Анархізм як ідейно-політична доктрина

Національний  авіаційний університет

Інститут  міжнародних відносин

 

 

 

 

 

 

Реферат

З дисципліни «Політологія»

На тему: «Анархізм як ідейно-політична доктрина»

 

 

 

 

 

Виконала

Студентка групи  ЖУ-412

Худякова Олександра

 

 

 

 

 

Київ-2013

 

План

1. Загальна характеристика анархізму.
2. Основні напрями анархізму.
3. Анархізм на сучасному етапі.
4. Висновок.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

              

1. Загальна характеристика анархізму

Особливе  місце в соціалістичному напрямі  політичної та правової думки посідає  анархізм – ідеологія, яка вже у своїй назві стверджує власну суть – бездержавний лад. Для прихильників цього напряму, так само як і для прихильників лібералізму, найвищою цінністю є свобода, проте така свобода розуміється анархізмом  інакше, ніж лібералізмом. Ця свобода базується на суспільній рівності, яка можлива тільки – і це, власне, робить анархізм напрямом соціалістичної думки – за раціонально сформованого справедливого суспільного ладу, за який необхідно боротися всіма допустимими засобами. Це лад, що базується на вільних зв’язках виробників, який не потребує держави, так само як не потребує і релігії. Своєрідним гаслом анархізму є: «Ані Бога, ані пана». 

Анархізм  проповідував звільнення суспільства і кожної окремої особи через ліквідацію у процесі анархістської революції державної організації. Анархісти, незалежно від напряму, до якого вони належать, беззастережно сприймають ідею, що засадничим злом, яке деформує суспільство, нормальні суспільні відносини, є держава. Існування держави породжує класову боротьбу, конкурентну боротьбу між окремими особистостями, в результаті чого збагачуються одні і злидарюють інші. Корені анархізму його творці вбачали в додержавній формі існування суспільства, ідеології деяких релігійних сект періоду Середньовіччя і Реформації, а також в окремих аспектах теорії природничого права та договірної теорії XVII та XVIII т..  
 
Як ідеологія анархізм справив суттєвий вплив на розвиток робітничого руху в середині та другій половині XIX т.. На відміну від марксизму, анархізм відкидав ідею держави диктатури пролетаріату, проте, на противагу йому, головну надію в зміні суспільного ладу покладав не на революційний рух усього пролетаріату на чолі з комуністичною партією, а на індивідуальний терор. Жертвами анархізму стало чимало політичних та державних діячів, зокрема німецький кайзер Вільгельм I, італійський король Гумберт, президент США Мак-Кінлі.  
 
Ідея ліквідації держави в анархізмі тісно пов’язана з поняттям абсолютної свободи особи. На переконання анархістів, саме існування держави виключає можливість існування свободи індивіда, тому для її забезпечення необхідно знищити державу. Тому, на відміну від марксистів, анархісти вважали необхідним найперше знищити цілком і повністю державу, а вже наслідком цього буде ліквідація капіталу, приватної власності тощо. Отже, якщо марксисти стверджували, що у процесі соціалістичної революції на зміну буржуазній державі прийде держава диктатури пролетаріату, то анархісти заявляли, що у процесі анархістської революції буде знищено буржуазну державу без заміни її будь-якою іншою формою держави.

Термін «анархізм» походить від грецького «avapxia» — безвладдя. Ще у V-IV т.. до н. е. грецький філософ Зенон заперечував будь-яку форму державного устрою, виступаючи за вільну солідарність громадян.

Основні риси анархізму:

• заперечення  держави і влади взагалі;

• крайній  індивідуалізм, нічим необмежена свобода;

• заперечення  великої приватної власності  при допущенні дрібної.

Анархізм  — це ідейно-політична течія, яка  проголошує своєю метою знищення держави и заміну будь-яких форм примусової влади вільною і добровільною асоціацією громадян.

 

2. Основні напрями анархізму

Анархізм  не є цілісною ідейно-політичною течією. Залежно від відмінностей у підходах його прихильників до питання про  шляхи досягнення проголошених цілей  у ньому розрізняють три основних напрями:

• анархо-індивідуалізм
• анархо-комунізм
• анархо-синдикалізм.

