Педагогічні погляди Софії Русової

Вступ

Софія Федорівна Русова (1856—1940) — активний громадський діяч, перша  жінка педагог-теоретик в Україні, письменниця.

На початку своєї діяльності Софія Русова пише низку статей, присвячених життю і творчості  видатних письменників, філософів, діячів культурно-освітньої ниви. Особливої  уваги заслуговує видана окремою  книжкою праця "Страннік Григорий Саввич Сковорода. Біографіческий очерк", в якій вона намагається виокре-мити моральне кредо Г.Сковороди як предтечі укра-їнської філософської думки.

 У подальшій своїй  діяльності Софія Русова зосеред-жується  на педагогічній творчості. Вона  пише підручники, видає "Український  буквар", "Початкову геогра-фію", підручники французької мови.

 

Водночас готує й видає  книжки, підручники: "Нова школа", "Перша читанка для дорослих для вечірніх та недільних шкіл", "Початкова географія та методика початкової географії", "Дошкільне  виховання", "Позашкільна освіта", "Нова школа соціального виховання" та ін.

 Вона вважала, що  концепція національної освіти  має вибудовуватися передусім  на засадах сучасних положень  психології та педагогіки про  закономірності та умови розвитку  дитини, про методи навчання й  виховання, найдоцільніші для  певного віку.

Саме цей досвід став основою  для написання творів "Єдина  діяльна (трудова) школа", "Нова школа  соціального виховання", "Педагогічні основи нової школи", у яких розкриті теоретичні засади, принципи побудови і зміст навчально-виховної роботи школи в незалежній Україні.

 

Розглядаючи педагогіку як теорію виховання всебічно розвиненої особистості, Софія Русова чималу увагу  приділила розробці наукових підвалин педагогічної діяльності. Ще в до еміграційний період вона звернулася до пошуку відповіді на два питання:

що то є та дитина, задля  якої ми мусимо утворити відповідну для  її особливості атмосферу;

як до неї ставитися, щоб виховання дало найкращі наслідки.

С.Русова вважала педагогіку соціальною наукою. Вона була серед педагогів, які ширили в українському суспільстві ідеї "одного з головніших" (за її словами) представників "соціологічного напряму виховання", - німецького філософа й педагога, творця соціальної педагогіки як окремої галузі знань П. Наторпа. "Людина стає людиною тільки в єднанні з громадянством" - цей вислів П.Наторпа є основою соціально-педагогічних поглядів С.Русової. Серед головних соціально-педагогічних ідей, які простежуються у її працях, є: вплив умов життя (соціального середовища) на виховання; залежність мети і характеру виховання й навчання від суспільних відносин і навпаки, - їх вплив на суспільне життя, взаємозалежність соціуму та індивіда.

Публікації вченої дають  відповідь на питання про те, яким має бути ідеал соціально захищеної дитини, якими мають бути соціально-виховні обов'язки держави та ін. Ще в 1918р. вона писала: "Найдорожчий скарб у кожного народу його діти, його молодь, й що свідоміше робиться громадянство, то з більшою увагою ставиться воно до виховання дітей, до забезпечення їм найкращих умов життя".

Водночас необхідно зауважити, що соціальна педагогіка як наука на початку XX ст. знаходилася лише на етапі свого формування. Тому С.Русова, аналізуючи соціальні аспекти виховання, підкреслювала: те, що "ми звемо соціальною педагогікою, не є якась окрема галузь педагогіки, яка протиставлялась би індивідуальній, це є лише конкретна реалізація в вихованні того принципу, що дитина може суцільно розвинутися лише в соціально організованому осередкові". Через те педагогіка, за її переконаннями, "мусить ставитися на соціальний ґрунт, вона виховує для життя, бо й сама є виявом, є частиною життя".

Це трактування не завадило вченій одній із перших в українській  педагогіці охарактеризувати такі соціально-педагогічні поняття, як соціалізація особистості, соціальне виховання, соціальне середовище, які сучасна наука визначила провідними категоріями нової для України галузі педагогічних знань соціальної педагогіки. Найбільш повно вони окреслені в її праці "Нова школа соціального виховання", яка, за визначенням С.Сірополка, "дає основні поняття соціального виховання та знайомить із тими засобами, що ведуть до розвитку соціального інстинкту дитини", у наукових розвідках "Сучасні течії в новій педагогіці", "Соціальне виховання: його значення в громадському житті" та в статті "Суспільні питання виховання".

