• теологічного,
• метафізичного,
• наукового (позитивного).
Це значить, що людський розум
у силу своєї природи користається спочатку
теологічним (релігійним), потім метафізичним
(філософським, абстрактно-теоретичним)
і, нарешті, позитивним (науковим) методом
мислення. Попередній стан розумового
розвитку є, з погляду Конта, необхідною
умовою розвитку наступного. Послідовність
руху різними галузями знань позитивного
стану відповідає різноманітній природі
явищ і визначається ступенем їхньої "спільності,
простоти і взаємної залежності".
Через усю соціологічну концепцію
О. Конта "червоною ниткою" проходить
його ідеал "порядку і прогресу".
Велика політична і моральна криза сучасного
суспільства, міркував Конт, обумовлена
в першу чергу розумовою анархією. Ймовірна
глибока "розбіжність умів" щодо
всіх основних правил, які лежать в основі
соціального порядку. Соціолог, що спостерігає,
легко фіксує відсутність у суспільстві
загальних ідей, висуваючи на основі вивчення
емпіричних фактів нові й прийнятні для
всіх ідеї, розкриваючи процес становлення
нової спільності принципів і створення
відповідних установ, що сприяють повному
подоланню суспільної кризи. Поки ж окремі
уми не приєднаються одностайно до деякого
числа загальних ідей, на підставі яких
можна побудувати загальну соціальну
доктрину, писав О. Конт, народи, незважаючи
ні на які політичні паліативи, в міру
необхідності залишаться в революційному
стані й будуть виробляти тільки тимчасові
установи. Але Конт попереджав, що необхідно
тільки мудре втручання в природний хід
громадського життя. А для цього треба
привести в струнку систему всі знання
про особистісне і колективне людське
існування, одночасно вивчивши думки,
почуття і дії людей. Тільки точна оцінка
природного ходу еволюції людства може
дати теоретичний фундамент для мудрого
втручання.
Саму соціологію О. Конт поділяв
на дві основні частини:
1) соціальну статику,
2) соціальну динаміку.
Перша покликана вивчати умови
існування і закони функціонування соціальних
систем; друга — закони їхнього розвитку
і зміни.
Соціальна статика, за Контом,
— це, по суті, анатомія суспільства, теорія
суспільного порядку, найкращої організації
суспільства, досягнення соціальної гармонії
(консенсусу).
Суспільство він порівнює з
живим організмом, що має різні органи,
які виконують свої специфічні функції.
Але точно так само, як не можна розглядати
функціонування будь-якого окремого органа
у відриві від цілісного організму, так
і в суспільстві як соціальній системі
не можна правильно зрозуміти окремі його
структурні елементи поза його цілісністю.
У співвідношенні і взаємодії суспільства
й особистості головним, вихідним для
Конта служить перше, а не друге: не індивіди
створюють суспільство, а суспільство
визначає соціальну природу особистості.
Анатомічно розтинаючи суспільство
на окремі соціальні структурні елементи,
інститути, О. Конт особливо виділяє родину,
державу і релігію як те, що відіграє найважливішу
роль у забезпеченні органічної єдності
суспільства. Він вважає, що саме родина,
а не індивід, складає ту найпростішу одиницю,
з яких складається суспільство. Людина,
на його думку, з давніх-давен переважно
егоїстична, хоча в її природі поряд з
"егоїстично-особистісним" є й неегоїстичний,
"соціальний" початок. І вся історія
людства в О. Конта є поступове подолання
егоїстичних схильностей людини.
Держава, за Контом, — це охоронець
суспільного порядку, виразник "суспільного
духу", що стоїть на варті соціальної
солідарності, й бореться проти тенденцій
докорінної розбіжності ідей, почуттів
та інтересів у суспільстві. Без цього
неможливий суспільний прогрес. Тому дотримання
суспільного порядку, підпорядкування
державі і її настановам, вважає Конт,
— це священний обов'язок будь-якого члена
суспільства.
