Теоретичні основи дослідження

Фізіологічною основою забування  є гальмування тимчасових нервових зв'язків. Забування може бути тривалим і тимчасовим. Тривале забування виникає тоді, коли набуті людиною знання не використовуються з різних причин в наступній її роботі. Непідкріплення раніше набутого викликає згасальне гальмування тимчасових зв'язків, яке з часом і призводить до неможливості не лише його відтворення, а і впізнавання, тобто до повного, стійкого забування [8].

Однак і в такому випадку  немає абсолютного згасання слідів, а значить і абсолютного забування. Як доведено дослідами, згаслі рефлекси потребують для свого відновлення меншої кількості повторень, ніж для їх початкового утворення. Крім того, згаслі рефлекси можуть при певних умовах розгальмовуватись. Цим пояснюються окремі факти несподіваного відтворення того, що здавалося забутим. Так, одна людина в хворобливому стані заговорила німецькою мовою, якої вона навчалася багато років назад, бувши в полоні, і потім, довго не користуючись нею, здавалося, цілком її забула. Ясно, що для боротьби, з забуванням того, що повинно бути збережене і зміцнене в нашій пам'яті, необхідно систематично здійснювати повторення.

Менш стійке, а також  тимчасове забування може бути зв'язано  з дією негативної індукції. Так, сильні сторонні подразники під час заучування можуть або утруднювати утворення нових тимчасових нервових зв’язків, знижуючи ефективність запам'ятання, або послаблювати, немовби "стирати" сліди раніше вироблених зв'язків і викликати тим самим забування. Таке забування може бути зв'язаним з впливом попередньої діяльності на утворення тимчасових зв'язків у наступній діяльності (проактивне, тобто наперед діюче, гальмування) і, навпаки, з негативним впливом наступної діяльності на вироблені зв'язки в попередній діяльності (ретроактивне, тобто назад діюче, гальмування). Проактивне і ретроактивне гальмування особливо виявляються тоді, коли попередня або наступна діяльність була складною або схожою за змістом.

Звідси випливають важливі  педагогічні висновки. По-перше, при переході від роботи з одним матеріалом до роботи над іншим необхідно робити невеличку перерву, відпочити від розумової роботи. По-друге, потрібно готувати уроки один за одним, по можливості менш схожі змістом [4]. Цим правилом потрібно керуватись і при складанні розкладу уроків.

Проактивне і ретроактивне гальмування виявляється і в  межах якої-небудь однієї діяльності, зокрема в процесі заучування якого-небудь матеріалу. Відомо, що середина заучуваного матеріалу запам'ятовується гірше, ніж початок і кінець. Пояснюється це тим, що середина матеріалу зазнає негативного впливу і проактивного і ретроактивного гальмування. Це явище проявляється тим більше, чим більшим за обсягом є заучуваний матеріал. Тому важливо середину матеріалу повторювати більшу кількість разів, ніж початок і кінець, і відповідно дозувати обсяг матеріалу.

З метою зменшення негативного  впливу проактивного і ретроактивного гальмування необхідно при заучуванні дотримуватись розміреного, повільного темпу роботи. Щоб краще щось запам'ятати, потрібно тримати увагу на предметі-довший час, тоді тільки подразнення в мозкові закріплюється. Тимчасове забування може викликатись і позамежним гальмуванням, яке настає внаслідок перенапруження коркових клітин. Цим пояснюється різке зниження продуктивності запам'ятання в стомленому стані.

Неможливість відтворення  і навіть впізнавання не завжди є  показником повного забування. В навчальній роботі важливо відрізняти таке тимчасове забування від тривалого, яке може бути усунуте лише повторенням. Іноді непорозуміння в оцінці вчителем знань учня бувають зв'язані з тим, що він приймає тимчасове забування за тривале, не враховуючи умов, якими воно викликане і в яких іноді може бути винним і сам учитель.

Згасання тимчасових нервових зв'язків і пов'язане з ним  забування може протікати з різною швидкістю в залежності від ряду умов [17]. Для тривалого збереження тимчасових нервових зв'язків має значення передусім ступінь їх виробленості, міцності. Чим менше вони закріплені, тим скоріше вони згасають і навпаки. Отже, потрібно заучувати міцно матеріал з самого початку. Те, що міцно закріплене, довго зберігається і менше забувається.

