Риторика як важлива складова педагогічної майстерності викладача у ВНШ

На думку А.К. Михальської, дискурс – “найважливіший складник мовленнєвої події, процес мовленнєвої поведінки, мовленнєвий і невербальний обмін, що відбувається в мовленнєвій ситуації”. Розуміючи цей термін як багаторівневий процес, дослідниця виділяє такі його складники: 1) вербальна поведінка; 2) акустична поведінка; 3) кінетична; 4) просторова поведінка.

Творцями риторичного дискурсу у ВНЗ закладі виступають викладач та студенти. Сучасна дидактика і психологія розглядає студента як активного суб’єкта риторичного дискурсу, з яким викладачеві необхідно будувати стосунки на принципах толерантності, референтності та з урахуванням важливих соціальних настанов. Прийнятною вважаємо тричленну структуру мовленнєвої комунікації в риторичному дискурсі: 1) мовленнєвий портрет викладача; 2) текст (як процес і результат); 3) мовленнєвий портрет студента.

Поняття “мовець” багатогранне і передбачає у своїй структурі наявність таких факторів, як комунікативна настанова; знання предмета обговорення; володіння комунікативними навичками; наявність вираженого ставлення до самого себе; ставлення до слухачів і предмета виступу; здатність навіювати слухачам довіру; психологічна стійкість. Поняття “мовець” нероздільно пов’язано з поняттям “риторична особистість”.

Окремої уваги вчених заслуговує психологічна культура викладача як оратора, як творця риторичного дискурсу. Вона полягає у дотриманні вимог, що висуваються психологією до змісту, форми виступу, особистості оратора і особливостей аудиторії. Тобто, психологічна культура оратора – це єдність знань, що відображають закономірності психологічної діяльності людини і вміння застосовувати ці знання у конкретних умовах роботи з людьми.

Ефективний риторичний дискурс неможливий без вияву педагогічного такту з боку викладача. Поняття педагогічного такту означає не тільки високу і всебічну загальну й методичну освіченість викладача, але і вміння домогтися, щоб кожне його слово дійшло до студентів, було повністю сприйняте, пережите і засвоєне .

З педагогічним тактом нерозривно пов’язана педагогічна техніка, репрезентована системою емоційно виразних засобів, що забезпечують технологію педагогічної діяльності й найповніший прояв педагогічного потенціалу викладача; техніка мовлення, від якої залежить своєрідність, мелодійність, чіткість, зовнішня і внутрішня структура думки або почуття. Варто постійно вдосконалювати власне дихання, розвивати властивості голосу (тембр, силу, звучність, темп, діапазон, рухливість), вчитися правильно інтонувати текст.

Успіх педагогічного спілкування пов’язують з настроєм аудиторії та вмінням оратора правильно його оцінити, рівнем розвитку уяви, що дає змогу викладачеві прогнозувати результати своєї діяльності, подивитися на себе з позиції іншої людини, передбачити багатоваріантність ситуації тощо. З огляду на зазначені вище складники успішного спілкування цілком логічним видається виділення трьох чинників ефективного спілкування: надійність комунікатора, зрозумілість його повідомлення і врахування зворотних зв’язків.

Не менш важливим є ще один бік риторичної підготовки і мети риторичного дискурсу: виховання не тільки гарного оратора, а й свідомого слухача. Практика підтверджує, що невміння й небажання слухати та аналізувати мовлення іншого часто призводить до непорозуміння між учасниками спілкування. Уміння слухати є необхідною умовою правильного розуміння позиції партнера, правильної оцінки розбіжностей, запорукою ефективності й результативності процесу спілкування; формування самооцінки людини; послаблення дієвості стресу й психологічної напруги; зниження рівня емоційного збудження; породження щирого інтересу; відчуття надійності; розвитку в людини почуття впевненості в собі.