Соціальна динаміка О. Конта
— це позитивна теорія суспільного розвитку.
Не заперечуючи визначену роль у цьому
й інших факторах, які Конт іменував вторинними
(наприклад, клімат, раса, приріст населення,
поділ праці), безумовний пріоритет він
віддавав первинним — духовним, розумовим.
Тому характер суспільства на кожному
історичному етапі і напрямок його розвитку
визначаються в Конта "станом людських
розумів".
Трьом зазначеним вище ступеням
розумового розвитку людства — теологічній,
метафізичній і позитивній — відповідають
і три стадії історичного прогресу. Перша
— теологічна — охоплює давні часи і раннє
середньовіччя аж до XIII ст. Вона характеризується
пануванням релігійного світогляду, військово-авторитарними
та політичними режимами на чолі з жерцями
і військовими. Друга — метафізична —
охоплює XIV - XVIII ст., для якої характерний
перехід від одного, старого, руйнівного
суспільного порядку до нового, у зв'язку
з чим ця стадія називалася О. Контом як
критична, перехідна. У духовній сфері
на перший план висуваються філософи-метафізики,
а в політичній — юристи, літератори, публіцисти.
Зігравши позитивну роль у руйнуванні
теологізму, у поваленні "реакційної,
ретроградної аристократії", ця епоха,
відзначав Конт, у свою чергу, породила
іншу крайність — революцію, "анархічну
республіку", індивідуалізм, лібералізм,
демократію, що виступають як головна
перешкода для нормального розвитку суспільства.
На третій вищій — позитивній
— стадії, що почалася в XIX столітті, разом
із твердженням позитивної, наукової свідомості,
згідно контівській соціальній динаміці,
настає розквіт промисловості, науки,
цілком відходять у минуле військовий
дух і мілітаристський спосіб життя, на
зміну аристократії приходить соціократія,
принципи побудови, функціонування і розвитку
якої розробляються особливою прикладною
наукою, що базується на соціології, —
позитивною політикою. У центрі духовного
життя висуваються вчені, філософи-позитивісти
і діячі мистецтва, а на місце старої, традиційної
релігії з богом приходить позитивізм
як "релігія людства" з її проповіддю
загальної любові і поклоніння особистості,
суспільству, людству.
Значення соціології О. Конта
визначається насамперед тим, що на основі
синтезу досягнень суспільствознавства
того періоду всупереч панівним у той
час спекулятивно-умоглядним філософським
підходам і теологічним поглядам він вперше:
1) обґрунтував необхідність
наукового підходу до вивчення суспільства
і можливість пізнання законів його розвитку;
2) визначив соціологію як
особливу науку, що спирається на спостереження;
3) порушив питання про
проведення емпіричних досліджень
у даній науці;
4) обґрунтував закономірний
характер розвитку історії, загальні
контури соціальної структури і ряду
найважливіших інститутів суспільства.
Однак О. Конту не вдалося досить
чітко визначити предмет і метод нової
науки; у його працях — характерна для
позитивізму недооцінка значення загальної
теорії й абсолютизація ролі вивчення
окремих соціальних фактів, емпіризм,
неправомірна аналогія соціальних явищ,
процесів і законів з тими, що вивчаються
в природознавстві.
В основі соціологічних поглядів
Г. Спенсера (1820-1903 pp.), лежали два вихідних
положення, тісно пов'язаних з дарвінським
вченням:
а) розуміння суспільства як
соціального організму, подібного до біологічного
організму, і організму, який підкоряється
тим же законам організації, функціонування
і розвитку;
б) вчення про загальну еволюцію,
згідно з якою будь-яке явище неорганічного,
органічного і надорганічного світу є
"частиною загального процесу еволюції",
оскільки існує тільки одна еволюція,
що відбувається всюди однаково".
