Риторика як важлива складова педагогічної майстерності викладача у ВНШ

Концептуальний закон с основним для першого етапу ідеомов-леннєвого циклу і відповідно першого розділу риторики—інвенції, тому потребує ширшого висвітлення.

" Концепція (від лат. conceptio — сприйняття) визначається як  система поглядів, розуміння певних  явищ, процесів, набір доказів при  побудові наукової теорії.

Вироблення концепції є важливим етапом не тільки в ораторстві, а й у всіх сферах наукової та професійної діяльності. Воно потребує усвідомленої послідовності таких дій:

1. Обрання предмета розмови  і вироблення свого бачення  його. Це те, що для обговорення, дослідження нині називаємо вибором  теми. Тут важливим є своє і  чуже бачення предмета, з якого  можна поповнити своє, а також  попередні знання, життєвий і  професійний досвід, суспільний  запит на тему тощо. Промовець  намагається якомога більше дізнатися  про предмет, але слід пам'ятати  застереження про те, що запозичені  знання не повинні заступати  власні, своє бачення і своє "я", треба видобувати щось із себе, представляючи свою мовну особистість. Давні філософи вважали, що знання  — це камінь для п'єдесталу, на якому вивищується особистість, але вони можуть стати й  купою каміння, що поховає під  собою особистість. Прагнути слід  до першого варіанта.

Мотивом вибору предмета викладу у риториці завжди був суспільний, груповий чи індивідуальний інтерес. У латинській мові слово interesse означало "бути всередині", "мати важливе значення". Те, що цікаве, а отже, важливе для оратора, він намагався донести до публіки, і навпаки, шукав для себе інтересне серед того, чим цікавиться публіка.

Вибір предмета зумовлювався наявністю в автора певних знань про принципи і правила систематизації та класифікації об'єктів, тобто про таксономію (гр. taxis — порядок, розміщення, побудова + nomos — закон) як теорію класифікації і систематизації і як саму класифікацію. В таксономії виділений за певним критерієм клас предметів називається таксоном. Якщо такий критерій один, то це одномірна таксономія. Якщо їх кілька, — то багатомірна (наприклад, тварини: однокопитні — парнокопитні, хижаки — нехижаки тощо). Таксономи розміщаються в таксономії за рангами.

Це означає, що предмет можна розглядати дуже вузько (один таксоном) або дуже широко (багато таксономів). Інвенція не рекомендувала ні першого, ні другого, а радила ораторам для промов конкретизувати поняття або предмет так, щоб наблизити його до аудиторії у потрібній їй мірі, інтимізувати, потрапити ним у свідомість слухачів. Для цього в розділі "Інвенція" розроблено стандартні типи мовних ситуацій — топіки, про які йшлося вище.

Інвенція як процес вибору предмета і систематизації його складалася з трьох фаз: фази вибору (про що вже йшлося), фази орієнтації і фази заглиблення.

Фаза орієнтації починається на емпіричному матеріалі, добутому самим автором на попередньому досвіді (позитивному, негативному, нейтральному) і в експерименті або спостереженнях. Проте швидко виявляється, що цього замало, настає перехід до іншої фази.

2. Вибір проблеми або  окремих, особливо важливих питань. На цьому етапі оратор відходить  від загальних знань про предмет  і зосереджується на якійсь  проблемі та заглиблюється в  неї. Вибір проблеми залежить  від її актуальності і практичного  значення, суспільної ваги та  компетентності автора і його  наукових, фахових чи політичних  інтересів.

У фазі вибору рекомендується працювати з емпіричним та енциклопедичним (енциклопедія, тезауруси, довідники, лексикони, монографії, документи) матеріалом, щоб промова чи текст опиралися на об'єктивний фон. Ця фаза має завершуватися планом.

3. Вивчення стану проблеми  в науковій, суспільно-політичній, фаховій  чи художній літературі, ознайомлення  з чужим досвідом. Тепер проблема  постає у багатоманітних зв'язках  з іншими проблемами, у діахронічних  і синхронічних зв'язках, тобто  у часопросторових вимірах, у  загальному й конкретному, об'єктивному й суб'єктивному, раціональному й емоційному виявах.

Це фаза повного заглиблення в предмет викладу з використанням емпіричного, енциклопедичного й компаративного матеріалу. І тут з'ясовується, що емпіричний матеріал може не збігатися з енциклопедичним, бути мало переконливим або його просто не вистачає. Тоді корекція, "наведення мостів" здійснюється за допомогою компаративного матеріалу (посилань на аналогії, інший матеріал, авторитети, прецеденти, порівняння тощо).

