Зміст та значення коректурних процесів у сучасному видавництві

ЗМІСТ ТА ЗНАЧЕННЯ КОРЕКТУРНИХ ПРОЦЕСІВ У СУЧАСНОМУ  ВИДАВНИЦТВІ

 

1. Поняття коректури

У видавничій практиці склалося так, що границю між редагуванням та коректурою проводять дуже умовно, хоча, на нашу думку, вона є чіткою та однозначною. У посібнику «Коректура» вказано, що «коректурою називають творчий процес виявлення та виправлення помилок у тексті й недоліків виготовлення друкарської форми, підготованої для тиражування друкарським чи будь-яким іншим способом. Головна мета процесу – забезпечити точну відповідність будь-якої копії оригіналові, а також досягнути стилістичної, граматичної й технічної досконалості підготованої текстової форми та високої якості твору друку в цілому» (Корректура. под ред. Б. Г. Тяпкина. М.: Книга, 1979). Таке визначення завдань коректури частково збігається із завданнями редагування. На практиці це призводить до того, що коректора зобов’язують, крім власних функцій, виконувати ще й функції молодшого редактора, і, таким чином, сплутують два різні процеси.

Сплутування процесів коректури й редагування явно хибне: редагування та коректура – два зовсім різні процеси. Зокрема, коректура – це процес, який полягає у приведенні копії повідомлення у відповідність із його оригіналом. Іншими словами, здійснити коректуру означає: провести познакове порівняння (контроль) копії та оригіналу повідомлення, і в разі нетотожності знаків в одній і тій самій позиції (тобто за наявності спотворень) виправити в копії спотворений знак на той, що є в цій позиції в оригіналі.

Сплутування процесів коректури й редагування є шкідливим ще й для виробничого процесу. Відбувається об’єднання норм коректури й редагування в єдине ціле, їх нівелювання, а в результаті – зниження ефективності опрацювання повідомлення.

Звичайно, із сказаного зовсім не випливає, що коректорові не можна доручати виконання функцій молодшого редактора (проводити контроль найпростіших видавничих норм), а молодшому редакторові – функцій коректора. У багатьох випадках, коли коректор паралельно з власне коректурою виконує ще й найпростіші функції редагування – це сприяє підвищенню продуктивності праці, а тому є корисним і потрібним. Проте таку сумісну працю можна доручати лише найкомпетентнішим, найкваліфікованішим працівникам ЗМІ.

 

2. Необхідність процесу  коректури

Наявність процесу коректури  у видавничому процесі прямо залежить від її технології. Класичний видавничий процес вимагає обов’язкового копіювання авторського оригіналу, тобто його повторного набирання (передрук у видавництві після виправлення редактором; набирання видавничого оригіналу в друкарні; часткове перенабирання зверстаних сторінок унаслідок наявності найрізноманітніших помилок). Сучасний же (комп’ютеризований) видавничий процес, навпаки, такого копіювання зовсім не потребує, оскільки будь-яке повідомлення, записане автором на комп’ютерному носії інформації (наприклад, магнітному диску), може бути скопійоване без повторного набирання. Така можливість з’явилася завдяки тому, що комп’ютерні носії, на відміну від паперових, дають змогу запам’ятовувати коди літер і копіювати їх (без повторного набирання) електронними методами довільну кількість разів без будь-яких обмежень.

Зі сказаного випливає, що процес коректури потрібен лише в тих випадках, коли для видання  використовують традиційний видавничий процес (наприклад, із металевим набором) або коли використовують частково комп’ютеризований видавничий процес (автор подав рукопис у ЗМІ на некомп’ютерному носії інформації, наприклад, на папері). Коли ж використовують повністю комп’ютеризовану технологію (автор подав свій оригінал і на папері, і на комп’ютерному носії інформації), то в цьому випадку проведення процесу коректури є зайвим.

 

 

З цього теоретичного висновку маємо два вкрай важливі  для практики наслідки:

а) ЗМІ повинні всіляко  сприяти тим авторам, які готують  і подають свої авторські оригінали на комп’ютерних (крім паперових) носіях інформації (це суттєво скорочує фінансові витрати на публікування видань);

б) із упровадженням у  видавничу справу комп’ютерних технологій процес коректури з видавничого процесу зникатиме.

 

3. Норми коректури

Можна виділити два варіанти коректури, які мають місце у  ЗМІ:

1) коректура часткова, що полягає в контролі лише  основної інформації (ігноруючи  відмінності в службовій інформації, наприклад, у форматі набору, типі  гарнітури, кеглі, накресленні,  розмірі інтерліньяжу тощо);

2) коректура повна,  що полягає в контролі ідентичності  не лише основної, а й службової  інформації (розбіжності в службовій  інформації у цьому випадку  є недопустимими).

