Педагогічна спадщина Г. Ващенка

Зміст

Вступ

1. Віхи життєвого шляху
2. Педагогічна спадщина Г. Ващенка
3. Духовність у педагогічному світогляді
4. Значення педагогічної спадщини Г. Ващенка

Висновок

Список використаної літератури та джерел

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

У контексті досліджень шляхів розбудови національної освіти важливого значення набуває вивчення спадщини видатного українського педагога, людини складної долі Григорія Григоровича Ващенка (1878 − 1967). Творча спадщина і громадсько-педагогічна діяльність ученого почали привертати увагу науковців лише з 90-х років ХХ ст., коли зникли ідеологічні перепони і стало можливим вивчати внесок тих діячів, кого несправедливо зарахували до так званих буржуазних націоналістів. Одним з перших постать педагога у всеукраїнському часописі «Рідна школа» (1993) представив О. Коваль, громадсько-політичний діяч української діаспори в Бельгії. Згодом надбання педагога аналізували сучасні українські науковці Г. Бугайцева, А. Бойко,  
О. Вишневський, О. Гентош, В. Герасименко, Н. Дічек, М. Євтух, І. Зайченко,  
П. Кононенко, Е. Лузік, А. Марушкевич, П. Мовчан, В. Огнев’юк, А. Погрібний, Ю. Руденко, І. Руснак, Г. Сазоненко, М. Стельмахович, О. Сухомлинська,  
Н. Терентьєва.

Починаючи з 90-х років XX ст. і донині постать Г. Ващенка привертала і продовжує привертати увагу  багатьох українських дослідників  – істориків, педагогів, літературознавців, публіцистів. Однак ніхто з них  не досліджував формування і розвиток національно-патріотичних поглядів педагога впродовж його життя. Справедливо відмітити, що німецький науковець у галузі історії освіти в Україні Г. Хілліг у праці «Ващенко – педагог  от Бога» (2000) написав: «Про нього пишуть багато, проте у творчість Ващенка-радянського, а також у деталі його незвичайної  біографії ніхто не вникає» 

 

 

 

 

1. Віхи життєвого шляху

Григорій Григорович Ващенко народився 23 квітня 1878 р. у селі Богданівка на Полтавщині. Його батько походив з  старого козацького роду, що в кінці 18 ст. одержав звання дворянина. Є  також документи, де Григорій Григорович зазначав, що батько його був поміщик (дрібномаєтний). Найперший і мабуть найсильніший вплив на етнічне самоусвідомлення Ващенка-дитини справила безперечно родина: «мати хотіла бачити сина священиком, а батько прищепив йому любов до рідної землі». Тому стає зрозумілим, чому з 1888 по 1898 рр.  
Г. Ващенко навчався в Роменській духовній школі і Полтавській духовній семінарії, де його молодшими товаришами були, зокрема, С. Петлюра − майбутній видатний громадський діяч, голова Директорії УНР, і В. Щепотьєв, який став професором і відомим ученим-літературознавцем, членом СВУ, засудженим у 1930 р.

Однак свою освіту Г. Ващенко продовжив, вступивши в 1899 р. до Московської  духовної академії, де, витримавши екзамени із загальнообов’язкових теологічних  і спеціальних дисциплін (теорія словесності, історія іноземної  літератури, російська і церковнослов’янська  мова), в 1903 р. він отримав ступінь  кандидата богослов’я. Навчаючись в академії, молодий Ващенко, як наголошує  сучасний професор А. Бойко, «вів активний спосіб життя, популяризував творчість  Т. Г. Шевченка, брав участь в організації  шевченківських свят, прилучався до наукової роботи, активізував свою письменницьку  і громадську діяльність, чим спричинив  невдоволення керівництва закладу».

В автобіографії Г. Ващенко зазначав, що в академії «існував досить міцний український гурток, очолюваний А. Левицьким, братом архієпископа Партенія, одного з перекладачів Святого письма на українську мову...». В активній діяльності українського гуртка брав участь і  Г. Ващенко.

Отже, викладені дані дають підстави казати, що змалечку і в молоді роки  
Г. Ващенко формувався, по-перше, у національно зорієнтованому оточенні: спочатку у колі сім’ї, а потім – у стінах навчальних закладів. По-друге, він зростав у релігійно-християнському середовищі, що, безперечно, визначало його світоглядні пріоритети, хоча у подальшому молодий Ващенко і не обрав для себе діяльність священика.