Л. Туміна розмежовує функції слухання викладача та студентів. Викладач слухає, щоб дізнатися, наскільки студенти усвідомили й засвоїли інформацію; визначити правильність виконання студентом завдання практичного характеру; відповісти на запитання, що виникли в студентів під час виконання певних навчальних завдань, у процесі усвідомлення окремих фактів і явищ. Відповідно слухання у професійній діяльності викладача реалізується насамперед пізнавальною і реактивною функціями; регулятивна функція слухання трансформується в управлінську. Студент у ситуації заняття реалізує всі названі функції (пізнавальну, регулятивну, естетичну, реагувальну, реактивну) і слухає, щоб дізнатися (пізнавальна функція), щоб навчитися щось робити (регулятивна) щоб одержати естетичне задоволення, якщо таке завдання ставиться у процесі навчання; слухає у ході опитування, в ситуації, що відображає особливості його поведінки (реактивна функція) тощо.

Таким чином, професійне слухання викладача – більш складне вміння, ніж слухання представників інших мовленнєвих професій; знання його особливостей убезпечить викладача від багатьох помилкових дій і вчинків. Усвідомлення цих знань важливе і для студентів, тому що в цьому віці знаходить найповніше вираження лінія комунікативно особистісного розвитку та лінія розвитку психічних пізнавальних процесів.

Нами було з’ясовано, що риторичний дискурс є одним із найважливіших для здійснення ефективної навчальної діяльності. Урахування зазначених вище параметрів і характеристик сприяє взаєморозумінню учасників навчального процесу, налагодженню ефективного спілкування, активного зворотного зв’язку, успішній реалізації навчально-виховних цілей.

 

2.3 Роль і місце  риторичної компетенції у системі  професійних компетенцій викладача

Викладач є одним із творців риторичного дискурсу і його керівником, тому він має бути професіоналом і майстром своєї справи, а для цього він має володіти компетенціями. Адже новим концептуальним орієнтиром вважають компетентнісно орієнтований підхід до формування змісту освіти. Однак малодослідженою залишається проблема змісту окремих компетенцій, зокрема, риторичної.

Усвідомлення суті й основних напрямів проблеми ускладнюється неоднозначністю (часто ототожненням) у визначенні та вживанні ключових понять “компетенція” “компетентність”. Термін “компетентність розуміється як “специфічна здатність, необхідна для ефективного виконання конкретної дії в конкретній предметній галузі, яка охоплює вузькоспеціальні знання, специфічні предметні навички, способи мислення, розуміння відповідальності за власні дії”, Більш зрозумілою й чіткою є позиція В. Краєвського і А. Хуторського, які тлумачать термін “компетентність” у визначеній галузі як володіння відповідними знаннями і здібностями, що дають змогу ефективно діяти в ній. Вчені вводять в обіг поняття “освітні компетенції” як складні узагальнені способи діяльності, що опановує студент під час навчання, і компетентність як їх наявність і результат набуття компетенцій.

Компетентна людина вміло добирає і застосовує найприйнятніші для виконання окреслених завдань стратегії. Таким чином, під компетентністю викладачі розуміють структуровані набори знань, умінь, навичок і ставлень, набуті спеціальним шляхом у процесі навчання, що дає можливість визначати й розв’язувати проблеми, характерні для певної сфери діяльності, незалежно від ситуації. Оскільки йдеться про навчання і розвиток особистості в системі освіти, то одним із очікуваних результатів варто вважати набуття людиною певного набору компетенцій, необхідних для її діяльності у різних сферах суспільного життя. Розглядаючи компетентність як “один зі ступенів професіоналізму, що становить основу педагогічної діяльності викладача”, вчені трактують поняття професійної компетенції викладача як динамічну, процесуальну сторону його професійної підготовки, характеристику професійного росту, професійних змін, як мотиваційних, так і діяльнісних.

Зважаючи на вище зазначене, професійно-педагогічну компетентність викладача розуміємо як інтегративну якість педагога, що склалася в процесі навчання і розвинулася в ході професійної діяльності, утворилася із системи ключових, загальних і спеціальних компетенцій, які являють собою сукупність професійно значимих властивостей і забезпечують успішну реалізацію педагогічної діяльності.