Швидкість згасання тимчасових нервових зв'язків тісно пов'язана  з характером підкріплення при їх утворенні. Чим сильніше це підкріплення, тим міцнішими є утворювані зв'язки і тим повільніше вони згасають. Цим пояснюється те, що наявність інтересу до закріплюваного матеріалу веде до більш тривалого його збереження.

Забування є не тільки функцією часу. Подібно до запам'ятовування і відтворення воно також має вибірковий характер. Матеріал, пов'язаний своїм змістом з потребами людини, з стійкими її інтересами, забувається повільніше. Багато з того, що має для людини особливо велике життєве значення, зовсім не забувається.

Забування залежить від обсягу запам'ятовуваного матеріалу. Як показують дослідження, процент збереження заученого матеріалу після певного відрізку часу знаходиться в обернено пропорційній залежності до обсягу цього матеріалу при умові кількісно і якісно однакової роботи над ним. В зв'язку з цим дуже важливо дозувати навчальний матеріал, що дається учням для запам'ятовування.

Однак забування не зводиться  до чисто кількісного зменшення  обсягу раніше сприйнятого матеріалу. В процесі збереження і відтворення закріплений в пам'яті матеріал піддається певним якісним змінам. В зв'язку з цим різні частини змісту матеріалу забуваються неоднаково [14].

Засобом боротьби з забуванням знань є використання їх у дальшій  навчальній діяльності, застосування їх на практиці. Відтворення раніше запам’ятованого в контексті нових знань, пов'язаних з ним за змістом, його застосування при виконанні практичних завдань спричиняється не тільки до збереження минулих знань, а й до більш глибокого їх засвоєння.

Обидва процеси - збереження і забування - перебувають у певній динамічній рівновазі. З одного боку, до пам'яті постійно надходять нові матеріали запам'ятовування. Раніше засвоєні знання взаємодіють із новими, вступають у нові зв'язки, уточнюються і диференціюються, узагальнюються і перекодовуються. З іншого - матеріали пам'яті забуваються, стають непридатними для практичного використання. Досвід у свідомості успішно зберігається, якщо він поновлюється і збагачується, інакше дані досвіду втрачають сенс, притуплюються і зникають, коли боротьба цих двох процесів відбувається не на користь збереженню.

Відтворення - процес відновлення збереженого матеріалу пам'яті для використання в діяльності та спілкуванні - полягає у пожвавленні або повторному збудженні раніше утворених у мозку нервових зв'язків. Розрізняють два види відтворення: впізнавання і згадування.

Впізнавання - це відтворення якого-небудь об'єкта в умовах повторного його сприйняття. Побачивши людину вдруге, ми можемо пригадати, що вже десь її бачили, а потім пригадати й характерні риси її поведінки. Проте не завжди впізнавання повне і достатньо визначене. Часто ми переживаємо відчуття, що бачимо когось знайомого, але не можемо ототожнити його з певною людиною. Або впізнали саму людину, але не згадуємо всіх обставин, пов'язаних з нею.

Згадування - це відтворення попереднього досвіду відповідно до змісту й завдань діяльності. Воно буває мимовільним (ненавмисне згадування) або довільним, коли ставиться репродуктивне завдання, робиться вольове зусилля, організуються спеціальні мнемічні дії [16].

Якщо матеріал добре запам'ятований і міцно закріплений, то згадування проходить легко. Однак часом нам не вдається згадати щось потрібне одразу. Таке згадування вимагає напруження розумових зусиль, переборення труднощів і називається пригадуванням. При цьому людина вирішує іноді досить складні мнемічні задачі, аналізує умови, обдумує логічні зв'язки, залучає все відоме, по-новому його впорядковує, глибше усвідомлює завдання, виявляє активність і наполегливість. Як один з різновидів відтворення виділяють спогади - локалізовані в часі й просторі згадування людини про своє минуле життя, переважно в яскравій образно-логічній формі, з усіма обставинами.

_{1.2 Основні підходи до розвитку процесів запам’ятовування}

На забезпечення міцності засвоєння навчального матеріалу  на практиці спрямовано реалізацію всієї  системи навчальної діяльності школи. При цьому враховується, що наочне, показане, побачене на довше зберігається в пам’яті. Процес запам’ятовування проходить інтенсивніше при умові залучення дітей до активної мислительної діяльності, використання ними операцій порівняння, аналізу, синтезу, класифікації, узагальнення. Ефективним у початкових класах є своєчасне використання пам'яток, таблиць, інструкцій, зорових опор, які допомагають учням поступово, без перевантаження сприймати і запам'ятовувати значущі об’єкти.

