Нація як суб’єкт політики

1. Лобізм може стати  інструментом задоволення іноземних  інтересів за рахунок національних інтересів.

2. Лобізм часто є  провідником неправового впливу  на владу. Тут треба говорити  про його конкретні форми (корупція, хабарництво тощо), що підривають як фундамент влади, так і основи демократичного суспільства.

3. Лобізм може бути  фактором захисту та розвитку  націоналізму, відомчості тощо, посилювати крайні форми задоволення “спеціальних інтересів”.

4. Лобізм містить загрозу  розмиття владних устоїв суспільства,  перетворюючи демократичні інститути на інструмент окремих груп.

5. Лобістські заходи  набирають у відповідних умовах  форми соціальної несправедливості. Як показує соціальна практика західних країн, результативність лобізму великого бізнесу набагато вища (завдяки більшим фінансовим можливостям), ніж у інших груп та структур. Така ситуація, якщо стає правилом, може дестабілізувати обстановку, дисбалансувати інтереси та сприяти підвищенню напруженості.

6. Лобізм часто може  блокувати справді потрібні управлінські рішення, перешкоджаючи задоволенню суспільно цінних інтересів.

7. Лобізм часто може  заважати стабільній та конструктивній  державній політиці, спричиняючи, наприклад, постійне “перекроювання” бюджету, часту зміну пріоритетів чи посилення позиції однієї гілки влади за рахунок послаблення іншої.

8. Лобізм може використовуватись  й у зовсім прозаїчних цілях  – як інструмент збагачення  окремих груп чи еліт.

Як і будь-який інший  суспільний інструмент, лобізм може бути використаний як на благо усього суспільства, так і для задоволення вузькопартійних чи групових інтересів. Все залежить від соціальноекономічного, політичного та культурного “фонів”, від обставин та контексту, в якому реалізується це явище.

Для того, щоб лобізм давав  користь усьому суспільству, необхідні  певні умови: реальність влади демократичних інститутів та норм, економічна та політична стабільність, свобода засобів масової інформації, стабільне громадянське суспільство тощо. Тільки за наявності цих факторів лобізм починає “працювати” в суспільних інтересах. В умовах економічної та політичної нестабільності, перехідних періодів, непередбачуваності, кожен клас та кожна група прагнуть отримати якнайбільше і тоді лобізм виходить із цивілізованих кордонів і має більше недоліків, ніж переваг.

Отже, підсумовуючи вищесказане, ми можемо зробити декілька висновків. По-перше, лобізм – це встановлення контактів та передавання повідомлень, адресованих представникам влади з наміром впливати на їхні рішення у вигідному для певної групи напрямку. Він є явищем, характерним для суспільств з розвинутою демократичною системою правління, означаючи відкритість та розвиненість системи представництва інтересів в суспільстві. Саме в демократичних системах створюються передумови для виникнення лобізму: велике розмаїття інтересів та політичний плюралізм, що уможливлює доступ до влади.

Звичайно, лобізм наявний  також і в тоталітарних чи авторитарних системах, набуваючи відповідної специфіки. По-друге, маючи багато позитивних рис, лобізм може бути використаний для збагачення певної групи, внаслідок власне такої практики термін “лобізм” і набув негативного смислового забарвлення. До беззаперечних позитивів лобізму можна зарахувати як розширення інформаційної бази прийнятих політичних рішень, так і функцію примирення та узгодження різноманітних інтересів, сприяння досягненню компромісів в політиці. Звичайно, не можна нехтувати і недоліками, характерними для цього явища, адже лобістська діяльність може стати інструментом задоволення іноземних інтересів за рахунок національних інтересів або використовуватись для збагачення та контролю над владою окремими групами. По-третє, лобізм здійснює важливі для суспільства функції, виступаючи посередником між суспільством та державою та привертаючи увагу владних органів до актуальних питань. По-четверте, через недостатній розвиток демократичних інститутів та громадянського суспільства в Україні, лобізм у своєму позитивному сенсі як інструмент

представництва інтересів  ще є малорозвиненим.

3. Політичні  аксіоми Алексіса Токвіля.

Одним з фундаторів політичного  лібералізму, суспільно-політичної течії, що знайшла широке розповсюдження, є французьський історик, соціолог і політик ХІХ ст. Шарль Алексіс  де Токвіль. Найпомітніший вплив  на світову політичну думку справила його праця «Демократія в Америці». Основною темою роздумів та досліджень мислителя є історичний поворот в усіх сферах тодішньої людської спільності, осмислення народження демократичного суспільства. Філософія Шарля де Токвіля про демократію є своєрідний синтез ліберальних та демократичних ідей. Політичне вчення Шарля Алексіса де Токвіля – це своєрідна історіографія раннєбуржуазного суспільства. Його турбувала проблема можливого конфлікту між політичною рівністю і політичною свободою в демократичному суспільстві. Якщо пізніше соціологи оперували поняттям індустріального та до індустріального суспільства, то Шарль Алексіс де Токвіль порівнює, протиставляє суспільство аристократичне і демократичне.