Коли після Лютневої революції 1917 р. в Україні поширився національний рух і українське громадянство взялося  власними силами розбудовувати національну  державу і зокрема українське шкільництво та освітню галузь, Г. Ващенко був у лавах тих  викладачів, які самовіддано долучилися до процесу українізації освіти. У  цей час велику роботу з поширення  знань серед народу провадило  Українське товариство шкільної освіти, за ініціативи якого організовувалися різноманітні вчительські курси  з українознавства.

Саме у цій справі брав участь і Г. Ващенко. Про початок утворення  Української народної республіки Г. Ващенко писав у «Моїй автобіографії»: «В Україні розпочався потужний національний рух; я брав участь у перекваліфікації українського учительства і разом  з професором історії Мірзою-Авак’янц читав лекції та курсах учителів з  української мови, літератури й педагогічної психології на курсах українізації педагогів  у містах Прилуки, Ромни, Хорол». З жовтня 1917 р. Г. Ващенко викладав педагогіку, психологію, логіку та теорію і психологію художньої творчості у Полтавському вчительському інституті, водночас обіймаючи посаду директора вчительської семінарії де «чітко провадив українську національну лінію, причому зустрів велику підтримку з боку студентів, але одночасно глуху, приховану ворожнечу з боку викладачів росіян і «малоросів».

Проте не всі викладачі поділяли погляди Г. Ващенка і сприймали  національно спрямовану педагогічну  діяльність Григорія Григоровича. Ним  зацікавилося місцеве відділення НКВС, зокрема його керівник Р. Абрамович, а викладач педшколи М. Логвин, політкомісар школи Казанівський висловлювали незгоду з роботою Г. Ващенка, і негативно відгукувалися про нього.

У зв’язку з цим Г. Ващенко  був змушений полишити роботу, він  «знову від’їздить до Полтави (кінець 1923 р.) й починає працювати в  Полтавському інституті народної освіти (ІНО), що утворився внаслідок об’єднання колишнього вчительського інституту  та історико-філологічного факультету − філії Харківського університету. На факультеті соціального виховання  Григорій Григорович викладав основи психології у зв’язку з психологією  дитини, основи педології, курс дитячої  творчості і дитячої літератури, методику вивчення дитини, організацію  дитячих установ, вів семінарські  заняття з соціального виховання.

У період окупації теренів СРСР військами  фашистської Німеччини Г. Ващенко, залишившись у місті, працював у  редакції газети «Голос Полтавщини». У 1945 р. Г. Ващенко емігрує до Німеччини в американську зону, де проживає з дочкою Оксаною і онуком, сином іншої дочки Наталії, в таборі для «переміщених осіб» у м. Ландсгуті (Баварія). З кінця 1945 р. він працює професором педагогіки в Українському Вільному Університеті (УВУ), який був переведений із Праги до Мюнхена, а в 1950 р.– Григорій Григорович став ректором Української богословської академії.

З цього часу плідно працює на педагогічній ниві. Помер український педагог  на 90-му році життя 2 травня 1967 року. 5 травня його було поховано на цвинтарі Вальдфрідгоф у Мюнхені[1].

 

 

2. Педагогічні ідеї Г. Ващенка

Ващенко є творцем української  національної педагогіки, яка відповідає духовності українського народу, його історичній місії і потребам державного будівництва України. Цьому передувала кропітка довготривала понад 30 років  робота з вивчення історії світових педагогічних систем, зарубіжного та вітчизняного педагогічного досвіду. Результатом стала велика, видана у Мюнхені в 4-х частинах, праця (1949 р.), яка й зараз використовується для лекцій з педагогіки в Українському Вільному Університеті. Початком і загальною назвою став підручник "Загальні методи навчання", до якого були дописані дидактичні роботи: "Система освіти в самостійній Україні", "Система навчання", "Організаційні форми навчання". Далі ідуть роботи з проблем виховання: "Виховний ідеал", "Виховна роль мистецтва", "Засади естетичного виховання", "Тіловиховання як засіб виховання волі і характеру".

Глибоко вивчивши історію  та педагогічний досвід українського народу, Ващенко вибрав звідти все  найкраще і створив у творі "Виховний ідеал" яскравий образ виховного  ідеалу української людини. Цей ідеал  побудований на двох головних принципах: християнської моралі та української  духовності, і спрямований на службу Богові і Україні. Християнська мораль ставить в основу виховання загальнолюдські  вартості: закон творення добра і  боротьби зі злом, шукання правди і  побудова справедливого суспільства, що спирається на закони краси і  любові. Українська духовність відображає національні цінності, які виплекані  упродовж віків і входять до традицій українського народу. Це все те, що найбільше  відповідає психології народу і його призначенню: українська гостинність, замилування красою, мистецька творчість, схильність до музики, співу і танців, побут українців з його вірністю в коханні тощо. Національні вартості зафіксовані і відображаються у  пісенному фонді, у звичаях українського народу, в його мистецтві, у творах кращих українських митців і письменників, у християнській вірі й історичному  минулому. Для створення українського виховного ідеалу, на думку Ващенка, треба відтворити історичне минуле свого народу з його культурними скарбами, а також зачерпнути зі скарбниць інших народів те, що найкраще і що відповідає нашій духовності.

