Техніка спілкування учителя-логопеда з дитиною

Техніка спілкування  учителя-логопеда з дитиною

Потреба в любові, в  усвідомленні своєї необхідності іншому одна з головних для кожної людини. А у дитини вона виражена набагато сильніше. Особливої уваги дорослого малюк вимагає саме тоді, коли перед ним постає певна проблема. Усі діти потребують визнання, уваги, любові. Якщо такі потреби задоволені, діти охоче ідуть на спілкування, особливо коли воно відбувається в формі діалогу. Існує два способи досягнення порозуміння з вихованцем:

1. Просте, або пасивне слухання.
2. Активне слухання: педагог намагається зрозуміти, що дитина відчуває, а потім відтворює це вголос.

Багато непорозумінь виникає через невміння дорослого і дитини вислухати одне одного. Довірча поведінка педагога привертає дитину до нього, спонукає самостійно шукати розв’язання проблем, пробуджує ініціативу. Варто запропонувати вихованцю спектр різних дій замість готового рішення. Якщо треба щось повідомити дітям, це краще роботи:

• у чіткій і зрозумілій формі;
• відверто і відкрито;
• без іронії;
• без оцінок, у вигляді варіантів;
• у вигляді пропозиції, а не наказу.

     Іноді діти  з мовленнєвими порушеннями відмовляються  спілкуватися, виконувати вимоги педагога, проявляють мовленнєвий негативізм. Особливо це стосується дітей із заїканням.

Як уникнути цього?

     1. Не варто примусово відривати дитину від справи, якою вона захопилася, не попередивши її.

2. Слід давати дитині право самостійного вибору.

   3.  Не акцентувати  увагу на дефекті мовлення  дитини.

4.  Навчити дитину слухати питання і розуміти, що на кожне питання має бути відповідь. Спочатку це може бути відповідь в формі жесту, потім – одним словом, і наприкінці повна відповідь.

5. Враховуючи бідність словниковою запасу дитини, спілкування необхідно будувати так, щоб він не страждав із-за відсутності потрібних слів. Через цей чинник замість дитини багато доводиться говорити логопеду, який повинен підказати необхідне слово. Це стосується й батьків.

6. В процесі логопедичної роботи обов’язково звертати увагу на уточнення звукоскладової структури слова, відпрацювання уміння використовувати слова в вірній граматичній формі. Робиться це ненав’язливо, невимушено. Важливо дати дитині певні еталони, взірці словосполучень, на які він міг би орієнтуватися при побудові власних мовленнєвих висловлювань.

Як відомо, кінцевою метою логопедичного впливу на дитину з порушеннями мовлення є ефективна соціалізація її в середовищі однолітків з нормальним мовленнєвим розвитком. Відбуваєтеся цей процес безпосередньо у спілкуванні дорослих і дітей та дітей між собою. Основними учасниками спеціального педагогічного спілкування і корекційного навчання є професійні вчителі-логопеди, що зобов'язані допомагати дітям позбутися їхніх вад мовлення і учні - носії цих вад, основні суб'єкти спеціального корекційного навчання.

Як фахівець учитель-логопед формується завдяки спеціальній підготовці у навчальних закладах, оволодіваючи широкими міждисциплінарними знаннями медико-біологічного і психолого-лінгвістичного блоків дисциплін, знаннями про специфіку навчання і вихованні дітей з порушеннями мовленнєвого розвитку, а також про особливості їх психічного і загального розвитку. Ці характеристики чітко сформульовано у професіограмі вчителя-логопеда. Для професійної діяльності спеціаліста в галузі логопедії важливого значення набувають певні комунікативні характеристики мовлення, оскільки саме він є провідним учасником спеціального корекційного процесу і спілкування, що його супроводжує і часто стає не тільки засобом, а й предметом навчання. Ось чому до логопеда ставляться високі вимоги як до елітарної мовленнєвої особистості. Він має володіти зразковим літературним мовленням з дотриманням орфоепічних норм, з багатим лексико-фразеологічним і бездоганним граматичним оформленням, найважливішими жанрами літературного мовлення, мати широку ерудицію, емпатію, поважно ставитись до співрозмовника тощо. Професія зобов’язує логопеда бути в очах дітей та їхній батьків зразковим носієм комунікативної культури, який постійно впроваджує цю культуру в їхню свідомість. Його професійний (обов'язок – глибоко аналізувати й давати кінцеву оцінку правильності мовлення людини та з'ясовувати причини ймовірних відхилень.

