Политические системы общества

Політична культура сприяє формуванню ставлення людини до навколишнього  середовища, до головних цілей і  змісту політики держави. Значущість політичної культури визначається її інтегративною  роллю, яка передбачає сприяння єднанню  всіх прошарків населення, створення широкої соціальної бази для підтримки системи влади, політичної системи загалом.

ПОЛІТИЧНІ ПРИНЦИПИ Й НОРМИ –  їх призначення полягає у формуванні політичної поведінки та свідомості людини відповідно до цілей і завдань політичної системи. Закріплені в Конституції, законах, кодексах, законодавчих актах політичні принципи й норми регулюють політичні відносини, визначають дозволене й не дозволене під кутом зору зміцнення правлячого режиму.

ЗАСОБИ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ –  це розгалужена мережа установ, що займаються збиранням, обробкою та поширенням інформації. Вони впливають на регулятивно-управлінську діяльність усіх ланок управління, сприяють реалізації цілей політики, пропагують вироблені політичні й правові норми. Засоби масової інформації намагаються звільнитися з-під державного й політичного диктату, але їхня незалежність не забезпечує нейтральності. Інтереси певних соціальних сил завжди домінують у викладі масової інформації.

ФУНКЦІЇ ПОЛІТИЧНИХ СИСТЕМ:

стратегічна – вироблення політичного курсу держави, визначення цілей і завдань розвитку суспільства, забезпечення політичних рішень;

організаційна – організація діяльності суспільства щодо виконання спільних завдань і програм;

координаційна – координація окремих елементів суспільства;

легітимізуюча – діяльність, спрямована -на узаконення політичної системи, на досягнення в її межах взаємної відповідності політичного життя, офіційної політики і правових норм;

політико-соціалізуюча – залучення людини до політичної діяльності суспільства;

артикуляційна – формування вимог щодо осіб, які виробляють політику;

агрегаційна – узагальнення та впорядкування інтересів і потреб соціальних верств населення;

стабілізаційна – забезпечення стабільності та стійкості розвитку суспільної системи загалом;

інтеграційна – забезпечення цілісності суспільства.

Функціонування політичної системи  зумовлене наявністю відносин з  іншими політичними системами. Кожна  політична система має свої ознаки й характеристики, форми і типи.

Типологія політичних систем 

 

Найрізноманітніші політичні системи  можна класифікувати за принциповими, корінними ознаками. Існує три  головні моделі політичних систем:

– командна;

– змагальна;

– соціо-примирлива.

Кожна з цих моделей політичної системи може мати багато модифікацій  і не існує в абсолютно “чистому”  вигляді.

1. Командна політична  система характеризується такими ознаками:

– інтеграція, фактичне об'єднання  всіх структур не шляхом відносин боротьби і співробітництва, що складаються природно, поступово, а на основі бюрократичної централізації “зверху” навколо одного центру;

– прийняття центром рішень;

– ліквідація автономії центрів  у прийнятті рішень на місцях;

– протистояння політичному плюралізму;

– командний стиль управління всіма сферами суспільного життя;

– панування адміністрування у  вирішенні всіх політичних проблем, усунення політичної опозиції;

– виняткова роль партійне-державного лідера, що відображається тією чи іншою  мірою у культі його особи;

– приниження політичного значення громадянина, обмеження його прав і  свобод;

– зовнішня і внутрішня безконтрольність політичних інституцій; відсутність  розподілу влади; стримування способів саморегуляції суспільного організму; ставка переважно на силові, примусові  методи;

– поширення політичної демагогії  про захист інтересів народу; створення номенклатури (теократичної, королівської, військової або партійно-державної), яка побудована на принципах напівфеодальних рангів з відповідним матеріальним та іншим забезпеченням за рахунок суспільства;

– відкрите насильство, яке набирає  форми відкритих тиранічних режимів.