Аристократичне суспільство  – втілення феодального режиму, зруйнованого  французькою революцією. Соціальне явище – демократія – лейтмотив роздумів Шарля Алексіса де Токвіля. Демократичне суспільство – це егалітарне суспільство, де повалено старий феодальний лад, скасовано феодальні привілеї, панує рівноправність. Тут же існують лише індивідуальні відмінності між людьми, зумовлені їх неоднаковими здібностями, освітою, достатком.

В процесі історичного  розвитку суспільства реалізуються два основні закони: по-перше, всі  конкретні суспільства незалежно від історичних особливостей і етапів розвитку неодмінно йдуть до демократії; по-друге, демократичний лад тісно зв’язаний з розвитком звичаїв, культури, науки, цивілізації. Суспільний прогрес несе людям демократію, свободу, рівність. На нерівності не може ґрунтуватися свобода в демократичному суспільстві. Свобода передбачає рівність умов існування й охороняється різноманітними політичними та соціальними інститутами, в тому числі демократичним законодавством, свободою громадян створювати політичні об’єднання, свободою преси, волелюбними звичаями людей. Свобода і рівність – це потужні фактори руйнування старого, аристократичного суспільства. Відсутність сваволі у суспільстві і супутніх їй аристократичних привілеїв, обмежень і перепон і передбачає свободу. Та свобода і рівність часто-густо суперечать одна одній і наростання політичних та економічних свобод може супроводжуватись активним соціальним розшаруванням, тобто зростанням нерівності. І, навпаки, досягнення рівності може привети до ліквідації певних політичних і економічних свобод та ін. Принципове вирішення проблеми в широкому розгортанні і суспільстві індивідуальних свобод та укоріненні стабільної політичної демократії.

Для егалітарного суспільства, стверджував Токвіль,  характерна тенденція перетворювати корпоративні структури аристократичного суспільства в масу розрізнених, ізольованих один від одного людей. Це приведе до того, що політичним наслідком демократичного індивідуалізму може бути не рівність у свободі демократичного республіканізму, а рівність у рабстві демократичного деспотизму. На думку Токвіля, демократії притаманні два небажані налідки: демократія не дає народу найдостойнішого уряду і політична тиранія більшості. Він пояснив це тим, що буржуазний індивідуалізм спричинює такий негативний факт, як відмова громадян від участі в суспільному житті. З погляду Токвіля, політична апатія означає початок процесу політичної централізації і соціального підпорядкування.

Токвіль вважав, що представницька влада багато в чому коригує негативні  тенденції демократії, і водночас зазначив, що однієї представницької форми влади недостатньо для протистояння негативним наслідкам демократії. І все ж, завдяки своїм унікальним перевагам, демократія в змозі нейтралізувати їх. Токвіль виділяв дві основні переваги демократії над іншими формами правління: вона сприяє благополуччю найбільшого числа громадян, забезпечує політичні свободи або широку участь мас у політичному житті. В інтересах попередження деспотизму люди, стверджує Токвіль, повинні свідомо культивувати мистецтво добровільної політики й соціальної кооперації, створювати вільні установи місцевого самоврядування, а також добровільні політичні й громадські асоціації. З їх допомогою, вважав він, люди можуть безпосередньо брати участь в управлінні суспільством, генерувати політичну культуру і громадський рух.

Токвіля поправу можна  назвати теоретиком демократичного ладу суспільства, одним з родоначальників  політичного лібералізму.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список використаної літератури:

 

1. Політологія: Підручник//За ред. проф.  Кремень В.Г., проф.. Горлача М.І.-Харків:Друкар. центр «Єдінорог», 2002.

2. Комаровський А.В. Політологія – М., 1999. – 387 с.

3. Юрій М.Ф. Основи  політології: Навч. посібник.-К.: Кондор, 2005.

4. Большой энциклопедический словарь http://www.announcement.ru/enc_ letter/bse_590_36142_367_1.html.

5. Морозов С.П. Лоббирование как явление в политическом

процессе, 2002. – http://www.dialogvn.ru/uk/2002/n03/s02-3-01.htm.

6. Политология для юристов: Курс лекций/Под ред. Н.И.Матузова, А.В.Малько.- М: Юрист, 1999.

7. Конституційне право зарубіжних країн / За заг. ред. В. О. Ріяки. – К.: Юрінком Інтер, 2004.

8. Уроки демократії: світовий досвід для України. – К.: Міжнародний центр перспективних досліджень, 2007.