Система діяльності вчителя початкових класів з реалізації компетентнісного підходу у навчально-виховному процесі

У 2004 році робоча група Організації економічного співробітництва і розвитку відмітила, що компетентність члена сучасного суспільства має складну структуру, в якій виокремлюються ключові, галузеві і предметні складові.

На підставі міжнародних та національних досліджень в Україні виокремлюють п’ять наскрізних ключових компетентностей.

1. Уміння вчитися – передбачає формування індивідуального досвіду участі школяра в навчальному процесі, вміння, бажання організувати свою працю для досягнення успішного результату; оволодіння вміннями та навичками саморозвитку, самоаналізу, самоконтролю та самооцінюванню.

2. Компетентність з охорони здоров’я пов’язана з готовністю вести здоровий спосіб життя у фізичній, соціальній, психічній та духовній сферах.

3. Загальнокультурна (комунікативна) компетентність передбачає опанування спілкуванням у сфері культурних, мовних, релігійних відносин; здатність цінувати найважливіші досягнення національної, європейської та світової культур.

4. Соціально-трудова компетентність пов’язана з готовністю робити свідомий вибір, орієнтуватися в проблемах сучасного суспільно-політичного життя; оволодівання етикою громадянських стосунків, навичками соціальної активності, функціонувальної грамотності; уміння організовувати власну трудову та підприємницьку діяльності; оцінювати власні професійні можливості, здатність порівнювати їх із потребами ринку праці.

5. Інформаційна компетентність передбачає оволодіння новими інформаційними технологіями, умінням відбирати, аналізувати, оцінювати інформацію, систематизувати її, використовувати джерела інформації для власного розвитку.

За визначенням А.В.Хуторського, компетентність означає володіння людиною відповідною компетентністю, що включає її особистісне ставлення до неї і предмета діяльності. За видами діяльності вчений виділяє ціннісно-смислову компетенцію, загальнокультурну, навчально-пізнавальну, інформаційну, комунікативну, соціально-трудову, компетенцію особистісного самовдосконалення. До формування усіх цих компетенцій має бути підготовлений професійно компетентний учитель [24, с.153-154].

Шишов С.Є. пропонує сукупність ключових компетенцій, як перелік певних дій чи вмінь, що на його думку, забезпечить їх універсальність [25].

Модель системи ключових компетенцій, розроблена І.А.Зимньою, утворена трьома групами, зокрема, компетенціями, що стосуються самого себе як особистості, взаємодії з іншими людьми і діяльності людини [9].

На орієнтувальну функцію предметних знань, а не вилучення їх із структури освіченості компетентної особистості вказує Д.Б.Ельконін. «Ми відмовляємося не від знань, як культурного предмета, - пише вчений, - а від певної форми знань (знань «про всяк випадок», тобто відомостей) [10, с.27]».

Таким чином, формування ключових компетентностей особистості розглядається як місія системи загальної середньої освіти у суспільстві знань та передумова самореалізації особистості у суспільстві, й одночасно як спроможність ефективно вчитися упродовж життя.

Основні ознаки ключових компетентностей: поліфункціональність (дозволяють вирішувати різноманітні проблеми повсякденного професійного чи соціального життя); надпредметність і міждисциплінарність (можуть бути застосовані не тільки у школі, а й на роботі, у сім’ї, у політичній сфері); багатомірність (уключають розумові процеси, інтелектуальні вміння, творчі відкриття); зумовлюють потребу в інтелектуальному розвитку (абстрактне мислення, критичне мислення, само рефлексія, визнання власної позиції, самооцінка).

А.В.Тихоненко пропонує технологію формування ключових компетенцій молодших школярів. На її думку, ключовими словами в характеристиці компетенцій є слова шукати, думати, співпрацювати, братися за справу, адаптуватися. Вона розшифровує ключові слова у характеристиці компетенцій стосовно до системи початкової освіти: 
- шукати: опитувати оточення; консультуватися у вчителя; отримувати інформацію; 
- думати: встановлювати взаємозв'язки між минулими і справжніми подіями; критично ставитися до того чи іншого вислову, пропозицією; вміти протистояти непевності та складності; займати позицію в дискусіях і виробляти свою власну думку; оцінювати соціальні звички, пов'язані зі здоров'ям, а так само з навколишнім середовищем; оцінювати твори мистецтва і літератури; 
- співпрацювати: вміти працювати в групі; приймати рішення; залагоджувати розбіжності і конфлікти; домовлятися; розробляти і виконувати взяті на себе обов'язки; 
- прийматися за справу: включатися в роботу; нести відповідальність; увійти в групу або колектив і внести свій вклад; довести солідарність; організовувати свою роботу; користуватися обчислювальними і моделюючими приладами; 
- адаптуватися: використовувати нові технології інформації та комунікації; стійко протистояти труднощам; знаходити нові рішення. 
         Враховуючи сучасну соціально-економічну ситуацію, стан справ у розвитку змісту освіти, Алевтина Володимирівна констатує, що становлення системи початкової освіти неможливе без розвитку названих ключових компетенцій  [21].