Простежуючи ґенезу становлення  педагогіки як соціальної науки, придивляючись "до головних виявів нової педагогіки", Софія Русова сформулювала такі загальні вимоги до виховання: воно, по-перше, повинно бути індивідуалізованим, по-друге, -соціалізованим, по-третє, - індустріалізованим, викликати в учня найбільшу творчу активність. При цьому "правдивим апостолом індивідуалізму" в педагогіці вважала Ж.Ж.Руссо, соціалізації виховання - Й.Г.Песталоцці, якому належить утвердження цього принципу в педагогіці. Реалізацію його на практиці, за її висновком, започаткував Ф.Фребель.

Необхідність соціалізації вчена виводила із соціального інстинкту дітей, який у шкільному віці "стає керуючим фактором" у їх вихованні та в поведінці, виявляється у прагненні до різних форм їх "групування", в потребі дружби, особистої симпатії, в бажанні "досягнення громадської похвали". За її переконанням, "від соціялізації залежить вся гармонія людських зносин". Прагнучи надати "добрий напрямок" соціалізації, С.Русова визначила її шляхи та засоби, зокрема:

З першого року привчати дитину до чужих людей, оточувати її такими відносинами, щоб вона виростала із почуттям, що люди й оточення дають лише приємні враження, і треба йти їм назустріч з привітністю.

Якнайраніше ... утворити для  дитини товариський осередок, ... слідкувати, щоб дитина не заносилася в товаристві, щоб ставилася до товариства з  щирою ласкою, з рівною пошаною.

Якомога раніше давати дитині відповідні її силам і розвитку соціальні обов'язки: прислуговувати за сніданком, прибирати в хаті, допомагати молодшим товаришам одягатися, митися і т. п.

Вимагати від дитини тієї чи іншої свідомої акції на допомогу чужій людині, але за яку ми дізналися, що вона бідує.

Мусять бути організовані не лише індивідуальні праці, а й  колективні, де всі об'єднують свою творчу думку, свої спільні враження на користь не самих працюючих, а комусь третьому - чи гуртку, чи колективу, чи слабому товаришу.

У працях С.Русової знайшло  висвітлення та обґрунтування таке нове, актуальне і для нашого сьогодення, соціально-педагогічне поняття, як "соціалізація світогляду" учнів. Педагог розуміла його як "розвиток громадської свідомості", що сприятиме виробленню звички "постійно керуватися в своїх чинах не тільки своїми власними інтересами, а й інтересами товаришів, співгромадян".

Важливим підґрунтям соціалізації світогляду вона вважала шкільне самоврядування та колективні види діяльності, а також "соціалізацію" навчальних програм, тобто пристосування їх "і своїм змістом і обсягом до природи дитини, якою вона є, та до її потреб в тому громадянстві в якому вона житиме". Водночас учена застерігала, що соціалізацію навчальних програм не слід плутати з "практикуляцією, ані з професіоналізацією", як це було в радянській школі 1920-х - поч. 1930-х pp.

Міцним фактором для виховання  нації Софія Русова називала соціальне виховання. При аналізі сутності цього терміну, до кінця не з'ясованого ні в тогочасних педагогічних теоріях, ні в практиці виховання, вона розглядала його з позиції прихильника індивідуалізації виховання, її цікавило насамперед питання: "як привести до згоди ці дві нові педагогічні течії - індивідуалізація виховання та його соціалізація?".

За висновком мислительки, перша спирається майже виключно на розвиткові всіх "душевних сил" дитини, в той час як друга визнає величезний вплив на дитину не тільки "спадковості й індивідуального єства, а й соціального оточення". Як результат, метою індивідуального виховання педагог визначила широкий вільний розвиток усіх духовних сил і здібностей дитини, який Дасть їй змогу "бути корисною для малого чи великого кола громадянства". Соціальне ж виховання "намагається розвинути в дитині ті особливі риси, які надалі дадуть ЇЇ змогу стати найкращим громадянином". З такого формулювання мети індивідуального й соціального виховання випливає її висновок: оскільки "громадянству найбільш потрібні особи з добре розвинутими здібностями, то ми бачимо, що мета виховання і соціальна й індивідуальна одна, але шляхи до її осягнення не однакові".

Керуючись положенням про  те, що "розвиток дитини проходить  під впливом трьох головних факторів: виховання, спадщина, оточення", базуючись на дослідах зарубіжних (німецьких, бельгійських, чеських) учених, вчена розкрила специфіку соціально-виховуючого впливу середовища. Неодмінною умовою його результативності вважала таке: "осередок, в якому розвивається дитина, не мусить бути занадто широким і складатися з дуже великої кількості різноманітних осіб".