Проводячи постійну аналогію
між біологічним і соціальним організмами,
Г. Спенсер виділяє такі загальні риси
і властивості, як:
• зростання і ускладнення структури,
• диференціація функцій,
• посилення їхньої взаємодії
зі структурою та ін.
Він вважав, що взаємини між
суспільними структурами подібні до взаємодії
органів живого організму. За, Спенсером,
роль судинної системи в суспільстві виконує
транспорт, роль кровообігу — торгівля,
роль харчування — промисловість і землеробство,
роль шкірного покриву — армія і т. п. Разом
із тим він бачить і відмінність суспільства,
яке він іменує "надорганізмом", насамперед
у тому, що в ньому індивід менше залежить
від соціального цілого і що суспільство
як ціле, що складається з окремих індивідів,
служить на благо своїх членів.
Якщо О. Конт у питанні про співвідношення
особистості й суспільства віддавав пріоритет
суспільству як системі, то Г. Спенсер,
навпаки, — особистості, індивіду.
Тому головним і визначальним
для Г. Спенсера, на відміну від О. Конта,
було безпосереднє вивчення не суспільства
як цілого, а особистості й інших його
структурних елементів, їхніх рис, функцій
і взаємодій. Не випадково його соціологічні
погляди розглядаються як приклад індивідуалістичного
підходу до вивчення суспільства і його
еволюції.
Органіцистичні, натуралістичні
ідеї Г. Спенсера невіддільні від його
еволюціонізму в соціології. Сам предмет
соціології уявлявся йому як вивчення
"зростання, розвитку, будівлі і відправлення
суспільного агрегату". Еволюція розглядалася
ним як джерело будь-якого природного
і суспільного явища. У її основі — прояв
і взаємодія двох протилежних процесів:
інтеграції (концентрації, об'єднання)
і дезинтеграцї (диференціації, розсіювання),
тому що еволюція — це "інтеграція речовини
і розсіювання руху". Вона завжди спрямована
на перехід від невизначеного і простого
до визначеного і складного.
Таким чином, і соціальна еволюція
виступає в Спенсера як автоматичний,
нездоланний, в загальному і в цілому визначений
процес чергування розвитку і розкладу
певних суспільств. При цьому в ході еволюційних
змін спершу відбувається перехід від
розсіяного стану суспільства в концентрований,
а потім від однорідного стану до неоднорідного.
Згідно з цим Г. Спенсер класифікував
суспільства за ступенем їх складності,
а соціальний прогрес бачив у послідовному
підйомі на усе більш ускладнені студені
організації суспільства, що відбивають
все більш високі ступені їхньої внутрішньої
згуртованості. Він поділяв у цьому зв'язку
суспільства на:
• прості,
• складні,
• подвійно;
• потрійно складні,
Виходячи з того, що, чим більше
розвинуто суспільство, тим воно складніше,
тобто більш диференційовано в структурному
і функціональному відношеннях. До найбільш
високого типу суспільства — суспільства
потрійної складності — Г. Спенсер відносив
усі сучасні йому цивілізовані країни,
а також давню Мексику, Ассирійську, Єгипетську
і Римську імперії, що виявили міцність
політичного устрою. В основі прогресу
громадської організації, за Спенсером,
лежить соціальна диференціація суспільства,
розвиток промисловості, науки і мистецтва.
Інша, більш відома класифікація
суспільства Г. Спенсером пов'язана з розмежуванням
їхньої громадської організації в залежності
від характеру пануючої в ній діяльності.
Так, він розрізняв "войовничі" й
"індустріальні" типи суспільств.
У перших громадська організація заснована
на твердій ієрархічній структурі, розгалуженому
апараті, високій централізації, строгій
дисципліні і примусі "примусова кооперація"),
а індивід реально позбавлений волі, розчинений
у суспільстві, його інтереси підлеглі
суспільним, а сам він цілком підпорядкований
державі з метою здійснення функцій оборони
і нападу.
