Соціальна робота і соціально-педагогічні дослідження в Україні в епоху Відродження (друга половина ХV-XVII ст.)

Реферат на тему:

Соціальна робота і соціально-педагогічні  дослідження в Україні в епоху  Відродження

(друга половина ХV-XVII ст.)

ПЛАН

1. Особливості соціальної  роботи в період Українського  Відродження.

2. Філантропічні функції  братств України та їх продовження  у братських школах.

3. Виховання гуманізму  і милосердя як одне з основних  завдань козацької педагогіки. Соціальна  допомога у Запорізькій Січі.

4. Приватна благодійність  в Україні. Створення перших  вищих навчальних закладів України  – Острозької та Києво-Могилянської Академій як результат філантропічної діяльності видатних українських меценатів.

5. Педагогічна думка епохи  Відродження про виховання доброчесностей  та заклики милосердя.

Література

1. Особливості соціальної  роботи в період Українського  Відродження

Втративши свій культурний цвіт у боротьбі з монголо-татарською навалою, Київська Русь, її українські землі стали здобиччю литовських, польських і угорських феодалів. Поневолювачі українського краю повсюдно запроваджували католицьку віру, намагалися витіснити із сфери вжитку та культурного  життя рідну мову. Полонізація  українського народу набула великого розмаху, та саме колоніальний гніт розбудив національну свідомість українців.  Українське культурне відродження  розгорталося на національній основі, але, безперечно, в тісному зв’язку і під впливом світових культурних процесів. На розвиток суспільної думки, освіти і культури справили вплив ідеї Гуманізму і Реформації, які панували у Європі в XV-XVII ст.

Не зважаючи на велику шкоду, якої завдали Україні монголо-татарські  спустошення, чужинські впливи, війни  та чвари, закладені з часів Київської  Русі традиції благодійницької діяльності не були забуті.

Необхідно відзначити, що епоха  Українського Відродження (друга половина XV-ХVII ст.) в історії соціальної роботи співпадає з періодом церковно-державної  благодійності. Для цього етапу  є характерним переплетення двох провідних напрямів суспільної опіки, що взаємно доповнюють один одного. Перший – продовження традицій Володимира Великого та інших князів, які показали приклад особистого благодіяння і захисту убогих, перестарілих, сиріт та інших категорій нужденних; другий – посилення організуючого начала, вдосконалення форм і розширення масштабів державної підтримки соціально вразливих верств населення при збереженні і заохоченні благодійницької діяльності церкви.

Значну соціальну допомогу вразливим верствам населення у  вказаний період продовжували надавати монастирі та церква.

Крім релігійної і просвітницької діяльності монастирі розвивали  різного роду ремесла, садівництво, городництво, надавали притулок і допомогу старцям, осиротілим, потерпілим від  лиха.

Що стосується церкви, то вона поступово перетворилась на духовний центр, що поєднував у собі храм, школу і шпиталь. У храмові  дні (празники) біля церков влаштовувалися громадські обіди, обдаровування старців, калік, сиріт. Заохочувалася милостиня  і в інші дні.

Основний тягар соціальної допомоги на селі взяла на себе громада, яка несла відповідальність за всіх її членів, особливо за злидарів, жебраків, волоцюг, бродяг. Згідно зі статутом, вона була зобов’язана утримувати убогих, а панський двір мав дбати про забезпечення їх певним заробітком, видачу готівки для придбання найнеобхіднішого.

Керівники громади мали організувати притулок убогим (у спеціальному будинку  або вільних хатах). Перестарілим, а також збіднілим сім’ям односельців допомагали харчами напередодні свят, особливо Великодня і Різдва. Водночас стимулювалося благодійництво. Наші предки вірили, що за обдаровування бідних, скривджених віддається на небесах.

Безвідмовною була громадська допомога погорільцям. Громада із своїх  коштів або заможні селяни з власних  запасів допомагали потерпілим   одягом, харчами, насінням, будівельними матеріалами, влаштовували толоку для  зведення житла. Особливу турботу проявляла  громада про сиріт і вдів. Для  опіки над сиротами створювались сирітські ради.

Специфічним різновидом громад виявились церковні братства, які  брали активну участь у вирішенні  багатьох соціальних проблем своїх  членів і тогочасного українського суспільства.

2. Філантропічні функції  братств України та їх продовження  у братських школах

Братства виникли у  критичний для України час, коли гноблення рідної культури та православної віри досягало своєї вершини. Саме тоді на громадську арену виступило міщанство – верства українського суспільства, яка досі відігравала незначну роль в історії держави. Воно взяло на себе справу оновлення церковного і духовного життя українців, порятунку віри і народності.

