Поняття та сутність
кредитно-модульної системи навчання
Входження національної вищої
школи в Європейський освітній та науковий
простір є складною та багатоаспектною
задачею, яка вимагає вирішення багатьох
питань як на державному рівні, так і в
кожному окремому вищому навчальному
закладі.
Однією з вимог Болонської декларації
є забезпечення якості освіти та розроблення
порівняльних критеріїв та методів оцінювання
якості знань, запровадження кредитної
системи. Пропонується запровадити у всіх
національних системах освіти систему
обліку трудомісткості навчальної роботи
в кредитах. За основу слід прийняти Європейську
кредитну трансферну систему (ECTS), зробивши
її накопичувальною системою, здатною
працювати в рамках концепції «навчання
впродовж усього життя».
З цією метою на виконання рішення
колегії Міністерства освіти і науки України
від 24 квітня 2003 р. було розпочато педагогічний
експеримент щодо запровадження кредитно-модульної
системи організації навчального процесу
у вищих навчальних закладах ІІІ-ІУ рівнів
акредитації.
Робочою групою було розроблено
Тимчасове положення про організацію
навчального процесу в кредитно-модульній
системі, який зараз впроваджується ВНЗ
– учасниками експерименту.
Кредитно-модульна система
– це модель організації навчального
процесу, яка ґрунтується на поєднанні
модульних технологій навчання та залікових
трансферних кредитів (ECTS).
Основоположні засади Європейської
кредитної трансферної системи (ECTS) були
затверджені Європейською комісією 31
березня 1998 року.
За своєю суттю ECTS жодним чином
не регулює зміст та структуру навчальних
програм. Якість підготовки фахівців формується
та визначається самим вищим навчальним
закладом, головне щоб цей процес був прозорим
і доступним.
Повне визнання навчання є необхідною
умовою для втілення програми обміну студентами
між країнами – учасниками Болонського
процесу.
Повне визнання навчання означає,
що період навчання за кордоном (включаючи
іспити та інші форми оцінювання) заміняє
порівняльний період навчання у місцевому
університеті, хоча зміст погодженої програми
навчання може відрізнятися.
Використання ECTS є добровільним
і базується на взаємній довірі щодо якості
навчальної роботи освітніх закладів
– партнерів.
До компетенції закладів належить
вирішення умов перезарахування кредитів
та оцінок дисциплін, основним принципом
ECTS є: «Ставитись до приїжджого студента
так само, як до звичайного студента свого
закладу».
Для забезпечення прозорості
і порівнянності ECTS використовує такі
засоби:
- кредити ECTS є числовим
еквівалентом оцінки, що призначається
розділам курсу, щоб окреслити
навчальне навантаження студента.
Вони відображають кількість
роботи (трудомісткість), якої вимагає
кожна дисципліна (модуль курсу) відносно
до загальної кількості роботи, необхідної
для завершення повного року академічного
навчання в університеті (лекції, практичні,
лабораторні роботи, семінари, консультації,
виробнича практика, самостійна робота,
екзамени, дипломна робота)[11, c. 4-5].
Навчальне навантаження на
один навчальний рік за вимогами ECTS становить
60 кредитів, і з них, як правило, 30 кредитів
приходиться на семестр, чи 20 кредитів
на триместр. При цьому в межах навчального
року кількість кредитів в кожному триместрі
може бути різна, але бакалавр 4 р. – 240
кредитів; магістр 5 р. – 300 кредитів.
Кредити ECTS призначаються всім
розділам (дисциплінам) курсу – обов’язковим,
вибірковим або факультативним. Як всім
нам добре відомо, в наших навчальних планах
обсяг вивчення дисциплін планується
у кредитах навчального часу (54 год.).
Для переводу показників навчального
плану у залікові кредити необхідно визначити
ціну кредиту. На наш погляд, це доцільно
зробити за формулою:
Визначення ціни залікового
кредиту
де С – ціна кредиту
Т– навчальне навантаження
на рік
N річ– норма залікових кредитів
на рік (60).
Навчальне навантаження студента
на рік визначається як добуток максимального
тижневого навантаження (54 години) на кількість
навчальних тижнів на рік. При середньорічній
кількості навчальних тижнів – 40, ціна
залікового кредиту дорівнює 36 годин.
Або один кредит (заліковий кредит) приблизно
дорівнює 2/3 кредиту навчального часу.
Кредити зараховуються студентам
лише за успішні досягнення у навчанні
(за позитивну оцінку виконаної роботи).
Тому, другим засобом для перерахування
досягнень студентів є шкала оцінювання
ECTS.
Результати екзаменів і заліків
виражаються в оцінках. Однак в Європі
співіснують багато систем оцінювання.
Питання про перезарахування оцінок -
одна з найсуттєвіших проблем студентів,
оскільки тлумачення оцінок значно відрізняються
в різних країнах та закладах освіти. З
іншого боку помилка при перезарахуванні
оцінки може мати серйозні наслідки для
студентів, їх працевлаштуванні, тому
вищі навчальні заклади в академічних
довідках і додатках до диплому повинні
засвідчувати академічні досягнення студентів
за національною системою оцінювання
та шкалою оцінювання ECTS[7, c. 6].
Європейська система полегшеної
шкали оцінювання є поширеною і найбільш
зрозумілою, бо ґрунтується на статистичному
принципі, а не на критеріях оцінювання.
Однією із засад шкали оцінювання
системи ECTS є те, що вона досить чітко визначена
для того щоб заклади освіти прийняли
свої рішення з приводу застосування цієї
шкали.
Включення даних про незадовільні
оцінки є необов’язковим.
Для впровадження кредитно-модульної
системи організації навчального процесу
вищий навчальний заклад повинен мати
три основні елементи ECTS[4, c. 5-6].
· інформаційний пакет –загальна
інформація про університет, назва напрямів,
спеціальностей,спеціалізацій спеціальностей,
анотації (змістові модулі) із зазначенням
обов'язкових та вибіркових курсів, методики
і технології викладання, залікові кредити,
форми та умови проведення контрольних
заходів, система оцінювання якості освіти
тощо;
· договір про навчанняміж студентом
і вищим навчальним закладом (напрям, освітньо-кваліфікаційний
рівень, порядок і джерела фінансування,
порядок розрахунків);
· академічна довідка оцінювання
знань, що засвідчує досягнення студента
в системі кредитів і за шкалою успішності
на національному рівні та за системою
ECTS.
Впровадження в діяльність
вищих навчальних закладів основних положень
Болонської декларації – є передумовою
входження України до єдиної Європейської
зони вищої освіти.
Для цього необхідно негайне
вирішення питань:
- гармонізації змісту
та параметрів стандартів організації
навчального процесу до міжнародних
стандартів;
- розробки основних елементів
кредитно-модульної системи організації
навчального процесу;
- реорганізації навчального
процесу на основі модульної
побудови навчальних планів та
технологій навчання,;
- введення паралельно
до існуючої системи кредитів
залікових трансферних кредитів,
системи оцінювання успішності
студентів;
- розробки моделей управління
якістю освіти;
- організація моніторингу
якості освіти за критеріями
і оцінками стандартів міжнародних
організацій;
- забезпечення впровадження
міжнародного підходу до визначення
кваліфікації випускника вищої
школи з наданням додатку до
диплому рекомендованого ЮНЕСКО[6,
c. 66-68].
Університетська освіта, як
складова системи “університет”, представляє
структуровану сукупність функціонально
зв’язаних підсистем (освітньо-наукової
та фундаментальних і прикладних досліджень),
скоординоване поєднання яких забезпечує
досягнення стратегічних цілей університету.
Як важлива функція університетської
діяльності, університетська освіта поєднує
фундаментальні й прикладні дослідження
з професійною підготовкою спеціалістів
зі створенням системи неперервної освіти,
збереженням національних традицій, соціально-економічним
розвитком регіону. Нероздільність навчального
процесу і наукових досліджень визначено
одним з фундаментальних положень Болонської
декларації. Університетська освіта є
діяльністю (процесом) з виробництва, нагромадження,
зберігання, передавання і розповсюдження
знань. З точки зору економічної теорії
університетська освіта, як особливий
вид освітньої послуги, є економічним
благом, яке проявляється в нагромадженні
знань, засвоєнні нової інформації, формуванні
нових компетенції[2].