Основні ідеї анархо-індивідуалізму сформульовані у XIX ст. німецьким філософом Максом Штірнером та французьким філософом П'єром Жозефом Прудоном. Ідеї анархо-індивідуалізму зводилися до того, що нове суспільство повинно базуватися на пріоритеті особистості, на егоїзмі. Зважаючи на те, що держава та особистість несумісні, анархо-індивідуалізм виступив проти держави, будь-якої централізованої влади. Майбутнє суспільство уявлялося анархо-індивідуалістам як суспільство обміну послуг, угоди дрібних власників, у якому немає антагонізму, тобто непримиренності класів, соціальних верств, насилля, досягнуто взаємного договору. Це вчення, назване Прудоном теорією взаємності, розцінювалося марксизмом як одна з форм дрібнобуржуазного утопізму. Суть "теорії взаємності" полягає в тому, що у новому суспільстві робітничий клас має стати на шлях угоди з буржуазією, укласти з нею взаємний договір.

П'єр Жозеф  Прудон (Proudhon), 1809-1865 - творець анархізму як окремого напряму політичної та правової думки XIX ст. і основоположник такого напряму в анархізмі, як індивідуалістичний анархізм, або анархоіндивідуалізм. На відміну від більшості представників соціалістичного напряму, Прудон не займався практичною революційною діяльністю, він був тільки теоретиком. Спершу вплив на його творчість, формування концепції мала теорія Фур'є, проте невдовзі він витворює власну, абсолютно самостійну теорію. До найголовніших його праць належать такі: "Що таке власність?" (1840), "Система економічних суперечностей, або філософія злиденності" (1846), "Про війну і мир" (1861), "Про засади федералізму" (1863).  
 
Він обстоював такий суспільний лад, який базується на взаємній співпраці членів суспільства, з гарантованою автономією людської особистості. Прудон, як він підкреслював, визнає "третю форму суспільства", тобто синтез спільності і власності, заперечуючи, таким чином, і капіталістичне, і комуністичне суспільство.

За Прудоном, анархія - це не абсолютна свобода  діяльності - вона означає почуття  нерозривного зв'язку власної свободи  зі свободою інших. Свобода є інтегральна: ніколи не можна посягати на свободу  взагалі, не посягаючи на свободу  окремих індивідів; і, порушуючи  свободу окремих індивідів, порушується  свобода взагалі. Для Прудона  анархія не була якимось безвладдям, тобто ліквідація державного механізму, який стояв над суспільством, не повинна була призводити до свавілля та знищення права.

Макс Штірнер (справжнє ім'я Шмідт Каспар) (1806-1856) виступав з крайніх ідеалістичних та егоїстичних позицій. Він називав себе "смертельним ворогом держави", в якої є лише альтернатива: "вона або я". Власність для нього лише те, що в його владі. Отже, основне кредо М. Штірнера: "Для мене немає нічого вищого за Мене".

У зв’язку  з загостренням класової боротьби та поширенням революційних настроїв серед  робітників ідеї анархо-індивідуалізму були поступово витіснені концепцією анархо-комунізму ідеологами, якої стали російські революціонери М. О. Бакунін та П. О. Кропоткін.

Міхаїл Бакунін (Бакунин), 1814-1876 - основоположник нового напряму анархізму - колективістського анархізму, або анархоколективізму. Визначальний вплив на формування бакунінської концепції мали філософія Геґеля, згодом - доктрина Прудона та марксизм. 

Свої погляди  на державу і право, власну концепцію  анархізму Бакунін виклав у працях "Бог і держава" (1871) та "Держава  і анархія" (1873).

М. О. Бакунін  вважав, що держава в будь-якій формі  є знаряддям гноблення мас, а  тому виступав за її повне знищення революційним шляхом. Заперечуючи державність  як таку, він висловлювався як проти  участі робітників у парламентських виборах і в діяльності будь-яких представницьких органів влади, так і проти марксистського вчення про диктатуру пролетаріату. Нездійсненність  диктатури пролетаріату М. О. Бакунін  пояснював тим, що увесь робітничий клас одночасно бути диктатором не зможе. "Диктатура пролетаріату" поступово виявиться владою меншості, яка відстоюватиме не загальнонародні, а власні інтереси.