Доведено, що без міцно  сформованих умінь і навичок  з читання й письма, достатнього  розвитку усного та писемного мовлення, без навичок швидких обчислень подальше навчання якщо й можливе, то пов'язане з великими труднощами і для самих учнів, і для вчителів. У вимогах до кінцевих результатів засвоєння знань з кожного предмета вчитель повинен виділяти рівні: ознайомлення, запам'ятовування-відтворення, самостійного застосування. Те, що учень має засвоїти міцно, вимагає самостійного застосування знань або умінь.

Основним шляхом досягнення міцності і дієвості знань є врахування і практична реалізація особливостей мнемічної діяльності молодших школярів у навчально-виховному процесі.

Проблему розвитку процесів запам’ятовуваня можна співвіднести з компонентами навчального процесу  таким чином (див. рис), оскільки всі ці проблеми спрямовані на один кінцевий результат - забезпечення успішності навчання в єдності розвитку і виховання учнів. Так само взаємопов'язані і засоби досягнення результатів повноцінного навчання - активність і самостійність учнів, урахування їхніх вікових та індивідуальних особливостей, забезпечення потреби в емоційній підтримці розумових зусиль.

Проблема розвитку процесів запам’ятовування у структурі дидактичних понять

Основоположник наукової дидактики Я.А. Коменський у своєму фундаментальному творі “Велика дидактика" серед інших педагогічних проблем виділив і проблему міцності (ґрунтовності) навчання. Міцності знань можна досягти тоді:

“І. Коли ґрунтовно будуть розглядатися лише ті речі, які повинні дати користь.

ІІ. Займаючись, проте, всіма цими речами уже без будь-якого винятку.

ІІІ. Коли всьому буде покладена міцна основа.

IV. Коли вказані основи будуть закладатися глибоко.

V. Коли всі потім будуть спиратися тільки на ці основи.

VI. Все, що треба розрізняти, повинне бути розрізнювань з повною виразністю.

VII. Все наступне повинне спиратися на попереднє.

VIII. Все що зв’язане між собою, повинне бути зв’язане постійно.

IX. Все повинне бути розподілюване пропорційно між розумом, пам’яттю і мовою.

X. Все повинне закріплюватися постійними вправами".

Міцності засвоєння навчального  матеріалу служать вправи і повторення, що проводяться систематично.

Якщо в сучасних Коменському  школах вербальне навчання, вправи і повторення були доведені майже  до рівня дресирування і спрямовані головним чином на зазубрювання богословських  книг і схоластичних творів, то він  ставить перед вправами і повторенням  нове завдання - глибоке засвоєння знань, засноване на свідомості і активності учнів. “Так як тільки вправа робить людей тямущими в усіх речах... і тому здатними до всього, ми вимагаємо, щоб в усіх класах учні вправлялись на практиці: в читанні і письмі, в повторенні і суперечках, в перекладах прямих і зворотних, в дискутах і декламаціях тощо. Вправи такого роду ми розділяємо на вправи: а) органів чуття, б) розуму, в) пам‘яті, г) вправи в історії, д) в стилі, е) в мові, є) в голосі, ж) в норовах, з) в благочесті”.

Надаючи велике (і навіть дещо перебільшене) значення вказівок і правил для здійснення цього принципу в навчанні: перші вправи початківців повинні обертатися навколо відомого їм матеріалу; вправи слід починати з елементів, а не з виконання цілих робіт; вправи повинні відповідати середнім здібностям учнів; вправи в повторення повинні мати місце доти, поки матеріал не розуміють всі; вправи і повторення повинні проводитися систематично.

Коменський рекомендував учителям після викладу матеріалу  пропонувати кільком учням повторити  його в тому ж порядку, як начебто  вони самі вчителі, пояснити правила  тими ж прикладами. Доцільно спочатку це пропонувати більш сильним, для того, щоб слабші потім легше могли наслідувати їх.

З цих положень і вказівок добре видно, що Коменський вправу і  повторення повністю підпорядковує  завданню свідомого і міцного  засвоєння знань учнями.