Братська організація  має глибокі корені в історії  рідної країни. Російський історик  С.Соловйов висловив погляд, що первісним  громадським об’єднанням, з якого виникли братства, були відомі за князівських часів “братчини”, тобто бенкети в складчину, що походили від поганських культових звичаїв і були спільні для всіх слов’ян. Інші дослідники висловлюють припущення, що прототипом пізніших братств слід вважати братство родове.

Великий вплив на устрій і організацію наших церковних  братств мали ремісничі цехи, що в них організовувалось населення  міст з хвилею поширення так званого  магдебургського права. Подібно як у цехах, так і в братствах почали вводитись обов’язкові організаційні статути, що окреслювали права та обов’язки.

Головним осередком братського руху на українських землях вважається місто Львів, на білоруських – Вільно. Найстарішими братствами на Україні були Львівське Успенське та Луцьке Хрестовоздвиженське.

Займаючись різними ремеслами  та особливо торгівлею, у ХV ст. львівські  міщани значно поліпшили своє матеріальне  становище. У Львові зросло число  українських крамниць і будинків. Дехто з міщан нажив дуже велике майно. Зростання економічного добробуту  спонукало міщан до суспільних та церковних справ. У своїх громадських  прагненнях вони гуртувалися у братствах. У Львові їх було декілька, найстарішим  вважається Успенське (1439). Спочатку його діяльність зводилась до опіки над церквою: братчики в складчину купували свічки, ікони. Щороку на свято Успіння робили великий бенкет. Братчики допомагали біднішим своїм членам або їх родинам, разом урочисто здійснювали поховання померлих, виховували в собі риси солідарності і взаємної допомоги. Згодом братська організація зміцніла і розпоряджалась значними фондами. У 1574 році Успенське братство допомогло Івану Федорову спорудити друкарню.

Членами братства могли бути всі, хто бажав: і чоловіки, і жінки. Ознайомившись із статутом, вони проголошували  у церкві присягу, після чого записувалися у братський реєстр і сплачували грошовий внесок. Звичайно, головна  влада була зосереджена в руках  двох старійшин. Вони призначали день і час зібрань; у них зберігались  кошти – в одного був ключ, у другого – скринька з грошима та документами. Старійшини мали бути і суддями: братчикам заборонялось звертатись до суду духовного чи світського. Церковні старости крім догляду за будівництвом храмів, шпиталів, шкіл мали завідувати церковним майном, книгами, різним скарбом братства. У їх обов’язки входило розшукувати старі літописи. Шпитальні наглядачі виступали посередниками у викупі козаків з турецької і татарської неволі.

Чотири рази на рік відбувалась  урочиста церковна служба, після якої   братчики влаштовували розкішні обіди  для жебраків, калік, хворих і сліпих.

Найперший обов’язок кожного братчика – відвідати хворого, зарадити йому, повідомити братство про біду. У цій згуртованості, монолітності, взаємовиручці також мало виховуватись почуття взаємної любові, великої єдності. Почесною місією братств була побудова шкіл на Україні, залучення українського трудящого люду до освіти, створення народних книгозбірень, розшук і зберігання історичних літописів, книг, документів.

Першою братською школою підвищеного типу в Україні стала  школа Львівського братства ( 1586 р.). За її зразком відкрилися братські школи в Перемишлі, Києві, Вінниці, Кременці, Луцьку та ін. У братських школах підвищеного типу крім читання, лічби, письма та хорового співу вивчалося “сім вільних мистецтв”. На високому рівні вивчали предмети тривіуму: граматику, риторику, діалектику. Предмети квадривіуму вивчались на дещо нижчому рівні, крім музики. Остання виступала одним із основних навчальних предметів.

У вивченні мов братські школи, як правило, пройшли дві стадії: греко-слов’янську, потім – латино-польську. На першому місці завжди стояло вивчення слов’янської мови. На другому – грецької, оскільки вона давала змогу засвоювати на високому рівні античну наукову літературу. На другій стадії розвитку братських шкіл вивчалася ще й латинська мова (мова західної науки).

Про організацію роботи братських  шкіл дає уявлення статут Львівської школи “Порядок шкільний” 1586 р. Він  свідчить про демократичний устрій школи: навчалися діти різних станів; відношення вчителя до учня визначалося  не за станом, а за успіхами у навчанні (учень займав місце на лаві під  час занять залежно від успіхів  у навчанні, але не за походженням); ректор і вчителі вибирались на загальних  зборах братства. Навчання у школі  платне, хоч найбіднішим учням  надавалась допомога. Батьки у присутності  двох свідків укладали зі школою письмову угоду, де зазначались форма оплати, те, чому школа повинна навчити  дитину, а також обов’язки батьків із сприяння дітям у навчанні.

