Роль самоосвіти у сучасному світі

Зміст

  

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

  

Вступ

 

Сучасна методологія освіти вимагає приведення методів навчання у відповідність з вимогами життя, які на перший план висувають розвиток самостійності й активності мислення. Ні освітня система, ні наука не можуть дати відповіді на всі питання повсякденного життя. Розуміння світу в різних його виявах досягається лише в процесі самостійної активної взаємодії з ним.

Організація ефективного процесу  освіти і самоосвіти значною мірою  визначається методами самостійної  діяльності в інформаційному середовищі, чому у величезній мірі сприяють сучасні  інформаційні засоби, такі як, наприклад, Всесвітня мережа Інтернет, що об'єднала в собі безліч світових інформаційних ресурсів. Самостійність у вмінні знаходити необхідну інформацію з проблеми, яка цікавить, і шляхів вирішення цієї проблеми є необхідною умовою діяльності сучасної людини.

Освіта - основа інтелектуального, культурного, духовного, соціального, економічного розвитку суспільства і держави.

Метою освіти є всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, розвиток її талантів, розумових і фізичних здібностей, виховання високих моральних якостей, формування громадян, здатних до свідомого суспільного вибору, збагачення на цій основі інтелектуального, творчого, культурного потенціалу народу, підвищення освітнього рівня народу, забезпечення народного господарства кваліфікованими фахівцями. [1]

Але якісна освіта та процес набуття  знань, навичок та умінь неможливі  без усвідомлення цінності освіти особистістю, без пізнавальної активності і прагнення  до самостійного вдосконалення своїх  знань і майстерності.

 

 

 

 

1. Поняття, мета, завдання самоосвіти

 

Самоосвіта – процес самостійного засвоєння цінного для індивіда досвіду людства.

Самоосвіта – набуття знань  шляхом самостійних занять, системної, цілеспрямованої роботи з першоджерелами, навчальною, навчально-методичною та іншою  літературою [5, с.207].

Самоосвіта – освіта, яка набувається у процесі самостійної роботи без проходження систематичного курсу навчання в стаціонарному навчальному закладі. Самоосвіта є невід'ємною частиною систематичного навчання в стаціонарних закладах, сприяючи поглибленню, розширенню i більш міцному засвоєнню знань. Основним засобом самоосвіти є самостійне вивчення літератури. Джерелами самоосвіти служать також засоби масової інформації. Важливу роль у формуванні навичок самоосвіти відіграють учбові заклади [2, с.296].

Для самоосвіти громадян державними органами, підприємствами, установами, організаціями, об'єднаннями громадян, громадянами створюються відкриті та народні університети, лекторії, бібліотеки, центри, клуби, теле-, радіонавчальні програми тощо. [1, Ст.49]

            Самоосвіта тих, хто навчається, – це специфічна динамічна  система, яка ґрунтується на  індивідуальних потребах у постійному  розширенні, оновленні та поглибленні  знань людини в різних галузях  науки, освіти, культури, сучасної  техніки. 

Основна мета самоосвіти – набуття знань, вдосконалення навичок і умінь шляхом самостійних занять, що насамперед сприяє всебічному розвитку особистості і вдосконаленню професійної майстерності.

Основні функції самоосвіти такі:

                ▪    самоосвіта є невід’ємною частиною освіти;

                ▪ самоосвіта є важливим складовим  компонентом психічного розвитку  й саморозвитку особистості;

                ▪ самоосвіта виступає як умова,  результат і засіб розумового  самовиховання й розвитку; вона  формує якості особистості, які необхідні для успішного розвитку пізнавально-активної і продуктивної діяльності та творчих здібностей.

         Таким чином,  самоосвіта –  процес самокерування  надбанням знань, умінь і навичок,  у якому одночасно виховуються  й розвиваються розумові сили та здібності тих, хто навчається.

Першочергові завдання самоосвіти:

• сприяти закріпленню та поглибленню результатів навчальної діяльності,
• задовольняти пізнавальні інтереси тих, хто навчається,
• сформувати фундамент для підготовки до майбутньої професії або до підвищення кваліфікації.

          Необхідно зазначити, що самоосвітня  діяльність повинна стати органічною  складовою частиною навчально-виховного  процесу, сприяти активному формуванню  особистості майбутнього фахівця.  При всій різноманітності самоосвіта має такі специфічні особливості.