У других типах суспільств громадська
організація переслідує переважно не
зовнішні, а внутрішні, мирні цілі. Головним
завданням держави виступає виховання
членів суспільства, а на зміну насильству
і примусу приходять переконання, симпатії
і право. Примусова кооперація замінюється
добровільною взаємодією вільних і свідомих
членів суспільства. Військовий тип суспільств
відбиває, за Спенсером, більш низьку,
примітивну ступінь суспільного розвитку
в порівнянні з індустріальним типом.
Перехід від першого до другого відбувається
в результаті нормальної соціальної еволюції.
У ході розвитку виробництва, обміну виробничою
діяльністю, мирної праці перетвориться
природа, а разом з цим і на основі цього
— і все суспільство. М. Спенсер, як і О.
Конт, виступив рішучим супротивником
революційних суспільних змін, прихильником
"суспільної рівноваги", збереження
існуючої суспільної системи як природного
стану суспільства, що випливає з закону
еволюції природи і суспільства.
Заслуга Г. Спенсера в соціології
складається насамперед у тому, що йому
вдалося розгорнуто і глибоко свого часу
розробити системний підхід стосовно
суспільства і з'єднати його з еволюціонізмом.
Він першим використав такі найважливіші
категорії соціології, як соціальна система,
соціальна структура, соціальна функція,
соціальний інститут, соціальний контроль
та ін.
Характеризуючи структуру суспільства,
Г. Спенсер розрізняв, наприклад, три підсистеми
— підтримуючу (економіка), розподільчу
(розподіл праці) і регулюючу (держава),
а також шість типів соціальних інститутів
(родинні, освітні, політичні, церковні,
професійні і промислові). Йому належить
пріоритет і в обґрунтуванні взаємозв'язку
змін соціальної структури і соціальних
функцій її складових одиниць, посилення
диференціації цих функцій, природного
розподілу праці в результаті зростання
розмірів структурних одиниць. Висунувши
на перший план вивчення структури суспільства
і функцій її елементів, Г. Спенсер заклав
основи структурно-функціонального напрямку
в соціології, що получили пізніше широке
поширення і вплив (Т. Парсонс, Р. Мертон
та ін.). Відродження ідей Спенсера в рамках
сучасної соціології знайшло своє вираження
й у формуванні такого соціологічного
напрямку, як неоеволюціонізм (Л. Уайт,
Дж. Стюард, Н. Смелзер, Е. Ейзенштад та
ін.), яке разом з тим переглянуло ряд важливих
положень класичного еволюціонізму.
ОСНОВНІНАПРЯМКИ
ТЕОРЕТИЧНОЇ СОЦІОЛОГІЇ XX СТОЛІТТЯ
У XX столітті соціологія отримала
найбільший розвиток:виникли наукові
центри в більшості західноєвропейських
країн,інституціоналізованої співтовариство
соціологів, сама соціальна наука активнорозвивалася
по різних векторах і напрямах. Різноманіття
соціологічнихшкіл і напрямків, а також
теорій і концепцій, практично несвідомих
до одногознаменника, взагалі характерна
риса соціології XX століття. Однак накопиченнявеликого
емпіричного матеріалу і теоретична еволюція
соціології породилипрагнення до вироблення
метатеоретическое парадигм, що претендують
на інтеграціюсоціологічного знання та
розкриття самих основ соціального буття.
Мова піде про найбільш впливових
в соціології XX століття напрямкахсоціальної
думки. Ці теоретичні парадигми відрізняються,
по-перше,універсалізмом в сенсі прагнення
повно і цілісно представити у вигляді
стрункихтеоретичних конструкцій все
різноманіття соціального життя, по-друге,
високоїступенем наукового абстрагування;
по-третє, тим, що вони в рамках соціальнихдосліджень
виконують роль найбільш загальних, чи
не світоглядних,підстав, які задають
як спрямованість змістовних емпіричних
ітеоретичних досліджень, так і характер
інтерпретацій отриманихрезультатів.