Використання лінгводидиактичних концепцій В. О. Сухомлинського у розвитку мови дітей дошкільного віку

Використання  лінгводидактичної концепції В.О. Сухомлинського у розвитку мови дітей дошкільного віку

У статті приділена  увага питанню розвитку та навчання дітей рідної мови. Центральне місце  займає використання лінгводидактичної концепції В.О. Сухомлинського у процесі навчання української мови дітей дошкільного віку.

Ключові слова: лінгводидактична концепція, рідна мова, дошкільник.

Педагогіка В.О. Сухомлинського посідає  одне із провідних місць як найбільш вдала спроба посприяти гармонійному та всебічному розвитку дитячої особистості. У цьому тривалому та багатогранному процесі велика увага приділяється формуванню у малят любові та шанобливого ставлення до рідної української мови. Звертається увага на важливість досконалого володіння та вміння грамотно, активно користуватися нею у повсякденному житті. Цьому питанню присвячено низку праць та статей педагога («Слово рідної мови», «Слово про слово», «Серце віддаю дітям», «Рідне слово» та ін.), у яких висвітлено основні принципи, методи та завдання розвитку мовлення та навчання дітей рідної мови. Педагогічна спадщина вченого ґрунтовно відображає усі етапи засвоєння та розвитку мови у навчально-виховному процесі.

Великого значення педагог надавав  дошкільному віці, оскільки в період від народження до дня, коли дитина зможе сама взяти книжку та прочитати її, відбувається основний розвиток, який закладає підвалини особистості, формування мовлення, здібностей та почуттєвої сфери дитини. Важливим етапом є оволодіння рідною мовою як способу пізнання та засобу людського спілкування, що є найвагомішим досягненням у дошкільні роки. У кінцевому результаті опанування мовою у ранньому дитинстві є володіння засвоєними нормами літератури, культури мовлення та культури спілкування. В.О. Сухомлинський неодноразово зауважував на важливості засвоєння дітьми рідного слова у ранньому дитинстві, оскільки в цей час душа дитини найбільш сприйнятливіша до тонкощів краси зовнішнього світу та емоційного забарвлення рідного слова, адже, на його думку, дитинство – це не підготовка до життя, а «справжнє, яскраве, самобутнє неповторне життя». [1, с. 124-125]

Мета статті – охарактеризувати лінгводидактичну концепцію В.О. Сухомлинського в аспекті розвитку та навчання рідної мови дітей дошкільного віку.

Вершину творчого доробку педагога-практика посідає принцип нерозривності і взаємозв’язку держави, батьківщини та рідної мови. Оскільки вона є невідривною частиною кожного народу, тому В.О. Сухомлинський називає рідну мову «невмирущим джерелом», з якого дитина черпає свої знання про оточуючий світ. Реалізація цього принципу в ранньому дитинстві сприяє вихованню патріотизму та любові до батьківщини. [1, с. 124] Тому одне із завдань педагога полягає у поєднані казкового світу слова із навколишнім світом у свідомості дітей.

 Для того, щоб ознайомити  дітей із красою слова В.О. Сухомлинський розробив цикл занять, які назвав «200 квіток рідної мови». Вони включають в себе двісті бесід в яких відображено чарівний світ слова. Також він написав понад 1500 казок, оповідань, притч, які вийшли збіркою після смерті видатного педагога у 1978 році українською мовою під назвою «Гаряча квітка». Пізніше надруковані книжки «Чиста криниця» (1993), «Вічна тополя» (2003) – куди увійшли казки, оповідання, етюди для молодшого шкільного віку. [2, с. 7] Усі твори написані для дітей, але і  дорослим  є над чим задуматись, коли їх прочитають, оскільки вони мають глибокий філософський зміст.

Ще здавна народна дидактика  зауважувала важливість використання рідної мови як засобу виховання наступних  поколінь. Адже дитина з перших днів життя чує колискову пісню, яка злітає милозвучними нотами з вуст найріднішої людини – матері. Оскільки рідна мова є найважливішим та найміцнішим зв’язком нинішнього, минулого та майбутнього. Звідси і випливає принцип народності, який висвітлено в образі рідного слова, що відображає духовну спадщину народу, культуру та традиції, любов до батьківщини.

Одним із провідних принципів лінгводидактичної спадщини педагога є принцип національної спрямованості мовленнєвого розвитку дитини  і навчання її рідної мови, який переплітається з принципом урахування вікових особливостей дитини. [1, с. 125] Оскільки кожен віковий період характеризується певними особливостями у розвитку дитини. Наприклад, перше слово дитина промовляє в кінці першого ‒ на початку другого року життя, коли вона починає прислухатися до мови рідних людей, що стає для неї зразком.

