Нація як суб’єкт політики

Завдання 13.

1. Нація як суб’єкт  політики.

2. Лобізм  в політичній  системі.

3. Політичні аксіоми  Алексіса Токвіля.

 

1. Нація як  суб’єкт політики.

Одним з найскладніших  і найдискусійніших питань теорії нації  є визначення суті цієї спільноти. Передумови виникнення націй, шляхи і підстави їх консолідації, способи самовияву настільки багатогранні і своєрідні, що дослідники поки що не досягли великих успіхів у відокремленні базових сторін їх життєдіяльності від похідних, загальних від особливих та у формулюванні такого визначення нації, яке б задовільняло всіх.

Є дві найпоширеніші  концепції нації: західна (територіальна) і незахідна (етнічна).

Відповідно до західної концепції нація — сукупність людей, що має власну назву, свою історичну  територію, спільні міфи та історичну пам’ять, спільну мову, громадську культуру, спільну економіку і єдині юридичні права та обов’язки для всіх членів. Основною ознакою нації за цією концепцією є національна держава на певній території або змагання до неї. При чому в західній концепції нація і народ ототожнюються.

Прихильники незахідної або етнічної концепції нації  розділились на два табори: одні вважають, що термін „нація” — вживається у двох значеннях. Нація — а) історична соціоетнічна, політична, духовна спільнота людей з певною психологією, самосвідомістю, спільною територією, економічним життям, культурою, мовою; або б) сукупність громадян певної держави. Тоді як народ визначається як населення, людність певної країни (всі етнічні, соціальні групи та прошарки) або окремого регіону. Народ, як і нація, на думку цих вчених, поліетнічний феномен. Але саме поняття зосереджене не на етнічності, а на соціальності. Воно фіксує розселення людей на певній території, в державі, місцевості (наприклад можна сказати: „народ України”, „народ Криму”, „народи Півночі”), а також сукупність соціальних груп, прошарків чи окремих осіб („багато народу зібралося”).

Тоді як інша частина  прихильників етнічної концепції нації  визначає термін „нація” тільки в  одному, першому значенні. А сукупність громадян певної країни позначають терміном „народ”. Зокрема така точка зору викладена в Декларації „Про державний суверенітет України” від 16.07.1990 р., де зазначається, що „громадяни Республіки всіх національностей становлять народ України”.

Нація виступає як суб’єкт політики у двох аспектах:

   1. кожна нація  має право на самовизначення, тобто утворення своєї власної  держави;

   2. нація (якщо  держава однонаціональна) або  народ (як сукупність декількох  націй) є єдиним джерелом державної  влади.

   Світова практика визнає за націями певний правовий статус, для забезпечення вільного волевиявлення націй, реалізації їх законних прав на життя, відносини з іншими націями на основі рівності. Йдеться про надання повної свободи націям для встановлення ними економічних, політичних, культурних та інших відносин, а отже, про право націй на самовизначення. Навіть більше, самовизначення є загальновизнаною основоположною нормою міжнародного права, обов’язковою для всіх без винятку держав. Це зафіксовано в документах ООН (друга стаття Статуту). У цьому документі наголошується на правомірності боротьби народів за досягення політичної незалежності та творення своєї державності, свобода народу чи нації без втручання ззовні в її політичний статус, на необхідності уникнення збройного втручання у справи держав, які стали на шлях самостійного розвитку, а також забороняються акти політичної, ідеологічної, економічної агресії.

 

 

   Право нації  на самовизначення означає: 

1) Вільний вибір нацією державного устрою аж до відокремлення і формування своєї самостійної держави, що передбачає свободу вибирати інститути і символи державності.

2) Самостійність у розв’язанні економічних та інших питань свого розвитку, якщо нація перебуває в добровільному об’єднанні з іншими націями в одну державу.

   Тут, навіть  теоретично, складається наступна  ситуція, коли бажаною, але  політично неможливою умовою  розвитку цивілізації є абсолютна  реалізація права кожної нації  на самовизначення, або „добровільне”,  з великим наголосом на цьому  слові, входження або перебування нації в складі багатонаціональної держави. Практично, при реалізації своїх політичних прав на самовизначення бездержавні нації наштовхуються на звинувачення у сепаратизмі та діях на порушення суверенітету і цілісності держави, на території якої вони знаходяться або претендують, оскільки вся територія планети Земля вже поділена. Як свідчить світова історія багатьом націям вдалося реалізувати своє право на самовизначення, хоча дуже малій частині з них шляхом мирного вирішення конфлікту (СРСР), а дуже великій кількості ще не вдалось це зробити (ірландці у складі Великої Британії, численним націям у складі Російської Федерації тощо).

   Тобто самовизначення  націй неможливе без розв’язання  проблеми національно-територіального  розмежування, яка є однією з найскладніших і найгостріших проблем. Реалізувати це право, беручи до уваги історичні умови певної нації, прийняті форми його реалізації, можна у двох формах — відокремлення і воз’єднання.