В умовах модернізації очевидною є необхідність створення науково-гуманістичної системи навчання, обов’язковим компонентом якої має бути мовленнєва культура, володіння основами успішної комунікації, формування комунікативної і риторичної компетенції викладача. У лінгвістичній, психолого-педагогічній, соціологічній літературі немає єдності у визначенні поняття комунікативної компетенції, дискусійним залишається питання суті риторичної компетенції. Поряд з терміном “комунікативна компетенція” у науковій сфері вживаються й такі, як “комунікативність”, “комунікативна взаємодія”, “комунікативні вміння” “комунікативна компетентність”, “комунікативні якості”, “комунікативні властивості особистості”, “компетентність у спілкуванні”, або ж поняття “комунікативний” і “риторичний” ототожнюються. На наш погляд, більш виправданим є вживання терміна “комунікативна компетенція” як складника професійної компетентності.

Специфічною особистісною якістю викладача у структурі комунікативної компетенції є педагогічна комунікабельність, що передбачає знання основ загальної й галузевої риторик, специфіки професійного спілкування, норм мовленнєвої поведінки, від яких залежить результативність та ефективність розв’язання важливих професійних завдань. Оскільки завдання педагогічної діяльності вирішуються безпосередньо у процесі спілкування, комунікативним лідером якого є вчитель, доцільно говорити про комунікативний аспект іміджу.

Зазначене вище підтверджує тезу про необхідність посилення уваги до вивчення правил риторичної поведінки. Поведінка мовця повинна бути риторично грамотною на всіх етапах спілкування (від підготовки до релаксації). Ознакою риторично грамотної поведінки оратора вважаємо формування мовленнєвого іміджу, що відповідав би поставленим цілям і особистісному іміджу мовця, гармоніював з його візуальним образом, психологічними й інтелектуальними особливостями.

Тому необхідність уведення риторичної компетенції до складу професійно важливих для спеціалістів сфери підвищеної мовленнєвої відповідальності очевидна. Поняття риторичної компетенції розглядають як “сукупність знань і вмінь, що забезпечують ефективну комунікацію в професійній, міжособистісній, публічній сферах ”, як “усвідомлене і мотивоване використання риторичних засобів носіями вищого типу мовленнєвої культури з опорою на поєднання їхніх інтелектуальних, духовних, моральних якостей, що забезпечують як силу переконання емоційного впливу на адресата, так і можливість виразити особливості своєї особистості, створити неповторний образ оратора”.

На думку Л. Горобець, “мовна і лінгвістична компетенції є базовими при формуванні комунікативної компетенції, а риторична компетенція – її складником. Якщо комунікативна компетенція – це здатність і реальна готовність до спілкування адекватно цілям, сферам і ситуаціям, готовність до мовленнєвої взаємодії і взаєморозуміння, то риторична компетенція – здатність усвідомлено створювати, виголошувати і рефлексувати авторсько-адресний текст мовленнєвого/риторичного жанру відповідно до мети і ситуації публічного мовлення. Це вищий рівень комунікативної компетенції”. Особливості риторичної компетенції дослідниця визначає таким чином: “вона ширша за риторичні знання, оскільки містить й історію риторики, і зв'язок мови і культури, і духовний світ особистості, і жанрово-стилістичні особливості текстів як продуктів мовленнєвої діяльності, і їх функціонування”. Структуру риторичної компетенції Л. Горобець подає у вигляді ієрархії трьох основних компонентів: усвідомленого вибору комунікативної мети і стратегій, що реалізуються через комунікативно-риторичні тактики й визначаються комунікативною ситуацією; адекватного синтезу мовлення як цілого тексту; володіння арсеналом жанрово-стилістичних засобів.

Отже, змістовими складниками риторичної компетенції вважаємо знання риторичних законів, стратегій і тактик, риторичних можливостей мовних засобів і закономірностей вживання їх у мовленні; володіння риторичними вміннями; громадянський (патріотичний) світогляд, що формується сім’єю, соціальним, природно-мовним і штучним середовищем; рефлексію; головну настанову особистості – готовність до певної активності.