Логопед має  завжди пам’ятати правила деонтології і дотримуватися їх як під час надання логопедичної допомоги, так і у взаємодіях з клієнтом (заборона розголошувати діагноз, розв’язувати проблему, яка належить до компетенції іншого спеціаліста, тощо). Наприклад, учитель-логопед, добре володіючи методиками обстеження та розвитку інтелекту дитини будь-якої вікової групи, не має юридичного права ставити діагноз щодо психічного стану клієнта. Це прерогатива лікаря-психо-невролога. Крім того, норми деонтології є складовою частиною норм універсальної поведінки людини і забороняють принижувати, ображати клієнтів, змушувати їх відвідувати заняття тощо.

На наш погляд, професійний статус логопеда характеризується насамперед його мовленням і реалізується такими вербальними і невербальними засобами:

• медична уніформа, якщо логопед працює в медичному закладі;
• витримана міміка і жестикуляція людини, яка виконує соціальну роль експерта;
• відповідна інтонаційна тональність, притаманна цій ролі;
• вживання термінів і професіоналізмів у мовленні;
• правильна артикуляція, чітке і старанне промовляння слів і фраз не тільки із логопедичних вправ, а й усному мовленні (Л.Бейлінсон).

          Специфіка професійної діяльності логопеда полягає в тому, що корекційний процес відбувається у тісній взаємодії з батьками дитини. Отож логопед має володіти прийомами роботи з батьками клієнтів, знати і враховувати їхню мотивацію щодо звернення до спеціаліста-логопеда, вимагати правильного і систематичного виконання домашніх завдань. Під час логопедичного обстеження дитини, індивідуальних занять, особливо в умовах роботи логопедичного кабінету в школі чи поліклініці, важливо, щоб батьки спостерігали за цим процесом, тобто були поруч. В умовах групових занять у спеціальних дошкільних закладах раз на тиждень відводиться час для бесід та відкритих логопедичних занять з батьками. Під час першого прийому батьки відповідають на деякі запитання стосовно розвитку та здоров'я дитини, висловлюють свої скарги щодо мовленнєвих труднощів. Дуже важливо під час обстеження дитини продемонструвати батькам суть виявлених мовленнєвих відхилень та пошук їх причин. Зазвичай батьки самостійно не можуть оцінити всієї картини мовленнєвого порушення. Переважно вони звертають увагу на вимову дітьми найскладніших звуків – велярний ротацизм, параротацизм, 
параламбдацизм, парасигматизм, міжзубний стигматизм тощо. Несподіванкою для них стає мовленнєвий дефект  у дитини – боковий ротацизм, ламбдацизм, різні види стигматизму (призубного, бокового). Гірше, коли логопед, крім недоліків  звуковимови, діагностує порушення граматичного і лексичного аспектів мовлення і робить висновки щодо загального недорозвинення мовлення дитини або констатує порушення голосу, темпоритмічної організації мовлення, виявляє неврологічну симптоматику як причину моторних і сенсорних ускладнень. У процесі виконання завдань логопеда батьки звертають увагу на труднощі і помилки своїх дітей, усвідомлюють необхідність їх усунення за допомогою спеціального логопедичного впливу. Інколи такої демонстрації недостатньо і! доводиться пояснювати родині важливість і необхідність своєчасної корекції мовлення для загального розвитку дитини, успішного засвоєння нею грамоти та навчання в школі, її психологічного комфорту. Батькам треба пояснити, як проводити домашні заняття з дитиною:

• пояснити, у чому полягає сутність дефекту мовлення їхньої дитини з урахуванням освіти батьків (тобто в доступній формі);
• переконати батьків і дитину в успішності логопедичних занять за умови їх систематичного проведення з логопедом і в домашніх умовах;
• продемонструвати домашні вправи і завдання, зосереджує чи увагу на істотних моментах, що впливають на ефективність занять;
• попередити про можливі труднощі під час виконання домашніх завдань і можливе погіршення стану мовлення в разі, якщо логопедичні заняття не проводитимуться;
• надати батькам докладну інструкцію: щодо проведення домашніх мовленнєвих занять, по можливості забезпечити їх необхідним дидактичним матеріалом (наприклад, спеціальним альбомом з малюнками, який містить потрібний словниковий матеріал) або порекомендувати купити спеціальні зошити з друкованою основою для логопедичних занять тощо (дослідження Л.Бейлінсон).