   Таким чином  є дві форми реалізації права  на самовизначення:

   1. відокремлення, тобто вихід з багатонаціональних об’єднань внаслідок волевиявлення народу на основі державно-національного самовизначення;

2. об’єднання однієї нації з  іншою (іншими) в межах однієї  держави на федеративній (конфедеративній)  основі або автономізації в умовах унітарної держави.

   В кримінальному  законі практично кожної країни  визнаються злочином дії, що  призводять до порушення територіально  цілісності держави. Проте слід  чітко відрізняти сеператизм, що  цілком виправдано вважається  злочином, від утворення нацією своєї власної держави. Тут, в кожному конкретному випадку, слід вивчити та проаналізувати, етнічний склад населення, що бажає відокремитись, чи володіє воно ознаками нації, ті причини, які спонукають їх вийти зі складу багатонаціональної держави (наприклад, тотальне порушення етнічних прав, проведення дискримінаційної національної політики або неможливість вільно розвиватись, загроза асиміляції тощо). На жаль, міжнародне співтовариство не витворило жодного міжнародно-правового акту, який би дав чітке поняття „нації”, її ознаки, а також порядок врегулювання конфлікту, що виник на основі реалізації права нації на самовизначення. 

 

2. Лобізм в  політичній системі.

Лобізм (від англ. слова «lobbi», що означає вестибюль, передпокій, кулуари) можна вважати однією з найпоширеніших форм впливу добровільних об’єднань людей (груп інтересів) на органи влади в сучасних демократичних суспільствах.

Лобізм є невід’ємною  частиною сучасного політичного  життя. Необхідно зазначити, що цей  термін порівняно новий і увійшов до політичного лексикону у кінці ХІХ століття. У Сполучених Штатах Америки ще з середини ХІХ століття представники різних зацікавлених груп проводили багато годин в кулуарах (лобі – з англ. кулуар, холл, вестибюль), очікуючи законодавців, щоб поговорити з ними і вплинути на їхнє рішення. Поступово термін “лобізм” увійшов у політичний лексикон і тепер часто використовується для всіх, хто в той чи інший спосіб пробує вплинути на прийняття політичних рішень.

Значущість лобізму  на політичній арені сучасності не тільки не слабшає, але з кожним роком зростає. Лобізм набуває масового характеру, формується фінансована індустрія лобізму, окремі лобістські кампанії здобувають статус соціальних рухів. Сьогодні з точністю ніхто не може стверджувати, чи існують такі рішення, які ухвалювалися б представниками влади за відсутності впливу на них з боку зацікавлених осіб. Так само важко уявити, щоб великі економічні структури не намагалися вирішити частину своїх проблем за рахунок взаємодії з владою.

Підвищення ролі лобізму у політиці призводить до трансформації демократії від цивільного представництва до представництва інтересів. Трансформація зумовлена тим фактом, що з'являються нові й доволі впливові агенти політичного поля – групи інтересів, які впливають на владу, причому найчастіше здійснюючи власне прямий вплив. Лобізм є не тільки одним з головних механізмів вироблення й прийняття державних рішень, але й важливою діючою силою становлення плюралістичної демократії за рахунок впливу, що здійснюється на органи державної влади.

Треба відразу зазначити, що власне термін “лобізм” у побутовому використанні часто має негативну смислову конотацію, означаючи фактично купівлю голосів або вигідних політичних рішень. У цьому значенні лобізм означає фактично “блат”, “протекціонізм”, “підкуп” державних чиновників в корисливих цілях. Крайнім виявленням негативного аспекту лобізму можуть бути незаконний тиск на представників влади, хабарництво, корупція, за допомогою яких приймаються управлінські рішення в інтересах певних групп чи осіб. Негативне ставлення до лобізму сформувалося внаслідок саме такої практики “впливу” на управлінські рішення.

У позитивному ж значенні лобізм можна охарактеризувати як абсолютно  здорове та потрібне для демократичного суспільства явище. Адже лобізм, як система організаційного оформлення, вираження та представництва різноманітних групових інтересів є так само невід’ємною частиною суспільства, як і наявність в суспільстві цих різноманітних груп інтересів, кожна з яких наполегливо прагне привернути до себе увагу владних органів.

Лобізм достатньо жорстко зв’язаний  з політичною владою. Можна навіть вивести таку закономірність: лобізму більше там, де більше реальної влади [6, с. 440]. Лобізм – це свого роду ознака влади, її специфічна риса. І, навпаки, він не буде проявлятися там, де влада відсутня або де вона виступає виключно як номінальна сила.

Лобізм як повноцінний інститут проявляється тоді, коли існують щонайменше дві необхідні умови:

• У суспільстві виникає велике розмаїття інтересів внаслідок його соціальної диференціації.

• Розширюється доступ до влади внаслідок  розвитку політичного плюралізму, що є характерним насамперед для демократичних суспільств.

