Дніпропетровського обкому [20, c.119].

Щербицький встиг зробити чимало і, найголовніше, зумів зарекомендувати себе енергійним, здібним і працьовитим керівником, наполегливим партійним адміністратором, здатним вирішувати будь-які питання. З’явилися потрібні зв’язки у Києві, в Москві, в апаратах республіканських та союзних міністерств, а найголовніше його підтримував Леонід Брежнєв.

На початку 1956 р. В. Щербицький як делегат уперше бере участь у роботі XX з’їзду КПРС, слухає приголомшливу доповідь М. Хрущова. Тоді ж, на XX з’їзді, його обирають до сонму безсмертних – вищого ешелону партійної ієрархії. Він стає членом центральної ревізійної комісії КПРС, знайомиться з М. Хрущовим. Поряд дедалі могутнішає і старий друг – новоспечений секретар ЦК КПРС Л.Брежнєв [16, c.178].

Надаючи великого значення розвиткові промисловості, В. Щербицький відвідує заводи, «підганяє» директорів, сприяє проведенню реконструкції. Його енергія та ініціативність, а також прагнення оновити промисловість, збільшити її потенціал припали до душі першому секретареві ЦК КПУ О. Кириченку. А тут ще у вересні 1957 р, Дніпропетровщина вдруге зібрала багатий урожай; значно зріс приріст валового обсягу промисловості. Тоді й відбулася в ЦК Компартії України тривала розмова О. Кириченка з В. Щербицьким, якому було запропоновано велику посаду [5, c 258].

У грудні 1957 р. його обирають секретарем ЦК КПУ з промисловості й одразу, що також траплялося дуже рідко, членом політбюро (тоді – президії) ЦК. Працювати разом з О. Кириченком В. Щербицькому довелося лише 21 день – уже 26 грудня того обрали другим секретарем ЦК КПРС, і він вирушив до Москви. В Україні головним керманичем став М. Підгорний – виходець із Харкова, який тягнув за собою усю «харківську рать».

Чотири роки перебував В. Щербицький в апараті ЦК КПУ, коли на обрії з’явилися нові, хвилюючі перспективи. Гарячий і невгамовний М. Хрущов багато експериментував, але не вмів і не хотів спокійно сприймати провали власних прожектів. На січневому (1961) пленумі ЦК КПРС. він піддав нищівній критиці керівництво ряду регіонів країни за зрив планів хлібопостачання, за недостатню увагу до «королеви ланів» – кукурудзи. Дісталося на горіхи й керівникам України – їх товкли чи не найбільше. І переляканий М. Підгорний, щоб врятувати себе від опали, підставив під вогонь голову Ради Міністрів Ц. Кальченка, на якого й звалили усі існуючі та вигадані провини. По кількох днях його звільнили з посади прем’єра, котру той посідав з 1954 p. А на це місце JI. Брежнєв запропонував М. Хрущову «надійну зміну» – енергійного й кмітливого господарника, інженера-технолога В. Щербицького. Політбюро ЦК КПРС схвалило рекомендацію, і ось Щербицький уже на чолі уряду республіки.

Через місяць на XXII з’їзді КПРС новоспеченого прем’єра обрали членом Центрального Комітету, де він і залишався незмінно всі наступні 29 років.

Прагнучи відразу зміцнити своє становище, В. Щербицький почав домагатися призначення на залишену ним посаду першого секретаря Дніпропетровського обкому Антона Гайового, який з 1940 р. працював першим секретарем кількох, по черзі, обкомів, але в останні роки став скаржитися на здоров’я. Однак деякі члени політбюро ЦК КПУ мали на думці іншу, прийнятнішу для них, кандидатуру. Саме тоді дуже швидко, змагаючись за темпами лише із В. Щербицьким, набував ваги й політичного впливу перший секретар Київського обкому П. Шелест, обраний до того ж 1960 р. кандидатом у члени політбюро ЦК. Чимало людей, та, мабуть, і сам М. Підгорний, вважали, що досвідчений господарник П. Шелест, який донедавна очолював великі авіаційні заводи у Ленінграді та Києві, має більше підстав керувати усією промисловістю. В. Щербицькому ж цього не хотілося – і П. Шелест, і М. Підгорний були вихідцями з Харкова.

Мобілізувавши усі свої московські зв’язки, В. Щербицький усе-таки домігся, щоб секретарем Центрального Комітету обрали А. Гайового. Хоча така спритність нового голови Радміну, звичайно ж, не сприяла зміцненню його стосунків з М. Підгорним... Та й Шелест, мабуть, образився, тим більше що при обговоренні В. Щербицький посилався на його чималий вік – у 53 роки, мовляв, пізно починати роботу в ЦК. Коли ж через місяць обрали 54-річного хворого А. Гайового, всім стало зрозуміло – велася не дуже чесна гра [21, c.9].