Третій рік життя характеризується засвоєнням дорослої мови, якою дитина буде користуватися у подальшому житті. Малюк починає замінювати слова легші у вимові правильною лексикою рідної мови. З погляду на те, що цей період вважається сенситивним у розвитку, тому народна дидактика пропонує використовувати найкращі зразки народної мудрості українською мовою – малі жанри фольклору: колискові, забавлянки, лічилки, примовки, приспівки. Вони не лише швидко запам’ятовуються, а й легкі у наслідуванні. Не менш важливим для розвитку рідної мови упродовж дошкільного віку є використання у процесі спілкування прислів’я, приказок та примовок, які є зразками усної народної творчості. [1, с. 126]

У працях В.О. Сухомлинського слід відзначити принцип уваги до краси та милозвучності української мови. Він порівнює милозвучність рідного слова з неповторним ароматом квітів, мелодією співу пташок та рідною природою. Цей образ рідного слова приходить із змістом українських народних казок. Адже у них поєднується усе дивовижне, незвичайне, прекрасне і захоплююче, яке водночас сповнене мудрості, добра та оптимізму. [1, с. 127] Серед педагогічних поглядів великого педагога ми часто знаходимо рекомендації щодо організації роботи із дітьми на лоні природи, які він реалізував у своїй «школі під блакитним небом», оскільки взаємодіючи із навколишнім середовищем малюк зможе повноцінно розвиватися, отримуючи від життя усю палітру почуттів, емоцій, вражень та знань.

В.О. Сухомлинський особливу увагу відводив казці як джерелі дитячої думки, естетичних та моральних почуттів. Завдяки їй дитина пізнає світ не лише розумом, а й серцем. Педагог наголошував: «Через казкові образи у свідомості дітей входить слово з його найтоншими відтінками… Без казки – живої, яскравої, що оволоділа свідомістю і почуттями дитини, неможливо уявити дитячого мислення і дитячої мови…» [2, с. 176]

Педагог пропонував проводити  читання казок у спеціально створених  кімнатах, де обладнане приміщення буде наближене до змісту казки, тобто не лише відбувається подорож казкою на рівні свідомості, у світі дитячих фантазій, а й є предметне середовище, що відповідає змістовому навантаженню твору (казкові персонажі, будиночки, тваринки та ін.). Звісно, при цьому В.О. Сухомлинський зауважував, що цю кімнату не слід дуже часто відвідувати, раз на тиждень і бажано у вечірні години, оскільки така атмосфера буде активізувати дітей на самостійне розповідання, дозволить самостійно малечі створювати свої шедеври.

Казку педагог називає «ключиком», за допомогою якого відкривається джерело народної мови, «…свіжий вітер, що роздмухує вогник дитячої думки і мовлення». Завдяки їй дитина пізнає світ не тільки розумом, а й серцем, відгукується на події та явища навколишнього світу, висловлює своє ставлення до них. Початкове ідейне виховання дитини відбувається також у казці. Казка — невичерпне джерело патріотичного виховання вже тому, що вона створена народом. В. Сухомлинський зауважував, що створені народом казкові образи живуть тисячоліття і доносять до серця й розуму дитини могутній творчий дух трудового народу, його погляди на життя, ідеали, прагнення. Казка — це духовні багатства народної культури, пізнаючи які дитина пізнає серцем рідний народ, його культуру та традиції. [3, с. 177]

У дошкільних навчальних закладах досить широко використовують такий вид роботи як читання казки, але часто це перетворюється в одноманітний і нецікавий процес, тому педагог неодноразово наголошував на важливості правильної організації цього дійства, оскільки казка не лише переповідає фантастичні історії, а й навчає дітей, аналізуючи вчинки героїв, вимальовує у свідомості малят чарівні епізоди.

Принцип інтеракційної (взаємопов’язаної) діяльності в розвитку мовлення і навчання рідної мови відобразився у своєрідному підході до навчання дітей розповідання та грамоти. За власним бажанням під час екскурсії діти малювали, складали розповіді, вчилися їх розповідати, а також любити та охороняти рідну природу. Цей принцип тісно пов’язаний з принципом сенсорно-лінгвістичного розвитку та навчання дітей рідної мови. [1, с. 127]

Велику увагу в розвитку мовлення дітей відводив В.О. Сухомлинський розповідям на лоні природи. Тому педагог має бути досвідченою особистістю, щоб мати змогу дати відповіді на усі запитання дитини, змогти ґрунтовно охарактеризувати усі особливості. Розповіді вихователя — обов’язкова умова повноцінного розумового розвитку дитини, її багатого духовного життя. Виховне значення цих розповідей полягає в тому, що діти слухають їх в обстановці, що породжує казкові уявлення. У його розповідях казкове перепліталося з реальним, діти дізнавалися про життя народів інших країн, про моря й океани, про багатства рослинного й тваринного світу, про природні явища. [1, с. 130-131]