Указані варіанти коректури  дають змогу сформулювати дві  коректурні норми.

1. При частковій коректурі основна інформація (знаки, ілюстрації, а також інші елементи) повідомлення в одній і тій самій позиції у копії та оригіналі повинні бути тотожними (службова інформація може бути різною).

2. При повній коректурі як основна інформація (знаки, ілюстрації та інші елементи) повідомлення, так і службова в одній і тій самій позиції у копії та оригіналі повинні бути тотожними.

Оцінюють якість проведення коректури згідно з цими нормами  за такими критеріями, як ступінь спотвореності копії повідомлення та достовірність копії повідомлення.

 

 

 

 

4. Методи коректури  та їх ефективність

Коректурні копії (відбитки) повторно набраного оригіналу повідомлення друкують у трьох примірниках (для  автора, редактора та коректора). Кожен  із них повинен проводити коректуру самостійно.

Можливі два методи коректури: із підчитувачем (підчитувач читає  вголос оригінал, коректор візуально  контролює надруковану копію  і виправляє виявлені спотворення) і без підчитувача (коректор кладе  перед собою оригінал та копію, читає порцію тексту з оригіналу, звіряє її з такою ж порцією надрукованої копії, при виявленні спотворень виправляє їх, переходить до наступної порції оригіналу і т. д.). Під час роботи без підчитувача для коректора важливо вибрати таку оптимальну за довжиною порцію тексту, яку він може запам’ятати й відтворити, не спотворивши її.

У середньому ефективність першої ручної коректури наближається до 80%. На відміну від редагування, яке виконують завжди лише один раз, коректуру можуть проводити кілька разів – два, три, чотири, п’ять, шість чи навіть сім. Визначення потрібної кількості коректур залежить від вимог щодо ступеня спотвореності копії повідомлення. При багаторазовому опрацюванні повідомлення коректор звикає до тексту, що знижує ступінь його уваги, а тому він починає пропускати частину спотворень. Ось чому ефективнішими є такі повторні коректури, які читають різні коректори.

Як правило, автор і  редактор проводять одноразову коректуру. Коректор залежно від вимог щодо ступеня спотвореності може проводити як одно-, так і багаторазову коректуру.

Після того, як автор, коректор і редактор провели коректуру, всі  ці виправлення коректор переносить в один примірник і на його основі працівник виправляє набір. Виправлений  примірник роздруку набору вважають оригіналом (наприклад, видавничим). Попередній варіант повідомлення, хоча його й далі називають «авторським оригіналом», фактично таким уже бути перестає. Під час коректури, як і під час редагування, використовують спеціальні коректурні знаки.

 

5. Особливості проведення коректури

Раніше коректуру проводили  в гранках, тобто в незверстаних у сторінки фрагментах повідомлення. Зараз при наявності комп’ютеризованих технологій коректуру книжкових видань часто проводять відразу за зверстаними сторінками. У газетних та журнальних виданнях першу коректуру роблять і в незверстаних сторінках, тобто в гранках.

Коректура у періодичних  та неперіодичних виданнях дещо відрізняється. Так, на газетного коректора, як правило, покладають більшу відповідальність (часто  йому паралельно доручають виконувати функції молодшого редактора), причина чого – обмежений час на підготовку періодичного видання. Крім того, в центральних газетах, як правило, буває більше коректур, а в місцевих – менше.

Особливістю коректури  газетних матеріалів є й те, що в них бувають включені повідомлення інформаційних агентств. У таких повідомленнях найважливіші дані часто дублюють, тобто набирають двічі. В такому випадку коректор повинен проконтролювати (порівняти) продубльовані дані й, помітивши спотворення, видалити їх, а також видалити самі дублювання.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ТИПИ І ВИДИ КОРЕКТОРСЬКОГО ЧИТАННЯ

 

1. Різновиди читання

З давніх-давен, від появи  перших рукописних видань, читання  стало невід’ємною частиною людського життя. А за останні десятиліття кількість інформації, що доводиться опрацьовувати кожному середньостатистичному сучаснику, збільшилася у кілька разів. Читання може мати пізнавальний, розважальний, релаксуючий та інший характер, оскільки читач або шукає у виданні потрібну для нього аналітичну інформацію, або читає задля розваги і відпочинку, або прагне пережити внаслідок читання певні емоції та відчуття (естетичне піднесення, жах, сміх тощо).

Фахове ж читання, зокрема  редакторське, потребує концентрації уваги не тільки на змісті прочитаного, а й на усіх деталях викладу. Бо це – професійне читання, читання-робота.

