Соціальна робота і соціально-педагогічні дослідження в Україні в епоху Відродження (друга половина ХV-XVII ст.)

Поступово у суспільну  тканину Запорізької Січі проникла соціальна нерівність. Декларована  звичаєвим правом теза про рівні  можливості усіх членів запорізького товариства у реальному житті  виглядала у кращому випадку  як утопія. Наприклад, Івану Сірку  належали хутори на Слобідській Україні, млини та будинки на Лівобережжі, велика пасіка. Ще більшу кількість  земель, майна і табунів худоби зосереджувала в своїх руках  козацька старшина в останні десятиріччя  існування Січі.

Накопичення певних матеріальних статків у   руках козацької  старшини дозволило їй виконувати благодійницькі функції: будувати величаві церкви, монастирі, шкільні будинки. На Україні утворився  особливий стиль, так зване Українське барокко.

Що стосується становища  народних мас, за рахунок яких відбувалось  збагачення козацької старшини, то захисником їх прав виступив гетьман  Іван Мазепа. Намагаючись втримати старшинські апетити в межах  права й законності, Універсалом 1691 р. він суворо забороняв як світським, так і духовним державцям (монастирям) обтяжати селян повинностями, а козаків  переводити в посполиті (селяни); ним  же було заборонено відбирати в простих  козаків землю.

Отже, саме у діяльності Запорізької  Січі виразно простежуються два  провідні напрями суспільної опіки, що мали місце у ХV-XVII ст.: особиста благодійність та громадська (державна) при збереженні і заохоченні філантропічної функції церкви.

4. Приватна благодійність  в Україні. Створення перших  вищих навчальних закладів України  – Острозької та Києво-Могилянської Академій як результат філантропічної діяльності видатних українських меценатів

У період Українського Відродження  здійснювалися світські підходи  до опіки над вразливими верствами  населення. Отримала поширення приватна благодійність. Очевидно, на Україні  досить живучими залишились благодійницькі традиції споруджувати церкви, школи, лікарні, бібліотеки, започатковані  князями Київської Русі. Сповідуючи ідеї людинолюбства, а можливо, прагнучи увічнити своє ім’я в історії рідного народу, чи протистояти польській шляхті, захищаючи станові інтереси, українські князі, гетьмани, козацька старшина Запорізької Січі та інші покровителі розвитку церкви, освіти та культури будували споруди, що принесли славу Україні.

Серед українського панства  були меценати піонерів українського друкарства і шкільництва. Проте  вони були швидше винятками. Так, Григорій Хоткевич, гетьман литовський, що у своєму маєтку Заблудові дав у 1568 р. притулок вигнаним з Москви друкарям Івану Федорову й Петру Мстиславцю; князь Юрій Слуцький, в 1560-х роках заклав у себе в Слуцьку школу й друкарню.

Великим покровителем української  церкви і меценатом національної просвіти був Іван Мазепа. Він побудував  своїм коштом ряд величних церков і монастирів у Києві, Чернігові, Переяславі й по інших містах, навіть селах; спорудив новий великий будинок  Могилянської Академії й щедро обдарував її маєтностями, щоб уможливити науку “всякому з малоросійських дітей, що хочуть навчатись”, фундував школи, бурси й шпиталі, всіма способами допомагав просвіті й мистецтву. Гетьман наділяв маєтностями українські монастирі, які служили в ті часи осередками просвіти через свої школи й друкарні.

Він порівнюється символічно з князем Володимиром Великим, просвітителем  Русі-України.

Завдяки діяльності українських  меценатів були закладені школа  підвищеного типу в Острозі та Києво-братська колегія, що у 1701 р. отримала офіційний статус Академії.

