Педагогічна культура викладача ВНЗ

У центрі уваги  навчально-виховного процесу має  бути студент. Педагог повинен виявляти глибоку повагу до його особистості, шанувати, оберігати від негативних впливів, створювати оптимальні умови для всебічного розвитку. За приклад тут може правити педагогічна діяльність талановитого педагога В.О. Сухомлинського, в центрі уваги якого завше перебували повага до вихованців і водночас вимогливість до них.

Варто частіше звертатися до вітчизняної  спадщини педагогів-гуманістів. Адже брак у значної частини викладачів гуманності у спілкуванні з вихованцями  призводить до виникнення конфліктних  ситуацій, знижує ефективність педагогічного впливу. Почуття гуманізму — це внутрішній психологічний стан педагога. Він виявляється навіть у дрібницях, скажімо, у формі звертання педагога до вихованців. Нині у спілкуванні педагогів з учнями старших класів і студентами вищих навчальних закладів поширеним стало звертання на "ти". Дехто з педагогів бачить у цьому "прояв демократизму". Насправді, це неповага до особистості вихованця, приниження його гідності. На нашу думку, це запозичення етичних норм з етики інших народів. Для менталітету українського народу характерними є повага до людини, піднесення її величі й значущості. Діти зверталися до батьків на "Ви". У спілкуванні з хрещеними батьками своїх дітей в українців також панувало шанобливе звертання на "Ви" [6; 149].

Сучасні вимоги до педагогічної культури

У культурно-історичному аспекті педагогічна культура містить світовий педагогічний досвід як зміну світових культурних епох і відповідних їм педагогічних цивілізацій, як історію педагогічної думки науки і освіти.

У соціально-педагогічному аспекті  педагогічна культура постає як явище соціальне, як характеристика особливостей педагогічної взаємодії поколінь, як засіб педагогізації навколишнього середовища.

В аспекті діяльності навчальних закладів педагогічна культура досліджується  як сутнісна характеристика середовища, способу життя, особливостей педагогічної системи, як процес її руху до нового якісного стану.

В індивідуально-особистісному аспекті  вона розглядається як вияв сутнісних  властивостей особистості, професійної  діяльності і спілкування педагога.

Педагогічна культура розуміється як: система цінностей – регуляторів педагогічної діяльності; передумова, мета, засіб, інструмент педагогічної діяльності, рівень самореалізації в ній; концентроване вираження особистості педагога. Педагогічна культура викладача має досягти найвищого рівня, показниками якого слід вважати:

- гуманістично-педагогічну позицію  у ставленні до студентів, здатність  бути вихователем; 

- психолого-педагогічну компетентність  і розвинене педагогічне мислення;

- освіченість у сфері предмета викладання та оволодіння педагогічними технологіями;

- досвід творчої педагогічної  діяльності, уміння обґрунтовувати  власну педагогічну діяльність  як систему, здатність розробити  авторський освітній проект;

- культуру професійної поведінки,  способу саморозвитку, уміння саморегуляції власної діяльності, культуру спілкування.

Демократичні зміни в сучасному  суспільстві України зумовили  відхід від авторитарних стереотипів  у сфері  освіти, що  вимагає  від викладача пошуків і розробки засад, форм, методів і прийомів в організації та здійсненні такого педагогічного процесу на всіх рівнях. Педагогічна культура викладача потребує опанування демократичним стилем спілкування зі студентами.

Культура професійно-педагогічної поведінки передбачає, що за всіх обставин комунікації та взаємодії викладач дотримується норм моралі та педагогічної етики, виявляє гідність, доброзичливість, витримку, культуру спілкування, такт.

Гуманна педагогічна позиція, психолого-педагогічна  компетентність, авторизація педагогічного  досвіду концептуалізує професійну поведінку педагога, надає йому власного педагогічного стилю.

Окрім того, що викладач володіє особистісними  рисами високої якості, інформаційною  та педагогічною культурою, у його діяльності важливе значення мають знання та вміння. Ці структури у науково-психологічному аспекті передбачають дві ланки. До першої відноситься така система взаємозв'язаних знань та вмінь:

а) спеціальних – знання історії  своєї науки та практичне вміння застосовувати їх;

б) педагогічних – знання дидактики, теорії виховання, усвідомлення основних аспектів навчання й виховання у вузі, діагностика професійних даних майбутнього фахівця, прогнозування його фахового зростання;

в) психологічних – знання психологічних  основ викладання обраного предмета, психологічного стану студентів і свого власного, закономірності вікових та індивідуальних особливостей сприймання студентами змісту навчання;

г) методичних – знання шляхів, методів, прийомів і засобів донесення  наукової інформації до студентів.