Командна політична система  пройшла історичний шлях від правління  єгипетських фараонів, через панування тиранів Греції, імператорів Риму, феодальних абсолютних монархів до сучасних авторитарних, тоталітарних систем. Різновидами тоталітаризму відповідно до панівної їх ідеологи є комунізм, фашизм і націонал-соціалізм. Командні системи ще існують в Африці, Азії та інших країнах. Історично доведено, що хоча на певних етапах розвитку суспільства командні системи можуть бути добре пристосовані для виконання проміжних завдань, проте у кінцевому підсумку вони є гальмом суспільного прогресу. Відомо, що так звані соціалістичні країни, лідери яких заявляли світові про гігантські успіхи, дедалі більше відставали від розвинених країн Заходу навіть у найбільш, здавалося б, благополучні часи їхнього існування.

2. Змагальна політична  система має такі типологічні ознаки:

– політичний плюралізм;

– наявність механізму впливу на державну владу різних центрів прийняття політичних рішень через “групи тиску”, що інституційно відокремлені й змагаються між собою;

– наявність багатьох центрів прийняття  політичних рішень;

– визнання рівності й гарантій прав людини й об’єднань громадян;

– примус не виключається, але не є  прямим, основним методом в управлінні;

– зв’язок політичної системи  і саморегуляції суспільства  у сфері економіки, соціальних відносин, духовного життя та ін.;

– захист конституційного ладу, його правових засад;

– ставлення до права як до цінності та ін.

Змагальна політична система існувала у деяких рабовласницьких державах (наприклад, Афіни), феодальних містах-державах (російський Новгород, Дубровник на Адріатиці, ганзейські міста-держави узбережжя Балтійського моря). Утвердження цієї системи найбільш яскраво виявило себе за капіталізму з його постулатами вільної конкуренції, вільного товарообміну, природних прав людини. Змагальна політична система Італії, Іспанії, Португалії, Греції та інших країн продемонструвала свої позитивні сторони і висвітлила проблеми їхнього розвитку. Змагальна політична система може добре функціонувати за умов стабільного суспільства як єдиного соціального організму.

2. Соціопримирлива політична система має такі ознаки:

– висунення на перший план соціальних проблем у змаганні за утвердження політичних цілей і завдань;

– використання компромісів у вирішенні політичних та інших проблем;

– розгляд командних методів  протиборства як великих затрат економічних, духовних та людських ресурсів;

– професіоналізм політичного управління;

– утвердження політичного плюралізму, що передбачає певні обмеження панівних сил, груп, які змагаються на ґрунті поступок, консенсусу, добровільних узгоджень  сторін;

– високий рівень політичної культури;

– прагнення до утвердження соціального миру, соціальної справедливості, служіння їм;

– уведення певних обмежень щодо власності, розподілу доходів, свободи договору (насамперед на продаж робочої сили) з метою досягнення соціального миру;

– поступове і постійне здійснення соціальних програм;

– високий рівень захисту прав людини; політична безконфліктність; саморегульованість та ін.

Примітивні форми соціопримирливої системи знаходимо в історичному минулому. Однак справжня соціопримирлива система складається лише в умовах високого рівня економічного розвитку, зміцнюється в процесі переходу людства від конфронтації до співробітництва, від протиборства до створення єдиної нової цивілізації.

Типи політичних систем неоднаково проявляли себе у конкретному часі й історичному просторі. Людство завжди замислювалось над проблемами ефективності їхнього функціонування. Говорити про історичну життєздатність названих вище типів політичних систем у сучасному, цивілізованому світі можна, виходячи з певних індикаторів ефективності.

Індикаторами ефективності політичної системи є загальнолюдські цінності: суспільний прогрес; демократія; політичні  права й свободи людини; соціальна справедливість; людський вимір політики; всебічний розвиток особи. Звичайно, кількість таких індикаторів можна розширити або ж названі розкласти на складові. Всі вони визначають ефективність функціонування політичної системи.

Загально-політологічна типологія:

– військові та громадянські;

– консервативні;

– закриті;

– відкриті;

– завершені;

– незавершені;

– мікроскопічні;

– макроскопічні;

– глобальні;

– традиційні;

– модернізовані;

– демократичні;

– авторитарні;

– тоталітарні.