           По-перше, самоосвіта тих, хто  навчається, завжди пов’язана з  продуктивним навчальним процесом  або життєвим самовизначенням.  Це дозволяє визначити основні  шляхи методичного впливу на  самоосвіту: удосконалення навчального процесу та його інтенсифікація, різноманітна діяльність щодо підвищення професійної спрямованості підготовки майбутніх фахівців.

           По-друге,  ефективність самоосвіти залежить  від стійкості пізнавальних інтересів  і практичної діяльності, в якій бажають набути успіхів. Це говорить про необхідність підготовки до самоосвіти, про використання колективних форм і методів педагогічного керівництва самоосвітньою.

            По-третє, різноманітні труднощі, які виникають при недостатній культурі розумової праці та слабкій загальній підготовленості до самостійної діяльності, завжди пов’язані з невмінням тих, хто навчається, працювати самостійно.[4, c.75]

Самоосвітня діяльність тих, хто навчається, сприяє підвищенню професійного, загальнонаукового та культурного рівнів, згуртуванню колективу. Вона залучає до організації масових заходів, поліпшує морально-психологічний клімат у колективі, сприяє кращому взаєморозумінню, встановленню особистих контактів, обміну думками, що створює атмосферу дружелюбності в колективі. У процесі самоосвітньої діяльності формуються навички професіоналізму та самокерування.

                Цікавим є те, що серед чинників, які зумовлюють неготовність  до самоосвіти, на перше місце  ті, хто навчаються, висувають брак наполегливості та сили волі у досягненні мети, на друге – відсутність відповідних умов та літератури з самоосвіти і тільки на третє – відсутність часу.

                Готовність до подолання труднощів  у самоосвіті характеризується: емоційно-позитивним ставленням до предметів, що вивчаються, яке адекватно вмотивоване комплексом позитивних, соціальних і моральних мотивів; практичною включеністю до спільної пізнавальної діяльності; усвідомленням специфіки  навчально-пізнавальної діяльності.[4, c.76]

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

               

 

2. Розвиток пізнавальної самостійності, інтересу до знань і потреби до самоосвіти

 

Пропагуючи активізацію, самостійність, інтерес до знань  сучасна дидактика водночас критично переосмислювала і уточнювала теоретичні положення з цього питання видатних педагогів минулого — Яна Амоса Коменського, Йогана Фрідріха Герберта, Адольфа Дістервега, Костянтина Дмитровича Ушинського. Пошуки теоретиків і практиків спрямовані на створення сприятливих умов для навчання, мають на меті викликати  бажання до активної розумової і практичної діяльності.

Помітним явищем в  теорії розвитку самостійності в  навчанні були роботи Є. Я. Голанта, у  яких учений визначив три види самостійності: організаційно-технічну самостійність, самостійність у практичній діяльності, самостійність у процесі пізнавальної діяльності. Є. Я. Голант розглядає самостійність як першорядну умову всебічного розвитку особистості.

Один з перших дослідників  розвитку пізнавальної самостійності, відомий дидакт М. О. Данилов зазначав, що її суть виявляється в потребі й умінні  самостійно мислити, у здатності орієнтуватися в новій ситуації, самому бачити питання, задачу і знайти підхід до її розв'язання.

Внаслідок проведеної роботи вчені дійшли висновку, що пізнавальна  активність є передумовою і результатом розвитку. Залежно від змісту діяльності і рівня розвитку пізнавальна активність виявляється по-різному. У психолого-педагогічних дослідженнях визначені різні рівні розвитку активності:[3, c.57]

1. Репродуктивно-наслідувальна активність, за допомогою якої досвід діяльності однієї особи нагромаджується через досвід іншої. Засвоєння зразків людиною відбувається протягом усього життя, але рівень особистої активності недостатній.
2. Пошуково-виконавчій активності властивий більший ступінь самостійності. На цьому рівні треба сприйняти задачу і самостійно відшукати її розв'язування.
3. Творча активність є вищим рівнем, бо й саму задачу можна ставити, а способи її розв'язування обирати нові, нешаблонні, оригінальні.

У навчальній роботі самостійність виявляється в активності, спрямованій на набування, вдосконалення знань, оволодіння прийомами роботи. Останнє пов'язане з формуванням пізнавальних інтересів та інших мотивів, які стимулюють і зміцнюють вольові зусилля для виконування тих чи інших завдань.