У зв’язку з тим, що влада об’єктивно не в стані задовольнити одночасно всі інтереси, виникає проблема черговості, пріоритету задовольняння інтересів. Відповідно, прагнення різних груп впливати на політику держави з метою її переорієнтації на свою користь, стимулювати державу приймати вигідні для цих груп рішення, є закономірним.

Лобізм може проявлятися у різних сферах та формах, відповідно маючи різні види. Наприклад, залежно від того, в якій гілці влади “вирішується питання”, можна виділити лобізм

• Законодавчий.

• Виконавчий.

• Судовий.

Залежно від того, в якому управлінському рішенні досягаються цілі лобіювання, воно може поділятись на правотворне (лобізм в законодавчих органах через нормативні акти), прававозастосувальне та правоінтерпретаційне [2, с. 46]. Залежно від характеру інтересу, який “проштовхується”, можна також виділяти політичний, соціальний, економічний, фінансовий, правовий та інший види лобізму. Залежно від того, на якому рівні проходить лобіювання інтересів, воно може підрозділятись на загальнодержавне (здійснюється в системі вищих органів державної влади та управління) та місцеве (здійснюється в республіканських, обласних органах).

Залежно від того, на чию користь  “вирішується питання” або хто  замовив його “вирішення”,лобіювання може поділятись на такі підвиди:

• Лобіювання різноманітних соціальних структур: суспільних організацій, рухів, партій, груп тощо.

• Відомче лобіювання – це лобіювання міністерств та відомств, державних  комітетів та інших установ.

• Регіональне лобіювання – це вплив на владу з боку представників  республік, районів, областей, що прагнуть отримати певні дотації чи інші переваги від центральних органів державної влади.

• Іноземне лобіювання – це вплив  іноземних груп тиску на ті чи інші державні органи з метою добитися від них певних рішень.

Потрібним, на нашу думку, є також  окреслення певних меж терміна “лобізм”:

1. Лобіювання зв’язано винятково  з прийняттям державних рішень. Рішення, що приймаються приватними особами, організаціями чи корпораціями, можуть також перебувати під впливом інтересів певних зацікавлених груп, але такий вплив не прийнято називати лобізмом.

2. Всі види лобізму мотивовані  бажанням здійснити вплив. Багато  дій чи подій можуть впливати  на прийняття державних рішень, але якщо вони не викликані  бажанням чинити вплив, їх не  можна називати лобізмом.

3. Лобіювання вимагає  посередника або представника як зв’язного між групою громадян та офіційними державними органами. Якщо громадянин за своїм бажанням і користуючись доступними йому методами прагне вплинути на державного чиновника, він не може вважати себе лобістом.

4. Будь-яке лобіювання  завжди пов’язано з встановленням контактів для передавання повідомлень, оскільки це єдиний шлях, яким можна здійснювати вплив.

Лобізм займає чільне місце в суспільстві, маючи як позитивні, так і негативні риси. Зупинимося коротко на основних позитивних та негативних аспектах цього явища. Серед плюсів лобізму можна назвати такі:

1. Лобізм до певної  міри “конкурує” з органами  державної влади, змушуючи їх  постійно перебувати “у формі”, надає їм динамічності та гнучкості.

2. Лобізм виступає  інструментом самоорганізації громадянського суспільства, за допомогою якого мобілізується суспільна підтримка або опозиція певному рішенню чи законопроекту органів державної влади.

3. Лобізм створює можливості  для захисту інтересів меншості, виступаючи у специфічній формі політичного плюралізму.

4. Лобізм надає додаткові  можливості різноманітним соціальним  недержавним структурам-асоціаціям для досягнення їхніх цілей.

5. Лобізм є також  засобом активізації тих чи  інших процесів у політиці, використовується  як своєрідний соціально-політичний стимул, спрямований на реалізацію тих чи інших інтересів.

6. Лобізм дає змогу  розширити інформаційну базу  політичних рішень, що приймаються,  інформуючи відповідні державні органи про певні нагальні проблеми. Лобісти забезпечують органи державної влади інформацією стосовно ситуації на нижчому та інших суспільних рівнях, яка потім заслуховується на парламентських чи інших слуханнях, інформуючи законодавців про наявні проблеми. Лобіювання виступає у вигляді аргументації, механізму підготовки та прийняття відповідних актів.

7. Лобізм можна розглядати  і як ширший засіб для досягнення  компромісів, засіб взаємного врівноваження та примирення різноманітних інтересів. Загальновизнано, що лобістські групи, відстоюючи часом абсолютно діаметрально протилежні інтереси своїх замовників, сприяють збереженню своєрідної рівноваги різних політичних сил, знаходженню точок дотику та досягненню консенсусу при прийнятті політичних рішень, адже, зрештою, основа лобізму – це взаємовигідна співпраця.

Лобізм також має  достатньо серйозні недоліки. Серед основних “мінусів” лобізму можна виділити: