Природне середовище як засіб морального виховання

Міністерство освіти і науки України

ВКНЗ СОР «Лебединське педагогічне  училище імені А. С. Макаренка»

 

 

 

 

Реферат

на тему:

«Природне середовище як засіб  морального виховання»

 

 

 

 

 

Підготувала

студентка 132 групи

Білоцерківець Ольга

Викладач

Михайленко Н. В.

 

 

 

 

 

 

Лебедин 2013

План

              Вступ

1. Роль природи у моральному вихованні дітей
2. В. О. Сухомлинський про моральне виховання дітей засобами природи

Висновок.

             Список використаних джерел

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

Моральне виховання  традиційно становить пріоритетну сферу впливу

на зростаюче покоління  в сім’ї, оскільки від інтеріоризованих особистістю

ціннісних орієнтацій і  настанов залежить її ставлення до навколишнього

світу, визначається культура поведінки, регулюються мотиви самовиявлення. Усвідомлення дитиною моральних норм відбувається на високих духовних ідеалах, які формувалися протягом багатьох поколінь, переосмислювались і вдосконалювались під впливом християнського віровчення, досягнень у галузі соціально-економічного прогресу та наукових знань.

 

1. Роль природи у моральному вихованні дітей

 

  У моральному вихованні дітей в сім’ї природа завжди відігравала надзвичайно важливу роль. Відголоски минулих вірувань та залишки культових і культурних пам’яток на терені країни вказують на те, що вони були тісно пов’язані з природним довкіллям.

Насамперед це культові споруди неолітичного періоду. Вони свідчать про

те, що обожнювання природи  та поклоніння природним об’єктам і явищам

має прадавню історію, яке  згодом еволюціонувало в усталену традицію

вшанування природного довкілля. Культові відносини трансформувалися в

культурологічні, зберігши духовну основу сприймання природного

середовища з його розмаїттям живих творінь. Духовні  цінності, виплекані на

емоційному переживанні  природи, надзвичайній повазі та любові до неї,

передавалися із покоління  в покоління і збереглися в  народній пам’яті. Її

носієм є сім’я, яка, успадковуючи народні традиції, виробила й ефективні

способи прищеплення  моральних норм молодій генерації, використовуючи

природний чинник. Важливе місце у передачі моральних цінностей посідала

фольклорна творчість. Прислів’я, приказки, говірки, скоромовки, пісні, вірші, балади зберегли свій зв’язок із природою, доводячи, що природні явища, осмислені розумом людини, можуть надійно прислужитися їй і в соціальному сенсі, збагатити особистісний досвід. У подібному руслі можна навести безліч прикладів, і всі вони матимуть пряме відношення до природи. Народні прислів’я вчать замислюватись, критично ставитись до вчинків і поведінки як власних, так й інших людей. Вони наповнені мудрістю, великим життєвим досвідом, позитивною енергетикою, виховною доцільністю. Кожний вислів досконалий за формою, ємний за змістом, легко запам’ятовується, тому що пов’язаний з реальним життям, потребами людини, її прагненням до довершеності, взірцем якого є сама природа. Моральні сентенції метафорично передаються і в народних приказках та говірках.

У багатьох дитячих римівках, піснях природне довкілля також слугує меті морального виховання, доброзичливого і дбайливого ставлення до представників фауни і флори.

Моральному вихованню  дітей в сім’ї засобами природи  значно сприяє казкова творчість. Казки є улюбленим фольклорним жанром для дітей. На прикладі казкових героїв молоде покоління вчилося розпізнавати добро і зло, співчувати і співпереживати відважним і справедливим, наслідувати їхні кращі риси, бути схожими на них. У казковій фольклористиці люди і звірі тісно взаємодіють, підтримують і допомагають один одному. Тваринний і рослинний світи нерідко видаються одухотвореними, наділеними високими гуманістичними почуттями. Вони добросердні, віддані, розумні, відважні. Ці якості особливо шануються у британському суспільстві й посідають почесне місце у виховному ідеалі британської народної педагогіки. Казки втілюють споконвічні загальнолюдські та національні цінності. У казках значне місце посідає звеличення працелюбності, шанування кмітливості та дотепності як моральних якостей. Чемність, терпіння, стриманість завжди притаманні позитивним героям народних казок. Вони є переконливим прикладом наслідування для дітей, формують у них благородні почуття, бажання бути схожими на своїх кумирів.

Таким чином казкова  творчість значною мірою базується  на національній традиції – любові до природи, яку вони вдало адаптують до потреб морального виховання молодого покоління. Казка як жанр фольклору органічно вписується в систему сімейного виховання, становлячи, разом із іншими жанрами народної творчості (прислів’ями, говірками, піснями тощо), цілісну організацію виховного впливу на молодшого школяра. Її високий духовний потенціал базується, за слушним виразом Г.Шевченко – „на гармонійно розвиненій природній основі”.

У моральному вихованні  дітей молодшого шкільного віку засобами природи виключно важлива роль належить естетичним цінностям, бо саме вони посилюють оптимістичне світосприймання особистості.

Сім’я, дотримуючись народних традицій у вихованні дітей,шанобливо  ставиться і до естетичної його складової. Як вже відзначалося, природний чинник в цьому аспекті посідає провідне місце. Формування естетичної свідомості засобами природи є одним із головних завдань родинної педагогіки, в якому виражені пріоритети естетичного ідеалу народу (довершеність, досконалість, доцільність, гармонія).

 

2. В. О. Сухомлинський про моральне виховання дітей засобами природи

 

В.О. Сухомлинський надзвичайно  любив природу, тому в численних  своїх працях пропагував вивчення природи як величезного значення виховний фактор. Природа сама собою не виховує. Марно було б, залишивши людину наодинці з природою, чекати, що вона під її впливом стане розумною, морально прекрасною, доброю і непримиренною до зла. Виховує тільки активне взаємодіяння людини з природою.

Багаторічний досвід навчально-виховної роботи переконує, що природа це не тільки об’єкт пізнання, не тільки сфера активної діяльності наших вихованців, а й частинка їх буття, взаємовідносин, всього ладу їх життя. Природа – величезної ваги виховний фактор, що накладає свій відбиток на весь характер педагогічного процесу. Природа як світ, в якому дитина народжується, пізнає навколишню дійсність і саму себе, полегшує виховну роботу і водночас ускладнює її, бо робить її багатшою, багатограннішою.

Постійне спілкування  з природою і взаємодія з нею  стає істотною стороною виховного процесу. Природа впливає на всебічний розвиток дітей.

Єдність розумового виховання, з одного боку, і виховання фізичного, трудового, морального, естетичного, емоційного – з другого, що створюється завдяки  постійному спілкуванню дитини з  природою, яке з віком дедалі розширюється, відкриває винятково сприятливі можливості для впливу вихованця, у вузькому розумінні цього поняття, на навчання, набування знань.

Те, що людина любить природу, само по собі теж не є показником вихованості. Роль природи в моральному вихованні не можна перебільшувати, ідеалізувати, розглядати поза зв’язком з духовним світом людини. Виховна роль природи залежить від того, в ім’я чого живе людина, в чому вона вбачає добро і зло, до чого вона прагне, які її ідеали. Роль природи як вихователя в кінцевому підсумку визначається взаємодіянням людини з природою.

В.О. Сухомлинський стверджував, що завдання вихователя полягає в  тому, „щоб відкрити перед кожним вихованцем усі джерела, якими живиться могутнє почуття любові до Батьківщини. Це й природа рідного краю, і мати з батьком, і рідне село, місто, колгосп, де працюють батьки.”. „Від почуття прив’язаності до рідного куточка – материнської колиски, верби, що схилилася над ставком, родючого поля – до розуміння історичних доль народів, – такими джерелами повинна живитися душа нашого вихованця, щоб в ній, як у краплі води, в мініатюрі відобразився портрет народу”.

В.О.Сухомлинський писав: „Світ дитини – це насамперед природа, яка оточує її в дитинстві, піклування матері і батька, казка, пісня. Спогади  про цей світ складаються на все  наступне життя, надають емоційного забарвлення усім прагненням, помислам, поривам.

Входячи в життя дитини з першими відчуваннями, сприйняттями, поняттями, уявленнями, природа стає для неї наочним мірилом цінностей, джерелом багатств. У цьому факті закладено величезні можливості становлення гармонійної, всебічно розвиненої людини.

Загалом він обґрунтовував роль природи в навчальному процесі  за такими напрямками:

1. Активна діяльність учнів у пізнанні природи: „Світ природи стає невичерпним джерелом знань завдяки тому, що знання надходять у дитячу душу складним шляхом: через руки, через працю, через взаємовідносини з іншими людьми, через почуття і переживання, які забарвлюють діяльність”.
2. Спілкування з природою для розвитку розумових здібностей, допитливості, працелюбності: „... ми намагаємося якнайбільше ввести дітей у світ праці серед природи, саме там, де і в явищах природи, і в людській праці безліч проблем, питань, таємниць”.
3. Використання методів викладання і навчання учнів: „...так зване проблемне викладання і вивчення матеріалу починається в активній взаємодії з природою. Якщо я хочу, щоб мислення дітей було особливим, інтенсивним, щоб у них виникло багато запитань (а чим відкривається незрозумілого під час осягнення зрозумілого, тим допитливішою стає людина), ми ідемо з дітьми в сад, на ділянку, у теплицю і засукуємо рукава”.