Зауважимо, що воно передбачає опрацювання авторського оригіналу  або чергового коректурного відбитка за певними параметрами – у ракурсі редакторської спеціалізації: науковий редактор перевіряє достовірність і наукову цінність пропонованого матеріалу; літературний редактор виступає стилістом тексту; технічний – здійснює і контролює дотримання розмітки оригіналу, а також виконання технічних правил складання та верстання; художній редактор, згідно зі змістом прочитаного, продумує художню форму втілення даного змісту. Для усіх редакторів читання – це робота, результатом якої є новостворений чи змінений аспект майбутнього видавничого продукту. І ця робота передбачає пошук, опертя на знання, професійну інтуїцію, асоціативне мислення – редакторське читання, таким чином, творче.

І нарешті, коректорське читання – теж читання-робота, що яскраво виявляється в англійському слові proofreader – той, що читає і виправляє пробні копії майбутнього друкованого матеріалу (тобто коректор). Коректорське читання суттєво відмінне від звичайного і редакторського; воно засноване на власних професійних принципах, виявляється у різних типах, здійснюється різними способами.

2. Принципи  коректорського читання

Виділяють такі принципи, на яких засноване коректорське читання:

Переакцентація уваги із суті на накреслення елементів складання: читаючи відбитки, коректор зосереджується не на змісті написаного, а на правильності накреслень букв, слів, словосполучень. Коректором може бути лише та людина, яка вміє майже абстрагуватися від змісту прочитаного. До речі, коректори зауважують: часом від прочитаної коректури в пам’яті залишаються тільки окремі факти, абзаци, фрази. І зрозуміло, відволікання уваги на суть тексту може зашкодити якості коректорського читання, особливо в роботі початківця. Втім, досвідченим коректорам-професіоналам успішно вдається стежити й за змістовими аспектами опрацьовуваного тексту, тому їм часто трапляється виловлювати власне редакторські помилки.

Політерне і  поскладове читання: коректор, як кажуть професіонали, читає букви. Цей жаргонізм походить від часів металевого складання, коли коректор, окрім іншого, пильнував ще й за накресленням букв: вони могли бути з т. зв. пошкодженим очком, тобто збиті, нечіткі, або з «чужої» гарнітури чи перевернуті. У комп’ютерному складанні немає таких вад. А ось вислів «читати букви» залишився, і нині він означає необхідність уважно, ретельно перевіряти кожен складальний елемент, навіть найпростіший за написанням.

Коректор усіляко повинен уникати  спроб «схопити» поглядом усе слово – читати побіжно. А саме так ми зазвичай читаємо, зупиняючись тільки на т. зв. точках фіксації – певних частинах слова, що розташовані одна від одної на відстані 1–1,5 см. Причому, як правило, погляд охоплює букви, що позначають приголосні звуки, а букви, що позначають голосні звуки ніби вгадуються читачем.

При коректорському читанні  ці точки фіксації розташовуються щільніше – зір коректора повинен фіксуватися на кожному складі, а при потребі й на кожній літері – тоді він зможе уникнути казусів на кшталт сплутування слів «розбещений» і «розпещений», «жеребкування» і «жебракування» тощо.

Зіставність у читанні: у роботі коректора важливо досягнути цілковитої ідентичності опрацьовуваного коректурного відбитка авторському оригіналу, попередньому виправленому редакторами відбитку, вимогам видавничої специфікації, зафіксованим у словниках і довідниках нормам літературної мови. Отже, коректорське читання передбачає постійне зіставлення наявного та необхідного. Цей принцип особливо важливий при зчитуванні та звірянні.

 

3. Типи коректорського  читання

Тип (від грец. typos – відбиток, форма, зразок) – модель для групи предметів; форма чого-небудь; розряд чи категорія об’єктів, що мають спільні риси. Коректорське читання не є одноманітним у всіх виробничих випадках, але певні процеси у ньому є повторювані й підлягають класифікації.

У залежності від виду опрацьовуваних відбитків, завдань  даної коректури, суті зроблених виправлень, застосовуваної методики, виділимо три типи коректорського читання:

– зчитування;

– вичитування;

– звіряння.

Зчитування – зіставлення відбитків технічного складання з авторським оригіналом, що був відредагований редактором. Зчитуванню передують такі процеси: зданий автором оригінал читає й редагує редактор. Зроблені ним виправлення вносить в електронну версію оператор комп’ютерного складання, після чого роздруковує коректуру техскладання для коректорату – провести зчитування. Отже, мета зчитування – виявити розбіжності технічного складання (і його актуальної електронної версії) та авторського оригіналу, з яким попрацював редактор.

Зчитування – важлива ланка редакційно-видавничого процесу, адже пропущені на цьому етапі помилки можуть бути виявлені редактором чи автором вже у зверстаних шпальтах, а то й взагалі перейдуть у видрукувану книгу.

При зчитуванні виправляють  перекручені (або не правильно прочитані) оператором комп’ютерного складання формулювання, виявляють пропуски, роблять відповідні вставки.