У результаті попередньої аналітичної роботи стає очевидним, який матеріал і в яких пропорціях стане змістом повідомлення, які аспекти його висвітляться, якої позиції дотримується і яку стверджує автор; проступають контури структури повідомлення (план).

4. Критичне осмислення  власних напрацювань в обраній  проблемі і науково-літературних  відомостей з неї. В результаті  відбувається осмислення і переосмислення  свого чи чужого досвіду, свій  досвід збагачується чужим, обираються  вихідні (методологічні) позиції, формуються  теоретичні (якщо є потреба) або  загальні положення змісту, концепти. Це означає, що концепція виступу  чи дослідження вже є. Вона  може бути побудована на законах  формальної логіки чи на законах  діалектичної логіки або з  використанням законів і формальної, і діалектичної, але з відповідною  доцільністю і поясненнями. При  цьому виявиться, що багато чого  з того знання, яке було на  початковому етапі, є несуттєвим  і непотрібним для досягнення  саме цієї конкретної мети  промови, якась частина знань  — неістинними. Ллє чітко постане  в мовомисленні оратора зміст (концепція). Проте концепцію ще  треба реалізувати, втілити у  матеріал, висвітлити, з нею ще  треба дійти до мети. Для цього  потрібно врахувати й інші  закони.

РОЗДІЛ 2. РИТОРИКА ЯК СКЛАДОВА ПЕДАГОГІЧНОЇ КОМПЕТЕНЦІЇ

2.1 Основні засади педагогічної риторики

Гуманітаризація освіти покликана формувати цілісну картину світу, високу духовність і культуру особистості, її планетарне мислення. У філософії поняття “гуманітаризація” означає зміну сутнісного центру світу зі світу природи на світ людини. Відповідно філософсько-дидактичний аспект проблеми передбачає наявність у навчальному матеріалі людських цінностей і смислів. Тому одним із ефективних шляхів практичного здійснення гуманізації й гуманітаризації є формування і розвиток риторичної культури викладача як культури мисленнєво-мовленнєвої діяльності, що націлює думки, слова і вчинки людини у світ вищих духовних цінностей – до істини, добра і краси.

Орієнтація на особистість студента означає, насамперед, зміну стилю педагогічного спілкування – від авторитарного до демократичного і гуманного, заохочення самостійності, формування здатності до індивідуального інтелектуального зусилля, готовності до свободи вибору.

Психологічними засадами риторичної освіти є розуміння основних психічних процесів, які суттєво впливають на отримання і засвоєння особистістю різних знань, формування її умінь і навичок.

Одним із таких процесів є увага. Знання особливостей уваги дають змогу викладачеві прогнозувати навчальний процес, а ораторові – налагоджувати й підтримувати контакт з аудиторією.

Професійно-педагогічні особливості уваги виявляються в умінні налагодити контакт, створити емоційний мікроклімат уроку, здійснювати регуляцію й контроль за процесом взаємодії тощо. Щоб розвинути професійну увагу, потрібно спостерігати за студентами, звертати увагу на всі деталі їхньої поведінки, настрій, вираз очей, міміку, пози, намагаючись оперативно і пластично реагувати на їхню поведінку.

Вибір того чи іншого засобу керування увагою залежить від характеру аудиторії, ситуації, жанру мовлення. Так, коли аудиторія характеризується як інтелектуальна, а промова довготривала (доповідь, виступ в обговоренні), варто вдатися до проблемного методу викладу; у жіночій чи молодіжній аудиторіях дослідники радять використати жарти; в академічній лекції краще привернути увагу засобами навчання; у низькоінтелектуальній аудиторії – за допомогою великої кількості прикладів, яскравих описів, повторів.

Крім інтересу, впливовими вважаємо також розташування слухачів; розмір слухацької аудиторії; комфорт, що для учасників зворотно пропорційний їхній увазі: чим зручніші крісла, тим менш продуктивно працює аудиторія. Постійно треба “читати” аудиторію, тобто спостерігати за нею і вносити свої корективи.

Загальновідомо, що на будь-яку аудиторію слухачів має вплив і вміння оратора триматися, тому важливими є засоби саморегуляції (виховання доброзичливості й оптимізму, контролювання своєї поведінки, розрядка в роботі. Надмірне хвилювання спричиняє нездатність ефективно мислити, що може зіпсувати навіть добре підготовлений виступ.