Острозька школа-академія є  однією з перших шкіл вищого ступеня  в Україні і найвизначнішою серед  православних навчальних закладів ХVI-XVII ст., що їх відкривали українські магнати. Вона була організована князем Острозьким на його кошти у 1576 р. Від заснування їй призначалась відповідальна історична  роль – протистояти колонізаторському впливові на українську та білоруську молодь католицько-єзуїтських навчальних закладів. Тому в навчальному процесі багато уваги відводилось вихованню в учнів почуття патріотизму, любові до культури, мови, традицій свого народу.

Острозька школа стала  організаційним центром діяльності наукового гуртка, який об’єднував талановитих вчених латинської, грецької, слов’янської мов, видатних математиків, астрономів, філософів. Тут діяли   літературно-науковий гурток, а також друкарня І.Федорова (з 1577 р.). В Острозі Федоров надрукував понад 20 книг. Серед них – знаменита перша “Біблія”, написана церковно-слов’янською мовою (1581). Редактором “Біблії” став Герасим Смотрицький – перший ректор Острозької школи-академії.

Острозьку школу називали “тримовним ліцеєм” або “слов’яно-греко-латинською академією”. По суті, її заснування було початком компромісу між представниками східно-слов’янської просвітної традиції та “латинської науки”.

К.Острозький першим практично  реалізував ідею поєднання цих течій: в його школі вивчали не тільки слов’янську, а й грецьку, латинську, польську мови. У програму навчання Острозької школи також входили граматики цих мов та інші предмети “семи вільних мистецтв”. Тут, очевидно, існувало 7 класів, хоч окремого класу богослів’я не було, як у Києво-Могилянській Академії.

Вчилися тут як діти шляхти, так і селян. Вихованцями цієї школи були Мелетій Смотрицький – син Г.Смотрицького, Петро Конашевич-Сагайдачний – відомий гетьман козацтва; Іван Борецький – перший ректор Київської братської школи та багато інших видатних людей того часу.

У функціонуванні Острозької Академії часто недооцінюється роль Гальшки Острозької; племінниці Костянтина Острозького, на що звертав увагу Іван Якович Франко. У заповіті Гальшки Острозької, дочки Іллі Костянтиновича Острозького, датованого 16 березня 1579 р., укладеного в Турові, зазначено, що вона перечислила значну суму коштів на матеріальну підтримку академії, на шпиталь та монастир святого Спаса недалеко Луцька. Отже, існує документально засвідчений факт про благодійницьку діяльність Гальшки – кн. Острозької і її істотний внесок у фундацію Острозького культурно-освітнього центру. Напрошується проведення паралелі – порівняння Острозької Гальшки із Гальшкою Гулевичівною із Києва. Гальшка Гулевичівна, багата київська шляхтинка, дружина мозирського маршала Стефана Лозки, переписала свої спадкові землі на Подолі на братську школу, готель, будинок для сиріт і монастир.

Автори художньо-історичного  роману “Неопалима купина Ю.Колісниченко та С.Плачинда дуже емоційно описують процес дарування: “Я, Гальшка Гулевичівна, дружина його милості пана Стефана Лозки, маршалка Мозирського, з дозволу його милості і з кохання до братів моїх та рідного народу українського намірилася зробити добро...

Я дала, подарувала, записала, і вічним незмінним подарунком на вічні часи даю, дарую і відписую моє власне наслідницьке володіння, що користується справами і вільностями шляхетськими, власний мій двір у цілому вигляді разом з землею, дарую на школу для дітей як і шляхти, так і міщанських, на готель і монастир, щоб монастир цей і школа розташовані були на цій землі” /4, 69/.

Слід відзначити, що вже  з початку другого десятиріччя XVII ст. центр релігійного, національного, культурного життя перемістився зі Львова у Київ. У 1615 році у Києві  було закладено братство, куди вписався гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний  з усім військом запорізьким. Таким  чином, створена братська школа мала чимало покровителів серед знатних  людей свого часу, а козаччина  офіційно перейняла протекторат  над культурно-національним рухом  у Києві. Сагайдачний, який у 1622 р. був  похований у братській церкві на Подолі, за п’ять днів до смерті склав заповіт, записавши кілька тисяч золотих на київське братство й півтори тисячі – на львівське, спеціально на науково-просвітні потреби.