Крім того, педагог виокремила соціальні групи ("соціальні одиниці"), які найефективніше впливають на виховання дітей: родину ("але  треба щоб у неї не вимагалось занадто великого підлягання дитини авторитетові батьків"); дошкільні заклади (ясла для немовлят, дитячі садки, дитячі хати, ігрові майдани); школу, "в якій соціальні потреби й змагання мають урівноважитися і з якої мають виходити ані люди законсервовані в традиціях минулого, ані мрійники-ідеалісти, не здатні до практичного сучасного життя".

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

У працях Софії Русової  періоду еміграції знайшли відображення і проблеми теорії навчання, найбільш повно розкриті у її "Дидактиці". Вдало використовуючи описовий та історичний методи дослідження, вчена порівняла погляди на зміст поняття "дидактика" представників наукової думки різних епох і на цій основі дійшла висновку: дидактика - це невід'ємна частина педагогіки, це "наука про найкращі засоби навчання". Головним її предметом, отже, є "навчання в різних його формах".

Під навчанням педагог розуміла процес, у ході якого дитина під керівництвом учителя "опановує будь-який матеріал, направляючи на це всі свої душевні сили". Навчання, за її словами, - це "пробудження, спонукання й розвиток усіх розумових здібностей дитини...". Ідеалом навчання у працях С.Русової виступає передусім розвиток розуму, думки учня "в напрямку найбільшої самостійності й вироблення найміцнішого почуття солідарності у спільній праці в певній шкільній колективній організації".

Як "рід навчання" С.Русова розглядала також освіту, яка в її трактуванні є "ширшим розумінням слова вчення", оскільки стосується Інтелектуальних знань і "дається більш дорослим дітям ... не тільки через книжки, а й через безпосередній контакт з людьми, через перебування в різних місцевостях, серед різних народів". Тобто освіта - це "щось більше, ніж виховна установа". "Придбання" освіти, на думку педагога, - це колективна праця, яка "утворює цілий організм молодого покоління".

При цьому спроби "відділити" виховання від навчання, освіти вчена  вважала такими, що не мають ґрунту ні з філософської, ні з психологічної точок зору. Водночас індивідуальні проблеми педагогіки як науки про виховання і дидактики С.Русова вважала різними, бо вони випливають з різних "вихідних точок": перша йде за теорією "змагань та почуття", базується "головно на волі та нахилах", друга - на діяльності "пізнавальних сил", розуму.

Оскільки дидактика, за С.Русовою, є "мистецтвом навчати", то вона повинна "урегулювати" всі предмети навчання. Серед них педагог виділяла фундаментальні, без знання яких не можна зрозуміти інших наук, називаючи їх "ґрунтовно-підготовчими" (наприклад, географія - для історії; математика - для фізики). До другої групи відносила дисципліни, "потрібні для розуміння суцільної системи знання, для складання одної наукової синтези", - філософію, логіку, соціологію.

У питаннях дидактичних принципів  навчання С. Русова традиційно вважала  за необхідне йти від відомого учням до невідомого, від легкого до важкого, від простого до складного, від конкретного до абстрактного. Водночас підкреслювала, що можна й навпаки: нове наближати до вже відомого, а важке завдання поставити "на свіжу увагу" (наприклад, у гімнастиці).

Серед принципів і правил навчання вона рекомендувала й такі: від емпіричного до раціонального, від неозначеного до певного визначення. Радила ніколи не поспішати, не переходити до іншого, "поки попереднє не злилося з душею й розумом учня"; не викликати "нової сили учня до діяльності, поки не використані й не піднесені до готовності сили меншого значіння"; не "багато за один раз вчити, мало вимагати, але з усього поданого й запринятого учнем виробляти таке уявлення, яке назавше затямлюється ним".

Серед найголовніших "цінностей" навчання С.Русова визначила такі:

засвоєння знань, в тому числі соціальних;

дисциплінування мислення;

розвиток моральності, розуміння  відповідальності;

пристосування до оточення;

почуття "щастя від  вчення й од товариства";

почуття задоволення від  гармонійного розвитку всіх сил і здібностей тощо.

У питаннях методів навчання педагог виходила із розуміння; цього  поняття не тільки як засобу "для  приладження індивідуального розуму до предметного матеріалу", але  і як раціонального шляху до осягнення, розв'язання якоїсь проблеми, який базується  на психологічних основах, на результатах  новітніх експериментів. На її думку, "метода завше залежить од відносин між інстинктивним  завданням - з одного боку і свідомою метою -з другого". На цій основі вона виділила п'ять ступенів "створення ... правильної методи вчення", серед яких: пробудження в учнів "інтересу й зусилля для осягнення мети..."; розробка плану "для цілого процесу" навчання, його реалізація; порівняння досягнутих результатів із тим, що намічалося спочатку; оцінка "методу", критичне4ставлення до його "позитивних і негативних якостей".