Для характеристики способів реалізації риторичної компетенції вчені пропонують термін “риторема” як риторична одиниця дискурсу, що має свій зміст, форму прояву і орієнтована на досягнення максимального риторичного ефекту. Основними риторемами сучасного публічного дискурсу вчений називає риторему розмовності та ритореми риторичних універсалій, що сприяють зосередженню уваги на найбільш виразних мовних засобах публічного дискурсу, глибшому розумінню законів їх функціонування, розвитку навичок використання в публічній комунікації.

Отже, на ефективність педагогічної діяльності впливають не тільки особистісні якості та здібності викладача, а й рівень володіння ним професійними компетентностями. Нами було з’ясовано, що риторична компетенція в галузі освіти має бути основою професійної компетентності, адже спеціаліст зі сформованою риторичною компетенцією легко орієнтується у різних ситуаціях повсякденного, ділового, зокрема професійного спілкування.

 

ВИСНОВКИ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список використаної літератури

1. Савенкова Л.О. Мовленнєва діяльність викладача : Навч. посіб. – К.: КНЕУ, 2006. – 192 с.

2. Абрамович С. Д., Чікарьова М. Ю. Риторика. –Львів, 2001. – 240с.
3. Антипова В. М. Компетентностный подход к организации дополнительного педагогического образования в университете / В. М. Антипова, К. Ю. Колесина, Г. А. Пахомова // Педагогика. – 2006. – № 8. – С. 57–62.
4. Бацевич Ф. С. Основи комунікативної лінгвістики : підруч. / Флорій Сергійович Бацевич. – К. : Академія, 2004. – 344 с.
5. Білоусова Я. В. Формування риторичної культури студентів гуманітарних факультетів у навчально-виховному процесі : дис. …кандидата пед. наук : 13.00.01 / Ярослава Володимирівна Білоусова. – К., 2004. – 216 с.
6. Куньч З.Й. Риторичний словник / Зоряна Йосипівна Куньч. – К. : Рідна мова, 1997. – 341 с.
7. Маслова В. А. Лингвокультурология : [учеб. пос. для студ. высш. учеб. заведений] / Валентина Авраамовна Маслова. – М. : Академия, 2001. – 208c.
8. Мацько Л. І. Риторика : навч. посіб. / Л. І. Мацько, О. М. Мацько. – К. : Вища школа, 2003. – 311 с.
9. Овчарук О. Компетентності як ключ до оновлення змісту освіти / Оксана Василівна Овчарук // Стратегія реформування освіти в Україні. Рекомендації з освітньої політики. – К. : К.І.С., 2003. – С. 13–39.
10. Онуфрієнко Г.С. Риторика: Навч.посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2008. – 592с.
11. Палихата Е. Елементи практичної риторики. 10-11 класи. – К., 2002. – 88с.
12. Педагогічна майстерність : підруч. / [Зязюн І. А., Крамущенко Л. В., Кривонос І. Ф. та ін.] ; за ред. І. А. Зязюна. – [2-ге вид., допов. і переробл.]. – К. : Вища школа, 2004. – 422 с.
13. Риторика загальна та судова: Навч. посіб. / С.Д. Абрамович, В.В. Молдован, М.Ю. Чикарькова — К.: Юрінком Інтер, 2002. - 416 с.
14. Робоча програма з навчальної дисципліни “Риторика” для студентів спеціальності 8.000005. Педагогіка вищої школи/ Укл. О.М.Рудь. – Суми: СОІППО, 2007.
15. Савенкова Л. О. Професійне спілкування майбутніх викладачів як об’єкт психолого-педагогічного управління : моногр. / Людмила Олексіївна Савенкова. – К. : КНЕУ, 2005. – 212 с.
16. Сагач Г. М. Риторика як наука в системі професійної підготовки вчителя : дис. … доктора пед. наук : 13.00.01 / Сагач Галина Михайлівна.– К., 1993. – 284 с.
17. Сперанский М. М. Из “Правил высшего красноречия” / Михаил Михайлович Сперанский // Ораторское искусство : хрестоматия ; сост. А. П. Овчинникова. – Одесса : Юридична література, 2006. – С. 33–52.