Приділяючи велику увагу розповідям, як методу навчання, В.О. Сухомлинський водночас висловлює низку пропозицій щодо організації процесу розповідання дітям:

• педагог має дотримуватися міри в розповіданні. Не можна перетворювати дітей на пасивний об’єкт сприймання слів, словесне пересичення — одне із найшкідливіших пересичень;
• розповіді вихователя мають бути яскравими, образними, невеликими. Не можна навантажувати дітей великою кількістю фактів, оскільки чутливість до розповідей у цьому разі притупляється і дитину нічим уже не зацікавиш;
• впливати на почуття, уяву, фантазію дітей, поступово відкривати віконце в безмежний світ, не розчиняти його відразу, не перетворювати на широкі двері, через які поза вашим бажанням, захоплені думками про предмет розповіді, полинуть матюки, викотяться, мов кульки. Вони спочатку розгубляться перед безліччю речей, потім ці, по суті, ще незнайомі речі набриднуть дітям, стануть для них пустим звуком, не більше;
• не закидати дитину інформацією, не вимагати розповісти про предмет вивчення одразу все, що ви знаєте, – під лавиною знань можуть бути поховані допитливість і зацікавленість;
• відкривати перед дитиною у навколишньому світі щось одне, але так, щоб частинка життя заграла перед нею усіма барвами веселки. Завжди щось недоговорюйте, аби дитині захотілося ще і ще повернутися до того, про що вона дізналася. [1, с. 131]

Розповіді вихователя на лоні природи спонукають також до розповідей дітей. «Вітер, лани, верби, степи, яри – кожне із цих слів хвилює дітей, поетичні струни дитячих душ починають звучати – дітям хочеться сказати про красу навколишнього світу щось своє, вилити у слові свої почуття й думки. Саме в ці хвилини, під час подорожей до джерел Рідного слова, діти починають творити – складати коротенькі твори про навколишній світ, природу». [4, с. 15]

«Якщо ви хочете, щоб ваші діти полюбили рідне слово, йдіть з ними, –зауважував В. Сухомлинський, – до його живих джерел – у поле, до лісу, на луки, у садок – і навесні, і влітку, і взимку, і восени. Відкривайте перед ними чисті джерельця, пийте з них живу воду, і душі ваших дітей ніколи не вгамують спраги бажання збагнути чарівну красу рідної природи і рідної мови». [4, с. 16] Сам педагог пропонував дітям замальовувати свої спостереження в альбоми тут же, на прогулянці, а потім складати розповіді за своїми малюнками. Усі дитячі розповіді записувалися в один альбом. Таке малювання сприяло розвитку зв’язного мовлення дітей. [1, с. 132]

В.О. Сухомлинський неодноразово звертався  до вихователів, оскільки їм відводиться  важливе місце у розвитку дитячої  особистості. Досвідчений педагог казав: «Відкрийте перед дитячими очима найтонші відтінки рідного слова, донесіть до дитячого серця чарівні пахощі, дивовижну музику зеленого лугу, теплого бору, літнього дощу, осіннього туману, тонких павутинок бабиного літа, ‒ і заграють, запалають ясні зірочки живої думки… Стане рідне слово в духовному житті дитини гострим різцем і тонким пензлем, ласкавими обіймами і гнівною зброєю. Полюбить дитина рідну мову – безцінне духовне багатство свого народу – і знатиме її». [4, с. 16]

Отже, у педагогічній діяльності великого педагога знаходимо джерело знань, рекомендацій щодо правильної організації процесу розвитку мовлення дітей, оскільки це невід’ємна частина у встановлені особистості і тому ідеї В.О. Сухомлинського заслуговують значної уваги працівників дошкілля. Із праць талановитого педагога черпаємо знання, які не втрачають із часом своєї цінності та актуальності.

Список використаної літератури

1. Богуш А.М., Гавриш Н.В. Дошкільна лінгводидактика: Теорія  і методика навчання дітей рідної мови: Підручник / За ред. А.М. Богуш. – К.: Вища шк. – 2007. – 542с.
2. Бондар Л. В.О. Сухомлинський: дитинство – найважливіший період людського життя: видатні українці / Л. Бондар // Початкова школа. – 2011. - №10(508), жовтень. – С. 6-8.
3. Сухомлинський В.О. Серце віддаю дітям // Вибр. твори: В 5 т. – К.: Рад. шк. – 1997. – Т.3.
4. Сухомлинський В.О. Слово рідної мови // Укр. мова і л-ра в шк.. – 1965. – №5.