Компетенція не може бути ізольована від конкретних умов її реалізації. У процесі вивчення окремих предметів певної галузі формуються предметні компетенції. Предметна компетенція – це здатність учня застосовувати сукупність знань, умінь і навичок із певної галузі знань відповідно до життєвої ситуації. На відміну від традиційного оволодіння знаннями, компетенція – здатність діяти на основі отриманих знань і умінь. Предметні компетенції складають основу для формування ключових компетентностей, які є важливим результатом якості навчально-виховного процессу.

Для теорії і педагогічної практики доречним є встановлення відмінностей між компетенцією взагалі й компетенцією освітньою. Необхідність розрізнення їх А.В.Хуторський пояснює так: «Компетенція для учня – це образ його майбутнього, орієнтир для освоєння. Адже в період навчання в учня формуються ті або інші складові «дорослих» компетенцій, і, щоб не готуватися до майбутнього, але й жити в теперішньому, він освоює ці компетенції з освітньої точки зору [24, с.152]».

1.2. Реалізація компетентнісного підходу в навчанні

 Формування особистості молодшого школяра в умовах впровадження компетентнісного підходу є актуальною проблемою освітньої практики. Це пов'язано з тим, що, по-перше, необхідно визначити набір компетентностей, можливих у цьому віці, по-друге, виявити механізми впровадження компетентнісного підходу в діяльність учнів і педагогів.

Проаналізувавши літературу, я визначила для себе наступне тлумачення поняття компетенції, як структурної одиниці освітньої компетентності в початковій школі: « Компетенція - це ті знання, вміння та навички, якими молодший школяр оволодіває в початковій школі і використовує їх у всіх сферах своєї подальшої життєдіяльності». 
          Найважливішою частиною даного визначення не є його перша частина, яка так часто зустрічається у всіляких джерелах і на яку багато дослідників роблять більшій  ухил у своїх роботах. Найважливішою частиною даного визначення є його друга частина, яка і відрізняє компетентнісний підхід від інших освітніх підходів, чільною метою яких є саме набуття дитиною знань, умінь і навичок.

    Компетентнісний підхід до організації навчально-виховного процесу на перше місце ставить не поінформованість учня, а вміння на основі знань вирішувати проблеми, які виникають у різних ситуаціях [12].

 Компетентнісний підхід до навчання - це спрямованість навчально-виховного процесу на формування і розвиток в учнів ключових і предметних компетентностей, необхідних для діяльності у сучасному суспільстві. Компетентнісний підхід покликаний подолати прірву між освітою і вимогами життя, утвердити свободу вибору, отримувати творчий продукт, опиратися на життєвий досвід, здійснювати проектну діяльність. Він передбачає особистісно-діяльнісне навчання, заохочуючи учнів.

Українські вчені визначили такі ключові компетентності: уміння вчитися (самоосвітня), здоров’язберігаюча (психофізіологічна), загально– і полікультурна, громадянська (суспільно-правова), підприємницька (основи економічної культури), соціальна, інформаційна, комунікативна. Кожна ключова компетентність дає учням „ключ” для розв’язання широкого кола навчальних і життєвих завдань, тому вони формуються на міжпредметній основі.

Ключова компетентність уміння вчитися виявляється у здатності учня організовувати і контролювати свою навчальну діяльність.Ця компетентність реалізується на уроках шляхом формування мотивації навчання і здатності:

- організовувати  свою працю для досягнення результату;

- виконувати  розумові операції й практичні  дії;

- володіти  умінням навчати самоконтролю  та самооцінки.

Самоосвітня компетентність є однією з ключових компетентностей, що формуються у процесі навчання та виховання школярів. Систематично залучаючи дітей до навчально-пошукової розумної самоосвітньої діяльності можна сформувати такі важливі якості, як творчість, оригінальність, самостійність у судженнях та оцінках.