Друга ланка структури педагогічної праці викладача вищого навчального закладу передбачає: конструктивну, організаційно-мобілізуючу, комунікативно-розвиваючу, інформаційно-орієнтувальну, дослідницьку та гностичну діяльність, кожна з яких містить цілий ряд професійних умінь.

Та в першу чергу  викладач  має володіти професійними вміннями, дотримуватись логічної послідовності  у висвітленні матеріалу, викладати  матеріал ясно, виразно, доступно, роз’яснювати складні положення, виокремлювати  головні моменти, уміти викликати та підтримати інтерес аудиторії до предмету.

Запитом вищої школи в сучасному  соціально-економічному розвитку суспільства  є модель висококваліфікованого, добре  підготовленого викладача, який би поєднував  у собі глибоку наукову ерудицію з ґрунтовним знанням основ психолого-педагогічної науки та високим рівнем методичних умінь.

Що стосується вимог до особистісних якостей викладача, то для налагодження оптимальних стосунків зі студентами він має володіти такими рисами: об'єктивність в оцінці знань, поважне  ставлення до студентів і терпіння, доброзичливість, вимогливість, взаєморозуміння, зацікавленість в успіхах студентів. 

Студент має сприйматись викладачем як суб'єкт навчання, їх взаємодія  має будуватись на основі діалогічного підходу, що забезпечує суб'єкт-суб'єктні стосунки, які ґрунтуються на рівності позицій, повазі та довірі до студента як свого партнера. Саме це дає змогу зрозуміти один одного і є найкращим способом взаємодії, а також допомагає задовольнити особисті потреби й інтереси всіх учасників навчального процесу. Сучасний викладач не має бути маніпулятором, тобто не намагатися підкоряти і контролювати волю слухачів для досягнення власної мети; він має володіти протилежним до маніпуляції потенціалом – самоактуалізацією. Цей термін ввів в науку американський психолог Маслоу. Самоактуалізуючими людьми він назвав тих, які відрізнялись від інших сильною потребою в діяльності, творчості, а також відповідальністю, справедливістю тощо. За його вченням самоактуалізація - це бажання людини стати тим, ким вона може стати, досягти вершини свого потенціалу. Маслоу розробив характеристику самоактуалізуючих людей, з якої виходить, що вони становлять „цвіт" своєї нації і є кращими її представниками, яким притаманні такі якості: ефективне сприйняття реальності, прийняття себе, інших, безпосередність, простота, сконцентрованість на проблемі, незалежність, свіжість сприйняття, вершинні переживання, суспільний інтерес, глибокі міжособистісні взаємостосунки, демократичний характер, креативність і опір окультурюванню. Завдяки цим якостям та стремлінню викладач прагне бути високим професіоналом, реалізувати свій багатогранний науковий і творчий потенціал.

Не менш важливим компонентом у  діяльності викладача є його інформаційна культура. В умовах переходу нашого суспільства у постіндустріальне та інформаційне суспільство висуваються нові вимоги і створюються нові можливості у застосуванні інформаційних технологій та комп'ютерної техніки практично у всіх галузях виробництва, науки, освіти, культури і навіть побуту. Тому, вже сьогодні викладач мусить ефективно використовувати нові технології та джерела інформації, що сприятиме більш продуктивному засвоєнню нових знань та умінь у системі подальшого розвитку інформатизації суспільства. Значну увагу слід надавати  прищепленню інформаційної культури студентам різних спеціальностей та розробці методології її формування; широкому впровадженню інформатизації в навчальний процес і наукові дослідження.

Кожен викладач повинен оволодіти  достатнім рівнем комп'ютерної грамотності  та сучасної інформаційної культури. Це тим більше стає актуальним, тому що безпосереднє використання комп'ютерної технології спрощує викладання цілого ряду дисциплін та контроль знань. За допомогою комп'ютера також легше проводити індивідуальне навчання. На сьогодні мінімальний рівень інформаційної культури викладачів, насамперед, повинен складатися, із знання та володіння наступними засобами:

- комп’ютерними операційними системами  (Windows, UNIX, Linux), які необхідні для  роботи з різними файлами; 

- текстовими процесорами та редакторами типу: MS Word, Word perfeсt та іншими. Їх використання дозволяє видавати індивідуальні завдання, спрощує роботу з документами;

- системами навігації в мережі Internet, які спрощують пошук потрібного  матеріалу. 

При подальшій інформатизації суспільства викладачам необхідно звертати постійну увагу на нові технології роботи з інформацією та невпинний розвиток комп'ютерної техніки. Вони мають самостійно відстежувати та вивчати інновації у цій сфері.

Останнім часом все активніше  впроваджується в практику вищої школі так звана «театральна педагогіка».