Серед меценатів українського народу необхідно особливо виділити ім’я   Петра Могили – київського митрополита, який значні засоби вклав у культурно-релігійні цілі. Він багато зробив для оновлення київських святинь: реставрував св. Софію, Михайлівський Видубецький храм, церкви Трьохсвятительську й Спаса; на місці руїн Десятинної церкви поставив нову. Особливо великі його заслуги на культурно-просвітньому полі. У 1631 році ним була відкрита Лаврська школа, яка після злиття з братською у 1632 р. зреформувалась у колегію за типом вищих західноєвропейських шкіл. Петро Могила став протектором об’єднаної колегії. Її створення він вважав найбільшим досягненням свого життя. У передмові до “Анфології” 1636 р. (збірник молитов і настанов про поведінку в певних життєвих ситуаціях), присвяченій “благородному і побожному юнацтву і всім взагалі благочестивим студентам київських шкіл”, він писав: “З божою допомогою, постаравшись в міру моїх слабких сил на кошти мого сімейного майна відновити гімназію, тобто київські школи... я постачав, постачаю і дуже бажаю з допомогою царя небесного до кінця свого життя постачати школи книгами, вчителями, засобами для утримання бідних студентів” /10, 62/.

Петро Могила не тільки став матеріальним покровителем об’єднаної колегії, його турбувало моральне здоров’я студентства та засвоєння ними наук. У “Анфології” він закликав наставників слідкувати, “щоб студенти йшли спати і вставали у певний час, спали не більше семи годин, перш ніж заснути звітували перед собою у результатах прожитого дня” /10, 165/.

Помираючи, Петро Могила заповідав колегії все своє майно, кошти і цінності – бібліотеку, будинки, дворові місця на Подолі, половину худоби і інвентаря зі свого хутору Непологи, село Поздняківку, більше 80 тис. злотих, срібний посуд, свою одежу митрополита і митру, прикрашену сімейними дорогоцінними каменями, хрест і навіть тканини – на одяг студентам і просив берегти колегію як єдину заставу його земного життя. /10, 63/.

Окрім вже названих жертводавців академію підтримували гетьмани, митрополити, багаті козаки, православна шляхта, монастирі і т.д. Всі пожертви записувались на Братський монастир, який утримував Академію і тому називався  Училищним. Велику увагу звертали на Київську вищу школу Богдан Хмельницький, гетьмани І.Самойлович, І.Мазепа, І.Скоропадський  та ін. /10, 170/.

Колегія розвивалась як вищий  навчальний заклад і невдовзі стала  відомим у всій Європі центром  освіти, науки і культури. Вона мала свої особливості: не присвоювала своїм  випускникам вчених звань, не ділилась на факультети, як це було у західних університетах. У колегії існував  поділ на класи, всього їх нараховувалось 8: підготовчий, три молодші, два середніх і два старших. Повний термін навчання становив 12 років, у всіх класах навчалися  один рік, у вищих, як зокрема філософії – два роки, а у класі богослів’я – чотири роки. Навчальний план передбачав вивчення “семи вільних мистецтв”, слов’янської, грецької, латинської і польської мов. З кінця ХVIII ст. вивчали німецьку, французьку та староєврейську мови.

У колегії працювали найкращі українські й іноземні викладачі. Серед  них – Є. Славинецький, С. Полоцький, М. Смотрицький та ін.

У 1701 р. Петро I своїм указом надав колегії офіційний статус академії, що зробило її першим офіційно визнаним вищим навчальним закладом в Україні.