У братських школах не тільки давали ґрунтовні знання, а й прищеплювали моральні якості. Статут Львівської братської  школи пропонував вчителям кожну  суботу і неділю проводити бесіди на різні теми, а також навчати  дітей юнацькій моралі: як вони повинні  бути в церкві перед богом, в домі перед рідними своїми і як їм завжди зберігати доброчесність.

Таким чином, відстоюючи національний розвиток, протидіючи католицькому релігійному  гніту, братства здійснювали благодійницькі функції: допомагали бідним, вдовам, сиротам, хворим, будували друкарні, церкви, шпиталі, оберігали пам’ятники історії, культури, викуповували бранців з татаро-турецької неволі. У відкритих ними школах здійснювали виховання молоді в дусі людинолюбства, побожності, милосердя.

3. Виховання гуманізму  і милосердя як одне з основних  завдань козацької педагогіки. Соціальна  допомога у Запорізькій Січі

Протест українського народу проти національного, релігійного  та соціального гніту вилився  в особливе військове, державне, політичне, культурно-історичне та педагогічне  явище – козацький рух. Запорізька вільна республіка започаткувала самобутні зразки благодійних установ та прояви соціальної опіки.

Українське козацтво виникло  у XVI ст. як народність із своїм особливим  характером, яка самостійно колонізувала широкі степові простори. У козацькому братстві всі були рівні. Навіть ватажок, наділений диктаторською владою, носив одежу, однакову з кожним іншим. Це добровільно вбоге товариство стало засновником Запорізької   Січі, де переховувався козацький  військовий припас, була лицарська  школа козацької молоді.

Козацький рух викликав до життя унікальне для всієї  світової культури явище – козацьку педагогіку, основними завданнями якої стали: готувати фізично-загартованих з міцним здоров’ям мужніх воїнів-захисників рідного народу, виховувати у молоді український національний характер та світогляд, формувати високі лицарські якості, пошану до старших людей, прагнення бути милосердними.

У поселеннях запорожців типовим  явищем була церква, з одного боку якої знаходився шпиталь, а з іншого - школа. Це була традиція, яка відображала  спосіб і характер козацького життя. Спілкування з козаками-інвалідами, перестарілими виховувало у дітей  доброту, милосердя, співчуття до чужого болю. У життя ж хворих і старих запорожців такі контакти вносили радість.

На берегах річки Самари в Подністров’ї, у Трахтемирові під Каневом, у Лебединському монастирі поблизу Чигирина, при Левківському храмі біля Овруча – скрізь по Україні були благодійні установи для поранених і старих воїнів Запорізької вільної республіки. Було таких шпиталів, як свідчать джерела, у Ніжинському полку – 138, у Чернігівському – 118, у Лубенському – 107, у Переяславському – 52, у Полтавському – 42 і т.д. Це були водночас і лікарні, і притулки, і громадські осередки для тих, хто не міг боротися і працювати, про кого дбало тогочасне українське суспільство.

У ставленні до заїжджих і захожих людей запорізькі козаки завжди були дуже гостинні. Суворо дотримувались  любові до мандрівників. У Запорожжі  будь-хто міг з’явитися в курінь жити, їсти, пити, не висловлюючи вдячності за гостинність. Там ніхто не смів докоряти старій людині, що вона даремно їсть хліб. “Приїжджай туди будь-хто, лежи собі хоч три місяці, - пий і їж все готове. Тільки і справи, що встань і помолись Господу; а коли є гроші, то йди в корчму купувати горілку”, так висвітлює козацький побут дослідник українського козацтва Д.Яворницький /11, 234/.

Одинокі козаки жили у бурдюках. Вони ніколи не закривались і тому завжди і для всіх були відкритими. Коли господар бурдюка йшов куди-небудь у степ, то він мало того, що залишав  його незакритим, а ще клав на столі  продукти для приготування їжі. Хто  хотів, той заходив у помешкання. Господар зустрічав гостя , як рідного  батька, оскільки поряд не було ні родичів, ні друзів.

Старі козаки часто йшли в монастир ченцями, де завершували  своє життя. Проте більшість козаків  помирало там, де жило. Причому, якщо козак  вмирав у Січі, то його ховали на особливо відведеному кладовищі. Якщо вмирав у бурдюці чи зимівнику, то поховання знаходилось на схилі глибокої балки, поблизу мальовничого озера або серед степу. Нерідко насипали високі кургани.