Як і увага, пам'ять не має безпосереднього зв’язку з реальністю, вона базується на відчутті, сприйнятті, мисленні, уяві тощо. Важливість пам’яті для процесу навчання риторики пояснюємо такими її функціями: накопичувати і тривалий час зберігати слова та граматичні конструкції; відбирати необхідні для висловлення думки синтаксичні схеми й наповнювати їх адекватними словами; розташовувати відібрані слова відповідно до характеру синтаксичної схеми; утримувати в пам’яті відібрані слова і відшукувати нові, необхідні для розгортання висловлювання; утримувати в пам’яті логіку викладу матеріалу, загальну суть висловлювання у стислій формі; утримувати в пам’яті необхідний і достатній для виступу обсяг матеріалу тощо. Отже, пам'ять сприяє забезпеченню цілісності розвитку й реалізації особистості, посідає провідне місце в системі пізнавальної діяльності людини.

Одним із завдань риторики є формування світогляду і розвиток мисленнєвої діяльності. Античні вчені вважали, що навчитися говорити можна лише навчившись мислити. З огляду на те, що результатом мислення вважають думку, процес породження мовлення цілком логічно розглядати у вигляді алгоритму: мотив – думка – внутрішнє мовлення – слово. Отже, мислення організовує інтелектуальну активність, інтегрує процеси сприйняття, розвиває і збагачує уяву й пам’ять.

Одним з обов’язкових компонентів педагогічної компетентності є емоційна гнучкість, тобто гармонійне поєднання емоційної експресивності й емоційної стійкості викладача. Емоційна привабливість викладача для студентів зумовлена низкою факторів, серед яких найважливішими є професійна ерудиція, творча своєрідність, висока загальна і морально-естетична культура, педагогічна майстерність, включаючи мистецтво спілкування.

Психологічну підготовку до педагогічного спілкування вчені вбачають також у тому, щоб розвинути в педагога здібність емоційно й психологічно підтримувати студентів, допомагати у розв’язанні особистих проблем, виявляти турботу про них.

Таким чином, знання емоційної сфери сприяє глибшому розумінню природи багатьох психологічних явищ, ефективному управлінню навчальним процесом, досягненню поставлених цілей, прояву індивідуальності ритора, формуванню позитивних цінностей тощо.

Показниками психологічної стійкості діяльності викладача є упевненість у собі, відсутність емоційної напруги та страху перед студентами, уміння володіти собою, наявність вольових якостей, задоволення діяльністю й нормальну стомлюваність.

Крім психологічних засад, варто, на нашу думку, розглянути й соціолінгвістичні,бо риторика як лінгвістична наука розвивається у тісному зв’язку з соціологією. Адже, суспільство визначило певні критерії поведінки (і мовленнєвої зокрема) студента в суспільстві. Так, мовленню викладача притаманні нормативність, образність, логічність, висока мовна і мовленнєва культура, багатий словниковий запас, ясність тощо.

Педагогічну професію розглядають як соціальний механізм, створений суспільством для забезпечення потреби у прямому і цілеспрямованому передаванні соціального досвіду. Будучи сферою підвищеної мовленнєвої відповідальності, педагогічне спілкування, закладає основи обміну нормами і цінностями як найважливішими орієнтирами людської діяльності, що пронизують усі сторони життя людини й суспільства, виражають переваги, орієнтацію, інтереси окремих осіб, груп і прошарків суспільства й пов’язані з пізнавальною, творчою і практичною діяльністю.

Варта уваги професійна комунікативна культура, складниками якої є такі культуроутворювальні компоненти, як емоційна культура, культура мислення та культура мовлення. За багатьма параметрами викладача часто незалежно від волі й бажання, з огляду на виконання ним важливої просвітницької соціальної ролі, сприймають як елемент культури.

Посилення соціальної ролі взірцевого мовлення викладача зумовлене звуженням кола джерел формування високої мовленнєвої культури; відсутністю державного замовлення на носія гарного мовлення; браком мовного і мовленнєвого критерію у визначенні рівня фаховості; дією ментального; втратою інтересу до читання художньої, публіцистичної та науково-популярної літератури; недосконалим мовленням усних і писемних ЗМІ; зниженням якості друкованої продукції; низьким рівнем побутового спілкування в суспільстві; некомпетентністю і байдужим ставленням до свого мовлення публічних людей (політиків, посадовців, журналістів та ін.); бідністю, посередністю й недосконалістю мови реклами.

Аналіз філософських, психологічних, соціолінгвістичних засад важливості риторики поглибимо, розглядаючи категорії “викладач” і “студент” як учасники риторичного дискурсу.

2.2 Викладач і  студент як творці й учасники  риторичного дискуту в освіті

Ціннісними орієнтирами риторичного дискурсу вважають особистість викладача й студентів як безпосередніх його творців і учасників. Дискурс взаємопов’язаний з мовленнєвим актом: перший є продуктом діяльності другого. Для розуміння проблеми риторичного дискурсу, маємо розглянути сутність терміну “дискурс”.