Типологія політичних систем за Ж. Блонделем:

– ліберальні демократії;

– радикально-авторитарні (комуністичні) системи;

– традиційні (збереження наявних  соціальних відносин);

– популістські (властиві країнам  третього світу);

– авторитарно-консервативні.

Типологія політичних систем за Г. Алмондом:

– англо-американська (характерні риси – прагматизм, раціоналізм, основні  цінності – свобода особистості, індивідуалізм, добробут, безпека);

– континентально-європейська (взаємодія політичних субкультур із модернізованими інститутами);

– доіндустріальна, або частково індустріальну, (передбачає поєднання різних політичних культур і відсутність чіткого поділу владних повноважень);

– тоталітарна (концентрація влади  в руках бюрократичного апарату, монополія правлячої партії, заідеологізованість).

 

Сутність, походження, ознаки та функції держави

Держава є одним із найважливіших  інститутів суспільства, центральним  елементом його політичної системи. В її діяльності концентрується головний зміст політики. Термін “держава” зазвичай вживається в широкому і вузькому значеннях:

• у широкому сенсі - це країна, суспільство, народ, що розташовані на певній території і мають органи влади;
• у вузькому значенні під державою розуміють систему закладів і установ, які здійснюють верховну владу на певній території, тобто держава ототожнюється з державним апаратом.

Нині у світі існує понад 200 держав і їх кількість продовжує збільшуватися. Динаміка зростання кількості держав є такою: 1900 р. - 80 держав, 1981 р. - 164 держави, 2002 р. - більше 200, у майбутньому, за прогнозом одних вчених - 300-400 держав, а на думку інших - близько 800.

Політична наука дає різноманітні теорії походження держави:

1. Теологічна теорія (Ф. Аквінський, А. Августин), в якій поява держави пояснюється Божою волею. Подібні погляди представлені в найдавніших релігіях і покликані освячувати існуючі порядки: оскільки влада від Бога, то вона має право на існування і є непорушною.
2. Патріархальна теорія (Аристотель, Конфуцій, Н. Михайлов- ський). Згідно з нею держава - це результат історичного розвитку сім’ї. Так, Аристотель розглядав виникнення держави як природний процес ускладнення форм спілкування людей: спочатку люди об’єднуються в сім’ї, потім декілька сімей утворюють поселення, а на завершальній стадії цього процесу постає держава. Конфуцій вважав, що держава - це велика сім’я, і відносини в ній мають будуватися за аналогією з сімейними. Влада правителя є продовженням влади батька в сім’ї (патріарха), а відносини правителів і підданих нагадують сімейні стосунки, де молодші залежать від старших.
3. Теорія суспільного договору (Г. Гроцій, Т. Гоббс, Дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо). Договірна теорія трактує виникнення держави внаслідок угоди (договору) між людьми, які раніше перебували у природному, додержавному стані, а потім для того, щоб уникнути зайвих зіткнень і непорозумінь, надійно забезпечити свої основні права і свободи, вирішили створити державу. Головним завданням держави є турбота про спільне благо. Ця теорія значною мірою сприяла формуванню сучасних демократичних держав і донині справляє глибокий вплив на політичні уявлення їх громадян.
4. Психологічна теорія (Г. Тард, Дж. Фрезер). Виникнення держави пояснюється особливими властивостями психіки людей. Йдеться, зокрема, про те, що вони за своїм складом поділяються на схильних до влади, здатних брати відповідальність не лише за себе, а й за інших, та тих, хто уникає відповідальності і схильний делегувати іншим певні права на управління суспільним життям (“одні народжуються, щоб управляти, а інші потребують підпорядкування”).
5. Теорія насильства (Л. Гумпилович, Є. Дюрінг, К. Каутський, Ф. Опенгеймер). Дана теорія набула поширення в ХІХ столітті. Її ідейною основою була модна тоді теорія соціального дарвінізму, якій притаманне зведення закономірностей розвитку суспільства до закономірностей біологічної революції і висунення принципів природного відбору, боротьби за виживання найбільш пристосованих чинників суспільства. Тобто держава стає формою панування переможців над переможеними.