Сучасний розвиток університетської
освіти здійснюється під впливом найбільш
значимих факторів:
посилення глобалізаційних
тенденцій на рубежі ХХ-ХХІ ст. (контекст:
економічний, технологічний, політичний,
соціокультурний);
активізація постіндустріальних
тенденцій (університет - епіцентр програмування
регіонального економічного, соціального,
культурного, екологічного розвитку; створення
інноваційно-підприємницької моделі університету;
університет як інститут неперервної
освіти дорослого населення);
інтернаціоналізація вищої
освіти і створення загальноєвропейського
простору вищої освіти (ЕНЕА) та загальноєвропейського
простору наукових досліджень (ERA);
особливість соціально-економічного
розвитку в Україні в процесі трансформації
усіх сфер життя суспільства (необхідність
зміни структури економіки в напрямку
суттєвого зростання частки високотехнологічних
галузей);
розвиток інноваційного середовища
(університет має формувати системну науково-освітню
підготовку спеціаліста, в якій фундаментальна
освіта поєднується з участю у науково-дослідній
роботі);
фактор регіонального розвитку(створення технопарків, технополісів
на базі університетів дозволить всебічно
використовувати науково-технічний та
інтелектуальний потенціал регіонів);
розвиток ринкових відносин
(включення університетів в ринкові відносини
визначає формування ринку науково-освітніх
послуг).
В процесі структурного реформування
освітньо-наукового комплексу України
в рамках приєднання до Болонського процесу
необхідно вирішити наступні основні
проблеми на мікро- і мікрорівні: фінансові,
організаційні, кадрові, ринкові, інформаційні,
психологічні. Попри те, що у вітчизняній
літературі чітко виписані напрями структурного
реформування освітньо-наукового комплексу
України в контексті входження в Болонський
процес, проте відсутні розроблені чіткі
стратегії для ВНЗ з метою успішної діяльності
в єдиному європейському освітньо-науковому
просторі. Дисертант виділив та обґрунтував
можливості, які отримає вітчизняний освітньо-науковий
комплекс при виконанні умов Болонського
процесу (для державних органів влади
в тому числі для Міністерства освіти
та науки України, для адміністрацій ВНЗ,
для вітчизняних викладачів, для вітчизняних
студентів, для іноземних студентів і
викладачів)[3, c. 35-36].
Визначення у ХХІ ст. нової ролі
університетської освіти стає невіддільним
від теоретичних та прикладних досліджень
в руслі тенденцій постіндустріального
розвитку. В умовах постійно зростаючих
обсягів знань, інформації, інновацій,
якісно нових технологій потребує системної
зміни університетська освіта. Міжнародні
організації (ЮНЕСКО, ВБ, ЄС), документи
національного рівня наголошують на важливості
дотриманні базових принципів університету
(фундаментальність, якість, неперервність
і наступність освіти і науки, єдність
навчання, досліджень і виховання, інтеграція
у світове і національне освітньо-наукове
співтовариство, відкритість, автономія)
та виконанні його місії (надання високоякісної
університетської освіти, виховання гармонійно
розвиненої особистості, всебічний розвиток
фундаментальних й прикладних наукових
досліджень, поступова інтеграція у світовий
освітянський простір, збереження кращих
традицій вітчизняної системи освіти).
Університетська освіта представляє
структуровану сукупність функціонально
зв’язаних підсистем (освітньо-наукової
та фундаментальних і прикладних досліджень),
скоординоване поєднання яких забезпечує
досягнення стратегічних цілей університету.
Як важлива функція університетської
діяльності, університетська освіта поєднує
фундаментальні й прикладні дослідження
з професійною підготовкою спеціалістів
зі створенням системи неперервної освіти,
збереженням національних традицій відповідно
до інтересів держави та регіону.