Втім через чотири місяці П. Шелест з М. Підгорним узяли реванш: 30 вересня 1961 р., в останній день роботи XXII з’їзду Компартії України, П. Шелеста було обрано членом політбюро ЦК КПУ. По якомусь часі у них з В. Щербицьким виник гострий і неприхований конфлікт, що про нього П. Шелест не забував ніколи.

За ініціативою П. Шелеста розгорнулося велике житлове будівництво в сільській місцевості Київщини – інакше, справедливо вважав Шелест, людей на селі не втримати.

Центральним місцем цієї широкомасштабної програми і мала стати Ксаверівка на Білоцерківщині– там за індивідуальним проектом будувалося зручне й гарне «село майбутнього», в яке П. Шелест вкладав усю душу. Але матеріали були жорстко фондовані, лімітні... Обком партії був змушений допомагати.

На одному із засідань політбюро В. Щербицький нагримав на П. Шелеста за витрати фондових будівельних матеріалів на «якісь дурниці». А потім додав: нічого, мовляв, не дамо, переб’ються селяни. Краще б він такого не казав... Щербицький зрозумів це, коли стало відомо, що долею Ксаверівки цікавиться «сам Микита Сергійович». До того ж на той час уже відчувалося, й дуже помітно, що М. Підгорний і В. Щербицький не спрацювалися. Не вельми теплі стосунки склалися у нього і з впливовим і вольовим другим секретарем ЦК КП України І. Казанцем. Послабилися його позиції й у зв’язку зі смертю навесні 1962 р. А. Гайового. «Святе місце» одразу ж зайняв П. Шелест, який дедалі тісніше сходився з М. Підгорним. Це був перший етап протистояння П. Шелеста і В. Щербицького. Етап, який завершився не на користь останнього.

На посаді голови Ради Міністрів України В. Щербицький протримався лише два роки. В червні 1963-го його звільнили з цієї посади «у зв’язку з переходом на іншу роботу» – знову першим секретарем Дніпропетровського обкому. Що й казати, удар для 45-річного В. Щербицького був тяжким і приголомшливим [20, c.120].

А М. Хрущов не просто звільнив В. Щербицького – незабаром його вивели ще й зі складу кандидатів у члени політбюро ЦК КПРС, обравши на вакантне місце запеклого супротивника – Петра Шелеста, який у червні 1963 р. став «хазяїном» України – першим секретарем ЦК КПУ.

Місце В. Щербицького у Раді Міністрів посів І. Казанець – другий секретар ЦК. У липні пленум ЦК оформив повну перемогу харків’ян над усіма іншими: першим секретарем ЦК за місяць до цього став П. Шелест – «людина-торпеда», як жартували пошепки в апараті, бо здолав за дев’ять років шлях від директора заводу до господаря великої республіки; другим – колишній перший секретар Харківського промислового обкому Соболь; а секретарем ЦК з ідеології – також харків’янин, колишній секретар обкому він був обраний ще раніше, але в харківську команду вписався залюбки.

В. Щербицький залишився в Дніпропетровську – прораховувати власні помилки. І ймовірніше, що більше ніякі переїзди йому вже не світили, якби не змова Брежнєва – Підгорного – Суслова, котра призвела до усунення М. Хрущова. Після «коронації» Леоніда Ілліча В. Щербицький перестав дивитися на увесь світ крізь чорні окуляри. Достеменно відав, що Л. Брежнєв витягне й допоможе. Але чекати довелося довгенько – понад рік. «Заслання» на Дніпропетровщину тривало два з лишком роки – до жовтня 1965-го. Л. Брежнєву необхідно було міцно стати на ноги, щоб взятися за працевлаштування вірних старих друзів. Затримка трапилась через те, що несподівано планам щодо повернення В. Щербицького до Києва рішуче заступив дорогу П. Шелест, мотивуючи це тим, що вони не зрозуміють один одного. Своєю чергою, тандем Шелест – Казанець давно вже заважав Москві крамольними проектами щодо республіканського госпрозрахунку, більшої незалежності еспубліканських структур у господарських питаннях. Тож І. Казанця без погодження з політбюро ЦК КПУ призначили міністром чорної металургії СРСР, а П. Шелесту вище керівництво доручило підібрати кандидатуру на посаду голови республіканського уряду.