Слід виділити 4 основні напрямки навчальної самоосвітньої діяльності:

1) організаційний (уміння визначати мету, обирати  засоби її досягнення, контролювати  відповідність дії плану та  цілям, організовувати діяльність  у колективній роботі);

2) практичний (використовувати ТЗН, працювати  з довідковою літературою, відеоматеріалами, комп’ютером та ін.);

3) інтелектуальний (бачити проблеми, обирати об’єкт  досліджень, систематизувати ідеї);

4) психологічний ( докладати вольових зусиль для  подолання труднощів, усвідомлювати  свій мотив, аналізувати та оцінювати  ситуацію).

 Умовою формування ключових  компетентностей та підвищення  виховної ролі засвоєння навчального  матеріалу в школі є проблемний  підхід до навчання, творчі самостійні  роботи, елементи дослідницьких  завдань, пізнавальні завдання.           

  Завданням учителя в процесі навчання стає заохочення активності вихованця, допомога йому в пізнанні самого себе, формування мотиваціі постійного самовдосконалення.

 Активна діяльність – одна з основних умов формування компетентностей. Активність акумулює весь шлях розвитку особистості, концентрує увагу дітей на життєвих обставинах, стратегію виховання самостійного досвіду.

Суспільно-правова (громадянська) компетентність учня є основою його активної громадянської позиції, здатності до самореалізації в суспільно-політичному житті.

Комунікативна компетентність забезпечує знання та вміння об’єктивного сприйняття оточуючих, вибору адекватного стилю й тону спілкування, емоційної реакції на переживання інших людей, урахування особливостей особистості та психологічного стану співрозмовника. Комунікативна компетентність – це вміння спілкуватися.

Полікультурна (загальнокультурна) компетентність забезпечує оволодіння досягненнями культури, оцінювання творів літератури та мистецтва, формування загальнолюдських цінностей.

 Інформаційна компетентність – уміння добувати, опрацьовувати та використовувати інформацію з різних джерел, володіння інформаційними технологіями.

 Психофізіологічна (здоров’язберігаюча) компетентність – усвідомлення своїх психофізіологічних особливостей, уміння зберігати та зміцнювати здоров’я, підтримувати на належному рівні фізичний стан і забезпечувати досконалість свого зовнішнього вигляду.

Ключова соціальна компетентність передбачає здатність діяти в життєвих ситуаціях відповідно до соціальних норм і правил. Для цього на уроках в учнів треба формувати здатність:

- продуктивно  співпрацювати з різними партнерами в групі та команді;

- виконувати  різні соціальні ролі;

- брати  на себе відповідальність за  прийняті рішення та їх виконання.

 Всі ці види компетентностей  передбачають наявність ініціативи, організаторських здібностей, високої  свідомості та здатності адекватно  оцінювати свої дії. Тому освітянам потрібно корегувати зміст, технології організації навчально-виховного процесу відповідно до вимог та потреб сьогодення.

Таким чином, компетентнісний підхід дозволяє:

- узгодити цілі навчання, поставлені педагогами, з власними цілями учнів. З кожним новим поколінням учнів значення цього моменту зростає, бо кожне нове покоління школярів стає все більш самостійним, більш незалежним від поглядів і суджень дорослих, здатним ставити власні цілі в житті;

- пдвищити рівень мотивації навчання, перш за все, за рахунок усвідомлення його користі для сьогодення і подальшого життя учнів;

- полегшити працю вчителя за рахунок поступового підвищення ступеню самостійності та відповідальності учнів у навчанні. За словами

Л.С. Виготського, «вчитель-рикши», який тягне весь навчальний процес на собі, має перетворитися на «вчителя-вагоновожатого», який тільки керує процесом навчання [4]. Більше того, на певному етапі самі учні стають помічниками та співробітниками вчителя у викладанні;

- розвантажити учнів не за рахунок механічного скорочення змісту, а за рахунок підвищення частки індивідуальної самоосвіти, перенесення уваги до способів роботи з інформацією, груповому розподілу навантажень і зміні мотивації;

- не в теорії, а на практиці забезпечити єдність навчального і виховного процесів, коли одні й ті ж завдання різнобічної підготовки до життя вирішуються різними засобами урочної та позаурочної діяльності, без будь-яких спеціальних «виховних заходів» або особливих «виховуючих уроків», а учень розуміє значущість власного виховання і власної культури для його життя.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ  ІІ. Система діяльності вчителя початкових класів з реалізації компетентнісного підходу

у навчально-виховному процесі

Забезпечуючи компетентнісний підхід у навчально-виховному процесі початкової школи, я взяла за основу своєї діяльності виконання основних принципів, на яких базується сучасна освіта:  
- навчити дітей жити разом;