5. Педагогічна думка епохи  Відродження про   виховання  доброчесностей та заклики до  милосердя

Дві українські академії – Острозька та Києво-Могилянська виплекали у своїх стінах еліту рідного краю – видатних письменників, полемістів, друкарів, філософів, твори яких виховували молодь в дусі благочестя, патріотизму, гуманізму. Тим самим вони справили вплив на розвиток соціальної роботи в епоху Українського Відродження.

Важливою подією, що сприяла  розвитку педагогічної думки в Україні, став початок вітчизняного книгодрукування, основоположником якого є відомий  просвітитель ХVI ст. І.Федоров (1510-1583 рр.). Він заснував у Львові першу в  Україні типографію, у 1574 р. видав  першу друковану східнослов’янську книгу “Азбука”. У 1578 р. випустив нове видання “Азбуки”. Це було зроблено в Острозі, де він заснував свою наступну типографію. Видана І.Федоровим навчальна література є неоціненним скарбом у розвитку педагогічної справи в Україні. Цими книгами він прагнув захистити дітей від вседозволеності батьків, закликав виховувати в милості, в розсудливості, в смиренності, в терпінні.

У “Повчанні до сина”  І.Федоров писав про необхідність виховання любові до людини, турботливого ставлення до сиріт і вбогих:

“Не сътвори насилие убогому, Понеж убог есть, И не стирай нищего во вратех, Яко судити будет господь кривду его. Не дотыкайся межей чужих И на поле сироти невступи, Понеже мститель их силен есть. Иже судити будет Противу тебе кривду их” (7, 257).

Першим серед українських  діячів, хто створив світський  твір про суть милосердя і звернувся  до проблеми професійного жебрацтва, був  Єпіфаній Славинецький. Він відомий як досвідчений педагог-практик, теоретик виховання. Закінчив Київську братську школу, у ній згодом працював, викладав грецьку і латинську мови.

Вперше Є.Славинецький розглядає “людей церкви” (злидарів) не тільки як заступників перед Всевишнім, але й як ледарів, що спекулюють на добрих почуттях християн. Для того, щоб професійне жебрацтво не поширювалось, автор твору “Слово о милости и кии просящих достойни суть милости, кии же ни” запропонував молодим і здоровим надавати роботу й “иные рукоделия”, а для немічних і убогих організовувати “недужнопиталища”. Засоби на їх організацію повинні виділятись духовенством, а не контролюватись “царем и начальником и судьями мирскими”. Не повинно залишатись осторонь і суспільство, яке може надавати організовану допомогу через “братства милосердия”.

В “братства” вступають  добровільно і за своїми можливостями надають посильну допомогу. Одні - фінансують, інші - вислуховують нужденних, щоб  вияснити потреби, треті – допомагають порадою. Велика увага відводилась превентивним заходам проти убогості. З цією метою повинні створюватись каси для тимчасово нужденних, де під заставу без процентів можна було отримати гроші, причому вдови і бідняки звільнялись від застави. Таким чином, на межі XVII-XVIII ст. з’являються перші проекти заміни мирської опіки на цивілізовані форми суспільної допомоги.

Важливі ідеї з проблем  прищеплення любові до ближнього  висловлював Є.Славинецький. Він добре усвідомлював необхідність тісного зв’язку між розумовим, моральним і фізичним вихованням, надавав великого значення вихованню в дітей поваги і гуманного ставлення до всіх людей, дотриманню правил поведінки як в сім’ї, так і громадських місцях. У творі “Громадянство звичаїв дитячих” він рекомендував навчати дітей доброти не мати самолюбства, не підноситись вище за інших, завжди пам’ятати про доброчесність,   ближньому служити і догоджати”( 5, 328).

Чільне місце у розвитку соціально-педагогічних досліджень в  Україні слід відвести випускнику Києво-братської колегії Симеону Полоцькому /1629-1680/. У 1664 р. він переїхав у Москву, був учителем дітей царя Олексія. Особливе місце при дворі царя дозволяло йому друкувати свої твори, обминаючи цензуру.