Самостійність особистості характеризується двома факторами: по-перше, знаннями, вміннями і навичками, по-друге, ставленням до процесу діяльності, результатів  і умов її здійснення, а також  зв'язками, які створюються під час діяльності з іншими людьми. Самостійність — це насамперед свідоме мотивування дій та їх обґрунтованість, непіддавання чужим впливам, прагнення і здатність чинити відповідно до своїх особистих переконань. Найвищий рівень самостійності в її загальному значенні передбачає не просто відтворення зразка розумової чи фізичної дії, а внесенням суб'єктом у працю свого суб'єктивного нового розуміння, створення власного способу мислення і дії.

У більшості досліджень пізнавальна  самостійність визнається як сформованість  прагнення і уміння пізнавати в процесі цілеспрямованого пошуку. Дослідники розрізняють в даній якості два аспекти: мотиваційний і процесуальний. Мотиваційний зумовлює потребу і прагнення особистості до пізнання. Це виявляється в активному сприйманні, допитливості, пізнавальних інтересах, самостійному ставленню до результатів праці, у потребі в самоконтролі. Проте мотиваційна сторона пізнавальної самостійності не забезпечує і не формує саме по собі технологічної, процесуальної сторони пізнавання, тобто не забезпечує оволодіння засобами і способами пізнавання, тими практичними і інтелектуальними можливостями особистості, які зумовлюють виконання самого механізму пізнання, інакше кажучи, вміння пізнавати в процесі цілеспрямованого пошуку.[3, c.58]

Обидві сторони пізнавальної самостійності впливають одне на одну і є структурно неподільними. Водночас кожна з них досліджується як особливий об'єкт впливу, як риса особистості, яка може існувати незалежно від іншої. Самостійна дія людини, як зазначають психологи, починається з виникнення потреби, прагнення до діяльності. Отже, найістотніше знання має зв'язок пізнавальної самостійності з розвитком особистості в цілому, її мотивацією і особливо світоглядом, який є методологічною основою пізнавальної діяльності.

У сучасній дидактиці  вважається, що пізнавальна самостійність виявляється в потребі й умінні самостійно мислити, у здатності орієнтуватися в новій ситуації, самому бачити питання, задачі і знайти підхід до їх розв'язання. Самостійність характеризується певною критичністю розуму, здатністю висловлювати свою думку незалежно від суджень інших. Пізнавальна самостійність нерозривно пов'язана з розумовим розвитком і є одним з критеріїв його сформованості. Як і розумовий розвиток, вона ґрунтується на знаннях і способах засвоєння. Пізнавальна самостійність пов'язана з різними важливими сторонами навчального процесу, тому взаємозв'язки їх різноманітні. В навчанні вона виявляється одночасно в різних планах. У процесі формування всебічно розвиненої особистості — як мета навчання; у процесі засвоєння знань, умінь і навичок — як засіб підвищення усвідомленості та дійовості засвоєного матеріалу.

 2.1 Природа навчального інтересу і його структура

 

Психологічною і педагогічною наукою встановлено, що важливим мотивом  діяльності людини є інтерес —  вибіркова спрямованість особи на ті чи інші об'єкти, яка виявляється у прагненні пізнати їх, займатися саме цією діяльністю. Отже, інтереси виступають стимулом активності особистості. Все, за що бореться людина, випливає з її інтересу.

Інтерес — основа розвитку нахилів, а отже, і їх професійного спрямування. Інтерес являє собою важливу спонукальну силу до учіння, до оволодіння основами наук, важливий засіб навчання.[5, c.70]

Особливої уваги заслуговують думки І. П. Павлова стосовно суті спонукальної функції рефлексу мети, що являють собою природничо-наукове обґрунтування пізнавальної діяльності людини, її інтересів. Тут, зокрема, мається на увазі його думка про існування найважливішого компонента рефлексу мети — орієнтувального рефлексу (рефлекс "що таке?"). "У нас, — підкреслював І. П. Павлов, — цей рефлекс іде надзвичайно далеко, проявляючись, нарешті, у вигляді тієї допитливості, яка створює науку..."23, 28)

Багато вітчизняних  і зарубіжних вчених великого значення надавали і надають вивченню природи  інтересу, його структури. Так, видатний психолог С. Л. Рубінштейн, розкриваючи суть інтересу, писав: "Інтерес — це зосередження на певному предметі думок, помислів особи, що викликає прагнення ближче ознайомитись з предметом, не випускаючи його з поля зору."