Ідея  свободи у творчості Бакуніна формується у процесі полеміки з  іншим ідеологом анархізму - Максом Штірнером, який вважав, що особа може бути вільною тільки на засаді протиставляння себе суспільству та державі. Суспільство не дає змоги досягнути людині повної свободи. На думку Бакуніна, суспільство становить природне середовище буття особи, натомість її свобода порушується державою, тому досягнення повної свободи і повної автономії особи можливе тільки шляхом ліквідації держави. Штучні інституції, створені державою незалежно від її форми, у кінцевому підсумку завжди спричинюють порушення або знищення свободи особи. Мислитель підкреслював принципову відмінність між становищем особи у суспільстві та в державі. У державі панує право, у суспільстві - традиція та звичай, і взаємодія індивідів базується на солідарності. При цьому форма держави не має принципового значення. Він писав: "Між монархією і республікою існує істотна відмінність: у першій апарат держави пригноблює і грабує населення для користі привілейованих класів, маєтних верств, а також своєї власної кишені іменем монарха; у республіці населення є так само пригноблене і пограбоване на користь тих самих класів, але вже іменем волі народу".  
Розглядаючи перспективи майбутнього людського суспільства, Бакунін особливу увагу приділяє проблемі колективізму. Базуючись на твердженні, що людина є істота суспільна, він намагається окреслити майбутнє життя людей, яке він не мислить поза колективами. Отже, для Бакуніна колективізм є не тільки основним напрямом суспільної організації, але й стає чи не найвищою моральною якістю, яка регулює життя як індивіда, так і суспільства, що стає організацією солідарності індивідів, які однаково користуються всіма необхідними матеріальними благами, так само як і з найбільшого добра всіх, чим є свобода. У такій ситуації людина як найбільш індивідуалістична і, одночасно, найбільш суспільна істота досягає апогею свого розвитку, гармонійно пов'язаного з розвитком колективу.  

Пйотр Кропоткін (Кропоткин), 1841-1921 - російський князь, який під впливом Бакуніна зблизився з народовольцями, за що був ув'язнений російською владою. Його погляди викладені у працях "Записки революціонера" (1885), "Анархізм, його філософія й ідеали" (1896), "Взаємна допомога як фактор розвитку" (1902).

Теорія П. О. Кропоткіна розроблена на ґрунті широких  узагальнень у галузі природничих  і суспільних наук. В основу свого  вчення П. О. Кропоткін поклав сформульований ним "біологічний закон взаємної допомоги", який визначає природне прагнення  людей до співпраці. На основі добровільно  укладеної між об'єднаннями людей  угоди буде створена федерація, як суспільство "вільного комунізму".

Перехід до федерації вільних комун, які  ґрунтуються на комуністичних засадах  виробництва й розподілу можливий лише через революційне руйнування всього того, що роз'єднує людей, насамперед приватної власності й держави.

Кропоткін розглядав  державу як штучне утворення, що мало на меті "тримати у покорі інших  та примушувати їх на себе працювати". Закони, які діяли у державі  і регулювали суспільне життя, він  вважав винятково новочасними утвореннями, підкреслюючи, що людство сторіччями існувало без писаного законодавства  і відносини між людьми регулювалися лише звичаями і традиціями. На підставі вчення Дарвіна про взаємодопомогу у тваринному світі він обгрунтував закон взаємної допомоги та солідарності, як всезагальний біосоціологічний закон. Внаслідок дії цього закону людство, на думку Кропоткіна, не потребує держави з її регулюючою функцією, тому необхідно ліквідувати державну владу. Бездержавне суспільство він уявляв у формі асоціації вільно об'єднаних комун та виробничих общин, у яких не повинно бути жодної форми зовнішнього примусу щодо конкретного індивіда. У такому суспільстві рішення повинні ухвалюватися на підставі спільної згоди та на засадах моралі. Досягнути такого суспільства можна через анархістську революцію. Кропоткін заперечував не тільки приватну, але й особисту власність. На його думку, одразу ж після повалення існуючого ладу, ліквідації держави повинен бути запроваджений принцип - "Кожному за потребами". 