Для Ш.А. Амонашвілі, наприклад, педагогіка — міра всіх наук, міра самого життя, найвища, божественна культура мислення, найвище зі всіх мистецтв мистецтво, яке носить уселенський характер. І медицину, і філософію, на його думку, можна осмислити як педагогіку, оскільки не існує науки, яка не служить вихованню, не існує мистецтва, яке не служить вихованню, не існує музею, який не служить вихованню, становленню людини.

«Педагог не може не грати. Не може бути педагога, який не умів би грати... Студенту треба іноді продемонструвати муку душі, а для цього потрібно уміти грати», — пише А. Макаренко в статті «Про мій досвід». Однак А.С. Макаренко чітко розмежовує сценічну гру, яку він визначає як зовнішню, і педагогічну гру, як таку, що відображає внутрішні процеси, які відбуваються з учителем: «Не можна просто грати сценічно, зовні. Є якийсь прив’язний  ремінь, який повинен з'єднати із цією грою вашу прекрасну особистість. Це не мертва гра, техніка, а справжнє віддзеркалення тих процесів, які є в нашій душі. А для учня ці душевні процеси передаються як гнів, обурення і т.д.».

Артистизм педагога, на думку Є. Ільїна, не просто особливість викладача, а  найважливіший навчальний засіб: «Розбудити знання, яке вже є, таке ж важливе, як і дати нові. "Розбудити" - не сказати студенту: "Нумо, вставай і відповідай". А це по-акторськи торкнутися до його пам'яті, викликати у відповідь реакцію. В основі такого дотику — непросте мистецтво включити асоціативне мислення. Прийоми — найрізноманітніші: від багатогранного образу і динамічного сюжету, що викликає емоцію через інтелект, до всепроникаючого ліризму, здатного зачепити, скажімо... рядками Блока, "приспані  струни життям..."».

Сьогодні педагогічний артистизм  необхідно тлумачити не як зовнішню уяву якогось образу, бездоганну техніку педагога, а, перш за все, як внутрішній зміст загальної й емоційної культури вчителя, що складається з емоційної сприйнятливості, психологічної зіркості, культури мовлення і емоційних станів. Все це має виявлятися в діяльності, в конкретних продуктах творчості викладача. Сучасний педагог повинен уміти одночасно  різними мовами   (логічна побудова заняття; слово, жест, міміка, поза, тембр, інтонація, тональність, сила і висота звучання голосу, педагогічна мізансцена та ін.), позначати значення різних фрагментів змісту освіти і те, що відбувається в душі. Дослідники (С. Н. Батракова, А. В. Мудрик, В. А. Кан-Калик, Ю. В. Сенько) відзначають, що тексти, які пишуться цими мовами, представляють зміст навчання і є навчальними текстами, оскільки породжені системою «викладання — навчання» і включені в неї. Володіння цими мовами, втілення їх в освітню практику схоже на мистецтво і підносить до творчої індивідуальності педагога, до індивідуального стилю педагогічної діяльності.

Мистецтво слова, що звучить, як частина  сценічного мистецтва,  надзвичайно  важливе для викладача. Завжди слід пам’ятати, що слово – найважливіший  і найвагоміший засіб впливу. Тому, якщо  хочеш мати авторитет, то маєш досконало володіти  мовою виразності. Слухачі мають «чути», що він говорить: вимагає чи просить, сміється чи жартує, наказує чи попереджає, радить чи забороняє, захоплюється чи засмучується, обурюється чи дивується, страждає чи соромиться, закликає чи розмірковує. Безліч почуттів і відтінків, які здатен висловити викладач, міцно входять у душу вихованців. Володіючи цим найтоншим інструментом – мистецтвом слова, легше оволодіти свідомістю аудиторії.

Мистецтво поведінки, рухів, жестів, міміки, інтонацій, яке спирається на рекомендації сценічного мистецтва, міститься в тому, щоб чітко і щиро, із врахуванням сприйняття слухачами, виразити себе, зробити якнайбільший вплив, повести їх за собою.

Відомо, що при спілкуванні переважає  вербальний зв’язок між партнерами. Проте не слід применшувати значення невербального. Відомий німецький філософ І. Кант сказав: «Рука – це видима частина мозку». Крім словесного мовлення, ми володіємо мовою тіла.  Доведено, що людина словесно здобуває 35% інформації, а за допомогою тіла – 65 %. Нині описано і витлумачено більш як 1000 несловесних знаків і сигналів. Жести, міміку треба вміти контролювати. Непродумані рухи можуть відволікати слухача або ж виказувати приховані наміри.  Так, під час народних заворушень у Литві, яка прагнула державного суверенітету й виходу із СРСР, на засіданні Верховної Ради президент М. Горбачов сказав: «Проблему з Литвою ми будемо розв’язувати демократичним шляхом!» - і при цьому вдарив кулаком по трибуні. Наступного дня у Вільнюс ввели війська. Так жест передав те, що не було сказано словами.