Найвідоміший представник теорії насильства польсько-австрійський соціолог Людвік Гумпилович виходив з того, що рушійною силою суспільного розвитку є боротьба людських спільнот за існування. Зіткнення між ними призводить до підкорення слабких сильними та утворення апарату примусу - держави. Насильство є не тільки причиною виникнення держави, а й найважливішим чинником її існування. Держава повинна рішуче використовувати силу і всередині країни, придушуючи революційні рухи.

1. Техніко-економічна теорія (Г. Чайльд, К. Вітфогель). Її представники стверджують, що держави виникають при переході від збирального типу господарювання до виробничого. Так англійський археолог Г. Чайльд вважав, що саме перехід до землеробства і тваринництва автоматично спричинив значне зростання виробництва, що й привело до збільшення населення, поглиблення спеціалізації праці (виокремлення управлінської сфери), майнової нерівності і, зрештою, до виникнення держави.
2. “Гідравлічна” теорія. На думку її автора К. Вітфогеля, основною причиною виникнення держави є перехід до іригаційного землеробства. Його впровадження й поширення не тільки сприяли зростанню обсягу сільськогосподарської продукції, а ще й створювали необхідні організаційні передумови розгалуженого державного апарату.

8. Класова (марксистська) теорія. За  цією теорією держава існувала  не завжди. Вона є результатом  історичного розвитку суспільства,  його закономірної диференціації  на класи під впливом розвитку продуктивних сил, який супроводжувався появою приватної власності.

За первіснообщинного ладу характерними рисами життя людей були колективна власність і спільна праця  членів громади, зрівняльний розподіл продуктів. Приватна власність зумовила економічну нерівність сімей і посилення влади вождів. З’явилися зародки спадкової влади. Суспільство розкололося на протилежні соціальні групи - класи імущих і неімущих, і постала потреба в організації, яка б придушувала опір неімущих і закріпила право влади. Такою організацією і стала держава. Вона стає апаратом насилля для захисту класових привілеїв власників - рабовласників, феодалів, буржуазії.

Кожна із названих теорій походження держави має право на існування  як така, що розкриває якусь особливість, сторону виникнення та функціонування цього суспільного інституту. Навіть далека від науки теологічна теорія має певний сенс хоча б тому, що обґрунтовує  необхідність сильної державної  влади.

Основні причини виникнення держави:

• розвиток виробництва й суспільного поділу праці, ускладнення суспільної організації і, як наслідок, - виокремлення управлінської діяльності в самостійний вид праці, поява особливої групи людей, що здійснює управлінські функції (держава виникає в період розкладу родоплемінного ладу, а державна влада формується з додер- жавних форм - влади старійшин родів, жерців, вождів племен, які виконували управлінські функції в первісних суспільствах);
• майнова диференціація населення, виникнення приватної власності, утворення класів і становлення способу виробництва, заснованого на позаекономічному примусі до праці та експлуатації (це вимагало створення держави як знаряддя примусу і придушення опору класу поневолених);
• воєнно-територіальна експансія, завоювання одних народів іншими, що створювало реальні можливості для відкритого присвоєння продуктів чужої праці й потребувало зміцнення інститутів насильства та управління для підтримання такого способу існування (однак вплив завоювань на утворення і розвиток держави не слід абсолютизувати);
• демографічні причини, які полягали в зростанні кількості і густоти населення, переході народів від кочового до осілого способу життя, що вимагало створення механізмів регулювання та вирішення територіальних проблем;
• психологічні фактори показують, що держава - плід людського розуму, який формувався під впливом певних потреб і емоцій людини. Деякі вчені вважають, що потужним мотивом створення держави був страх перед агресією з боку інших людей, побоювання за життя, свободу і майно. Інші висувають на перший план людський розум, якій дійшов висновку про необхідність створення спеціального органу - держави, здатного забезпечити природні права людей;
• антропологічні фактори, які свідчать про те, що державність закладена в саму суспільну природу людини. Людина як істота колективна здатна існувати лише в межах певних форм співжиття.