Природа впливає на всебічний  розвиток дітей.

У системі Сухомлинського велика роль приділяється природі як об’єкту пізнання, сфері активної діяльності, відчутнішої частини дитячого життя. Разом з тим В.О. Сухомлинський дійшов висновку, що природа сама собою не виховує, а виховує тільки активна взаємодія людини з природою. Цей висновок став основним принципом в організації праці учнів Павлиської середньої школи: „Ми прагнемо того, щоб усе життя вихованців було сповнене творіння в світі природи. Ми не уявляємо собі повноцінного виховання без того, щоб кожний наш вихованець за роки навчання в школі не перетворив кілька десятків квадратних метрів мертвої глини, мертвого пустиря в родючу землю!”

У Павлиській середній школі  збереження і примноження природних  багатств стало провідною, головною стороною трудового життя учнівського колективу і кожної особистості. У цій школі „становлення колективу, власне, з того і починається, що дітей об’єднує піклування про живу природу. За традицією, яка склалася у школі, колектив першокласників закладає свою маленьку шкілку, доглядає за плодовими деревцями, посадженими першого року навчання. З першого року шкільного життя починається й догляд за полезахисними лісонасадженнями, які відіграють велику роль у малолісних районах Півдня. Уже в 10-11 років діти переживають перше громадянське почуття гордості, коли вони бачать цінності, створені їхніми руками: посаджені маленькі саджанці стають гіллястими деревами, плодові дерева й виноград починають плодоносити.”

У своїх працях „Павлиська середня школа”, „Школа і природа”, „Природа, праця, світогляд” та ін. В.О. Сухомлинський підкреслює, що в умовах сільської школи можливості взаємодії учнів з природою невичерпні, і головним спрямуванням їхньої діяльності має бути перш за все піклування про збереження родючості ґрунту. Посильна участь учнів у боротьбі з руйнівною стихією є школою громадянства, змужніння та господарництва, що, як зазначає педагог, вчить дітей пізнавати ціну праці, землі і хліба.

Проблемне викладання і  вивчення матеріалу починається  в активній взаємодії з природою. „Якщо я хочу, щоб мислення дітей було особливим, інтенсивним, щоб у них виникло багато запитань (а чим більше відкривається незрозумілого під час осягання зрозумілого, тим допитливішою стає людина), ми ідемо з дітьми на ділянку, в сад, у теплицю і засукуємо рукава”.

В.О. Сухомлинський широко використовував у своїй педагогічній роботі „уроки мислення” серед природи, які умовно можна поділити на два види:

- логічного типу, які спрямовані на формування системи наукових знань про закономірності розвитку природи і розвиток пізнавальних здібностей дітей („Живе і неживе”, „Неживе пов’язане з живим”, „Все в природі змінюється”, „Сонце – джерело життя”);

- художнього типу, що сприяли розвиткові естетичних сприймань, емоційної пам’яті, образного мовлення („Перший зимовий ранок”, „Світ квітів серед зими”, „Сонце після літнього дощу”, „Веселка над річкою”, „Дванадцять відтінків вбрання осіннього лісу – як їх назвати”).

В перший же день В.О. Сухомлинський  повів своїх вихованців до школи під Блакитним небом. Він разом з дітьми пішов до виноградної лози, де у тихому, оточеному деревами куточку, розрослися виноградні лози. Заплівши металевий каркас, вони утворили зелений курінь. Всередині куреня земля вкрита ніжною травицею. Тут панувала тиша, звідси з зелених сутінок, весь світ здавався зеленим. Ми розсілися на траві.

– Ось тут починається  наша школа. Звідси будемо дивитись на блакитне небо, сад, село, сонце.

Діти принишкли, зачаровані красою природи. Поміж листям звисали  янтарні грона стиглого винограду. Дітям хотілося покуштувати цих смачних ягід. Буде й це, діти, але спочатку треба помилуватися красою. Діти дивляться навколо. Здається, що сад оповитий зеленим туманом, немов у казковому підводному царстві. Поверхня землі – поля, луки, дороги – немов тремтять у малахітовому тумані, на освітлені дерева сиплються сонячні іскорки.

– Сонечко розсипає іскорки, – тихо сказала Катя.

Діти не могли відірватися  від світу, що зачарував їх, а я  почав розповідати казку про сонце.