Ідеї анархізму  в XIX ст. набули деякого поширення  у Франції, Швейцарії, Іспанії, Італії, США. Однак спроби анархістів шляхом агітації підштовхнути маси до повстання  закінчились невдачею. Анархізм зробив поворот до тактики "пропаганди дією", яка покликана була за допомогою  терору до представників пануючого  класу спровокувати масові революційні  виступи. Поразка анархізму й  на цьому напрямі сприяла формуванню принципово нової тактичної лінії, яка передбачала використання робітничих профспілкових організацій у  боротьбі за знищення буржуазної держави  й започаткувала нову течію в  міжнародному робітничому русі - анархо-синдикалізм.

Теорія анархізму  пустила своє коріння у міжнародному робітничому русі. На початку ХХ ст. сформувалася течія анархо-синдикалізму, що особливо широко поширилася в Італії, Франції та Іспанії. У Росії, а пізніше в Югославії, анархо-синдикалізм знайшов розвиток у період становлення соціалістичного суспільства. Анархо-синдикалісти стверджували, що не політичні партії, а профспілки (синдикати) є ударною силою у битвах з капіталізмом. У со-ціалістичному суспільстві профспілки замінять державу, утвердиться обмін вільних виробників, конфедерація профспілок крізь мережу профспілкових організацій та об' єднань керуватиме суспільством та спрямовуватиме розвиток суспільства. Відродження в кінці 80-х років анархістської течії відбулося у Росії, Україні та інших незалежних державах Співдружності. Відбулися установчі конференції та з' їзди, конфедерації анархо-синдикалістів (КАС), анархістських об' єднань у Києві, Харкові, Донбасі та інших регіонах України. Конференції та з' їзди проголосили, що Конфедерація анархо-синдикалістів є "незалежною політичною організацією непартійного типу", що не ставить завдання захоплення влади. Її платформа становить синтез різноманітних напрямків анархізму: анархо-індивідуалізму, анархокомунізму та анархо-синдикалізму, охоплює спільну для них боротьбу проти бюрократичного централізму відомчого та партійного диктату, за визволення особистості та суспільства на засадах самоврядування. Для сучасного анархо-синдикалізму характерні загальноцивілізовані риси гуманізму, індивідуальної свободи та соціальної справедливості, що несумісні ані з якою диктатурою, класово-партійною винятковістю тощо.

 
3. Анархізм на сучасному етапі

Сучасний  анархістський рух дуже різноманітний, і включає безліч течій. Поряд  зі «старими» анархістами, тобто  представниками класичних напрямів в анархізмі, переважно анархо-синдикалістами і анархо-комуністами, існує, наприклад, такий рух як Анархо-примітивізм.

Існують також  проанархістські рухи «автономістів», ред-скіни(червоні і анархо скінхеди), ліберальних анархістів, екологічних рухів, різних культурних ініціатив, поселень, які налічують десятки тисяч активістів. Вони борються за так звану «деколонізацію повсякденного життя» в нинішньому суспільстві.

Слідуючи  традиції ситуаціоністів і нових лівих багато сучасних анархістів намагаються створити якусь альтернативу відчуженому і репресивному соціуму, вирішуючи всі питання колективно, на основі консенсусу, поважаючи особистість і уникаючи авторитаризму та ієрархії. Патріархату протиставляється статева рівність, традиційним родинним стосункам — комуни, ієрархії — самоорганізація. Пропагуються і активно практикуються екологізм, антиімперіалізм і антифашизм. Анархісти активно виступають проти дискримінації по статевій, національній, гендерній, статевій ознакам, проти міждержавних воєн і політики неоколоніалізму. Анархісти вельми активні в антифашистському русі, постійно беруть участь у вуличному протистоянні з неофашистами і неонацистами, а так само поліцією. У сімдесятих величезний розмах і популярність набув антиядерний рух, в якому активно брали участь анархісти і автономи. Це був дуже масовий рух, в якому активно брала участь західна молодь. Автономи-сквотери часто захоплюють порожні будівлі, які вони перетворюють на центри лібертарної культури і політики. Існують різні анархістські комуни, одною з найзнаменитіших є комуна Християнія в Копенгагені.