Слід пам'ятати, що комунікативна тональність логопедичної рекомендації має реалізовуватися у певному емоційному ставленні, яке можна охарактеризувати як доброзичливе, що має помірну інтенсивність і повний самоконтроль. Логопед не може обирати під час спілкування ворогуючу, саркастичну, невпевнену, мрійливу, гордовиту, агресивну, грубу, хвалькувату, принизливу; образливу або перелякану тональність. Він також не може виявляти надмірне захоплення під час спілкування з дитиною та її батьками, які прийшли на прийом до спеціаліста. Небажана також песимістична, байдужа, роздратована, розгублена, вдавана, таємнича тональність спілкування. Серед широкого спектра тональностей рекомендуються: офіційна, серйозна, жартівлива, дружелюбна, наполеглива, здивована, і тривожна, радісна, задумлива рішуча, лагідна, ввічлива (Л.Бейлінсон, А.Капська).

Оскільки мовлення оточуючих  дитину дорослих (логопеда, вихователя, батьків) має великий вплив на її розвиток, до мовлення логопеда та вихователя особливі вимоги. Так, логопед С. Миронова зазначає, що звернене до дитини мовлення насамперед має бути повільним. Спокійний, дещо уповільнений темп мовлення дорослого сприяє кращому його розумінню. Виразність та емоційність мовлення досягаються підвищенням або пониженням голосу в тих місцях, до яких потрібно привернути увагу дитини. Особливо чітко мають розрізнятися питальні та розповідні, окличні та спонукальні речення. Слід пам'ятати, що засвоєння інтонаційного аспекту мовлення відбувається на основі наслідування. Найбільші можливості в цьому плані закладено у казках. Розповідаючи  їх  дітям, логопед говорить то низьким, грубим голосом, імітуючи, наприклад, ведмедя, то високим, тоненьким, відтворюючи зайчика, то лагідним, ніжним, улесливим копіюючи лисицю (казка «Колобок»).

Звертаючись до дитини, не можна вживати слова з прихованим значенням, неоднозначні чи з іронічним підтекстом. Дитина значною мірою орієнтується на пряме ситуативне сприймання повідомлення. І якщо в мовленні дорослого зміст висловленого не відповідає інтонації, дитина може не зрозуміти, а в гіршому випадку виникає навіть невротична реакція. Такий ефект, наприклад, може мати фраза «Який же ти в мене розумник!», сказана з принизливою інтонацією та недоброю посмішкою. За будь-яких умов спілкування мовлення логопеда за змістом має бути доступним і зрозумілим для дітей. Лексика, яка використовується дорослими у мовленні, повинна обмежуватися темами, доступними дитині. Водночас мовлення дорослого не треба спрощувати: до нього слід включати слова та словосполучення, які є в зоні найближчого розвитку дитини, тобто вона їх розуміє (пасивне мовлення), але не використовує для побудови власних висловлювань (активне мовлення). У цьому полягає дидактична спрямованість спілкування з дитиною.

Як свідчить практика, не менш важливим є питання про  те, як логопед подає дітям мовленнєвий зразок. Не треба сподіватися на те, що, слухаючи його, діти засвоюють те, що чують, їх слід спеціально вчити користуватися поданим мовленнєвим зразком. Не можна обійти тему сюсюкання з дитиною. Таке мовлення вживається людьми, далекими від педагогіки, які досить рідко спілкуються з дітьми, не задумуючись над особливостями віку дитини, принижуючи їх гідність. У фонетичному відношенні таке мовлення шкідливе для дитини, бо не може бути взірцем для наслідування. До того ж, діти одразу відчувають нещире до них ставлення. Для оцінювання мовлення логопеда важливим критерієм є його дозування. На жаль, досить часто в дошкільних групах для дітей із загальним недорозвитком мовлення та й у школі логопед занадто багато говорить, а діти, навпаки – дуже мало. Міра мовленнєвої участі на занятті визначається періодом навчання. На початку навчання, коли активність дітей ще незначна, допустиме таке співвідношення, коли логопед говорить більше, ніж діти. Але надалі, із зростанням мовленнєвої активності дітей, співвідношення їхнього мовлення та мовлення логопеда має змінюватись.

Говорячи про вимоги до мовлення логопеда, слід зазначити, що норм літературної мови потрібно дотримуватися  не лише на заняттях, а й поза ними. Однак, як показують спостереження, логопед більше стежить за своїм мовленням безпосередньо під час занять. В інших умовах, особливо коли робить дітям зауваження, мовлення логопеда змінюється за темпом, інтонацією, змістом, вживається суржик. У структурно-сематичному значенні професійне мовлення логопеда характеризується певними фонематичними та лексикофразеологічними особливостями. Серед найважливіших фонематичних характеристик розрізняють такі ознаки (Л. Бейлінсон):