Ващенко став творцем української  національної системи освіти. Він  вказував, що за період більшовицької  влади національні риси зазнали  великого ушкодження і їх треба відновити. У своїй праці "Проект системи  освіти в самостійній Україні" він подає викладки, які пропонує вважати вихідними у справі реальної розбудови національної системи  освіти. Її головними елементами Ващенко  назвав: ідеалістичне світосприймання, яке виключає більшовизм з його матеріалізмом  і атеїзмом; християнська мораль як основа родини і здорового суспільства; високий рівень педагогічних наук; організація педагогічних досліджень і розбудова дослідних педагогічних станцій та лабораторій; видання  педагогічних творів, шкільних підручників  й іншої літератури для молоді. Невід’ємною частиною національної системи освіти Ващенко називає  родинне виховання, що обумовлює  необхідність психологічних і педагогічних знань для батьків.

Ващенко запропонував наступну структуру системи освіти у вільній  Україні:

1. Передошкільне і дошкільне  виховання: материнський догляд  або ясла (до 3-х років), дитячий  садок (з 3 до 6-ти років);

2. Початкова школа (від  6 до 14-ти років);

3. Середня школа: класична  гімназія, реальна школа, середні  технічні школи, учительська семінарія,  середня агрономічна школа, середня  медична школа (від 14 до 18-ти  років);

4. Висока школа: університет,  високі технічні школи, педагогічний  інститут, академія мистецтва, консерваторія,  військова академія  
(від 18 до 23-х років); 
5. Позашкільна освіта;

6. Науково-дослідні установи: академія наук, академія педагогічних  наук.

Для повноти виховного  процесу Ващенко вказує на необхідність зв’язку між школою, родиною і  виховними молодіжними організаціями. В утвердженні твердих моральних  законів, без яких суспільство піддається розкладові, педагог важливу роль відводить релігійному вихованню і церкві.

 

3.  Духовність у педагогічному світогляді Г. Ващенка

Педагогічний світогляд  Г. Ващенка зорієнтований на християнську стратегію виховання, характерну для  нашої традиції добільшовицького періоду  та традиції європейських суспільств. У цьому він також послідовно йде за К. Ушинським. Звідси пріоритетною рисою його педагогічної творчості  є орієнтація на духовне життя  людини, а її виховання він трактує  як розвиток душі. З традиційно-християнської  точки зору духовність людини є для  неї природовідповідною ознакою, нормою її існування. Це випливає і з розуміння  походження людини - істоти, створеної  Богом. У процесі самореалізації людина відчуває природну необхідність підніматися над своїм біологічним  началом, їй властиве прагнення висоти. Цим вона не тільки заявляє про  свою людяність й окремішність у  природі, про свою богоподібність, але  і знаходить у цьому прагненні  головний ресурс життєвих сил. А відтак на цьому шляху людина “творить вартості, що підносять її над світом матеріальним“, - пише Г. Ващенко, - і “творить тому, що має безсмертну душу, яка споріднює її з Вищим Світом". Весь поступ людства, на його думку, “…є перехід від стану напівтваринного, в якому домінує переважно фізична природа і її фізичні потреби, до стану, в якому все більшу роль посідає природа духовна та її інтереси" [2].

Прагнучи виразити свої духовні  потреби, людина вдається до різних форм їх “опредмечування": будує високі храми, творить мистецькі шедеври  тощо. Духовність є джерелом і підґрунтям різних форм культури, в першу чергу гуманітарної. “Основне і найбільш характеристичне в культурі є піднесення людини над твариною", - пише Г. Ващенко/

Головним джерелом духовності Г. Ващенко вважає віру в Бога. Віра - не ворог розуму, а його сумління. А відтак віра - це засіб пізнання світу, поруч з наукою. На його думку, людина потребує суцільного світогляду, але наука і саме лише раціональне  мислення їй цього дати не можуть. Тому, людина, “прагнучи до суцільного світогляду, мусить поповнювати вірою те, чого не дає їй знання“.